“`html
«У воєнний час багато хто знаходить притулок у мистецтві, шукаючи розраду у стражданнях» – іконописиця Тетяна Дзядик 17.01.2026 09:00 Укрінформ Мисткиня поєднує художні навички з добровільною допомогою, а також навчає інших малюванню
Досить спеціалізованим видом творчої діяльності Тетяни Дзядик є власне іконопис. Але насамперед вона – особистість, для якої творчість тісно переплетена з буттям.
Тетяни Дзядик
ШЛЯХ ДО ІКОНОПИСУ – ЧЕРЕЗ КОМБІНАТ ЗОЛОТОЇ ВИШИВКИ
Тетяна ділиться, що зростала у творчій сім’ї, і завжди відчувала потяг до мистецтва.
– Мені подобалось усе робити власноруч. Навіть шпаклювати люблю. Мені подобається, коли матеріал піддається, коли його відчуваєш. Люблю в’язати, щось зводити, лагодити. Ми з чоловіком самі звели сарай – я в усьому допомагала. Це складно, але я отримую від цього величезне задоволення, – розповідає вона.
Тетяна Дзядик розпочала свій мистецький шлях з художньої школи, а потім вступила на мистецький факультет університету в Кропивницькому (зараз – Центральноукраїнський державний університет).
