Цього разу — п’ять книжок, у яких сучасна Україна дивиться на себе з різних боків: крізь історію, війну, пам’ять, повернення додому та навіть авантюрну загадку, що тягнеться крізь століття
Тут немає готових рецептів життя — зате є історії, в яких особисте постійно перетинається з історичним, а минуле виявляється значно ближчим, ніж здається.
Ліна Костенко. Вітер з Марса. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2026
Відома авторка повертається з новою книжкою — і це вже само по собі літературна подія. Але “Вітер з Марса” Ліни Костенко цікавий не лише поверненням голосу, який давно став частиною української культури. У книжці зібрано нові й раніше не друковані вірші, написані протягом кількох десятиліть Незалежності, а також розділ “Коротко — як діагноз” і поезії воєнного часу. Тому поруч опиняються різні часові зрізи — від перших років після 1991-го до сьогоднішньої війни. І це, мабуть, найцікавіше: авторка тут не просто фіксує зміни часу, а ніби перевіряє ним саму себе. Її звичний афористичний погляд стає ще жорсткішим, коли йдеться про сучасність, але поруч залишається та особлива ніжність до людини, яка завжди врівноважувала її сарказм. “Вже розцвіли і крокуси й морельки. / Якась пташина ко koşїть під солов’я. / Нерви. Сіли, як батарейки. / Може, я хочу здатись?” — читаємо в одному з нових віршів. І майже одразу з’ясовується, що “здатися” тут не означає капітулювати: останній рядок продовжує думку словами “Але то вже не я”. Тож “Вітер з Марса” — не просто збірка нової поезії Ліни Костенко, а своєрідний поетичний зріз українського часу. Особисте й історичне тут постійно міняються місцями, а вірш стає способом не лише пережити епоху, а й поставити їй діагноз.
Євгенія Кужавська. Боги мого краю дуже люблять кров. — Х.: Vivat, 2026
Київ 1917 року у цій книжці зовсім не схожий на застиглу декорацію історичного роману. За сюжетом роману “Боги мого краю дуже люблять кров” Євгенії Кужавської, сімнадцятирічна героїня переходить до нововідкритої Другої української гімназії, де хлопці й дівчата навчаються разом, захоплюється Вайльдом, потрапляє на спіритичні сеанси, а довкола тим часом починають відбуватися викрадення картин і загадкові вбивства. І все це відбувається на тлі революції, коли до Києва вже наближаються червоні загони Муравйова. Тож авторка майстерно змішує історичну прозу, детектив, містичний роман і те, що нині називають dark academia. Але її Київ цікавий не самим набором красивих декорацій. У цій історії він заселений реальними людьми й деталями епохи так, що вигадані герої поступово починають здаватися історичними, а історичні — персонажами роману. У самому тексті є відчуття наближення чогось невідворотного: “Протистояння дійде до їхнього міста. І це лише питання часу“. Поки ж про “буденне”. “Утретє лев роззявив закривавлену пащу. Рона дивилася, як тоненька цівка текла скам’янілим підборіддям, скрапувала додолу. Тонка дівоча рука, легке мереживо на корсажі; світле, наче німб, волосся довкруж маленької акуратної голівки; бризки, що трояндово квітли на скроні; тонка смужка крові стрічкою оповивала шию. Красива смерть, варта світлин і картин. От тільки навряд поліція дозволить писати з натури на місці злочину“. Сама авторка не приховує жанрової природи книжки, називаючи її темною академією про життя київських гімназистів і говорить про текст як про трилер, який водночас “несе світло”. І справді, за всіма містичними культами, ритуальними вбивствами та викраденими картинами тут залишається головне — історія молодих людей, які дорослішають саме тоді, коли дорослішати доводиться разом із країною.
Михайло Чорнопиский. Століття таємниць. — Тернопіль: Богдан, 2026
Іноді для пригоди, як у цій книжці, достатньо знайти у вагоні чужий телефон. Особливо якщо після цього на нього починають приходити повідомлення, які ведуть не просто до чужого життя, а в українське минуле — до Петлюри, спецслужб, старих схованок і таємниці, яку хтось дуже не хоче розкривати. Так сучасний журналіст опиняється всередині історії, що почалася задовго до нього, і “Століття таємниць” Михайла Чорнопиского цікаве саме цим переходом від сучасного трилера до історичного детективу. Здавалося б, що може бути спільного між випадковою знахідкою у потязі та подіями, які давно стали частиною національної історії? Але у романі минуле не лежить акуратно запакованим у музейній вітрині, воно продовжує діяти — залишає сліди, ховає документи, передає секрети й змушує сучасних людей розплутувати те, що колись не вдалося розплутати їхнім попередникам. Саме тому роман читається не просто як пригодницька історія з традиційним набором переслідувань, загадок і небезпечних відкриттів. Українська історія тут сама стає детективною інтригою, а журналіст у центрі сюжету — цілком доречним героєм для такого роману: його професія полягає в тому, щоб ставити запитання саме там, де всі інші воліють не помічати очевидного. Загалом виходить історія про пам’ять, яка вміє чекати десятиліттями. І про те, що іноді чужий телефон, знайдений у потязі, може виявитися значно небезпечнішим за будь-яку архівну теку.
Марина Кумеда. Хроніки повернення. — К.: Темпора, 2026
Повернення додому здається простою справою, поки не спробуєш повернутися насправді. Бо за час відсутності змінюється не тільки місто чи країна — змінюється сама людина, яка повертається. Саме тому “Хроніки повернення” Марини Кумеди цікаві не стільки як розповідь про географію дороги, скільки як спроба розібратися з самим поняттям дому. “Цей текст, — розповідає авторка, — художній щоденник, натхненний дитячими спогадами з останніх років радянської України та її переламів, перехідного періоду — важкого для одних і заможного для інших — до нового світу, який не завжди був таким, як в уяві, омріяної багатьма еміграції та її викликів, винаходу себе і повернення до джерел. Через моменти родинного життя на північному сході України, а згодом і мої особисті, можна уявити життя багатьох українців — і не тільки“. Тож повернення наразі не має вигляду урочистого фіналу, коли мандрівник нарешті опиняється там, звідки колись вирушив. Навпаки: дорога назад виявляється ще однією формою подорожі. Те, що колись здавалося своїм і зрозумілим, доводиться побачити заново — вже після досвіду життя в іншому середовищі, після вимушеної відстані, після всього, що сталося з країною і з самою людиною. Мабуть, тому “хроніки” тут важливіші за власне “повернення”. Хроніка фіксує не одну подію, а послідовність маленьких змін, з яких зрештою складається нове життя. І в цьому приватна історія авторки виходить далеко за межі особистого досвіду. Українці останніх років масово опинилися перед тим самим питанням: якщо ти повернувся фізично, чи означає це, що ти вже повернувся внутрішньо?
Ілля Макаренко. Кульбабове місто. — Чернівці: Видавництво 21, 2026
У маленькому шахтарському містечку посеред довоєнного Донбасу життя тече повільно: Будинок культури, книжкова точка на ринку, шкільні бійки, перше кохання. Навіть дві революції майже не порушують цього ритму. “— Шо, як Донецьк? — запитав я Гирю. — Та як… Здоровий, сука. Не поймеш де, шо, куди. Маршрутки, тролейбуси… Дома краще. — А в універі як? — Та, — він махнув рукою, — ще не вкурив, але тоска. В гуртожитку на цьому тижні настукав одному по голові. Він виявився старостою поверху. Комендантка пригрозила відрахуванням. Та шо… Помив два дня парашу та й затихло. Тепер зі мною старшаки за руку вітаються. — На стадіоні був? — На арені? Ось збираємось на матч другого числа. Шахтар з Манчестером. Ліга чемпіонів, дядь. Хоч, тобі квиток запитаю? Сходим на матч, переночуєш у мене в гуртожитку, ранком додому. — А команда твоя не вижене? — Добазарюсь з пацанами, проведуть по-тихому. — Ну, запитай“. Здається, що велика історія десь далеко, а життя підлітка складається з цілком локальних речей. Але потім приходить війна — і місто вже не може залишатися “нічиїм”. Так, головний герой “Кульбабового міста” Іллі Макаренка дорослішає саме в той момент, коли дорослішати змушене все його місто. І автор при цьому знаходить, мабуть, найточніший спосіб говорити про війну: не через абстрактні політичні формули, а через момент, коли людині доводиться вперше визначити, хто вона є. Відповідь виявляється неприємно простою: не книжки, не місце народження і навіть не телевізор визначають тебе, а те, “за що ти готовий боротися”. Що ж до кульбаби у назві роману, то ця рослина, як знати, проростає там, де, здавалося б, нічому рости: крізь асфальт, на пустирі, між уламками. Так само і місто в романі виявляється не просто місцем дитинства, яке війна прирікає на зникнення. Це простір, у якому людина вперше розуміє ціну власного вибору, і це не тільки про Донбас, і не тільки історія підліткового дорослішання. Це про той момент, коли звичайне життя закінчується, а разом із ним закінчується й можливість залишатися осторонь.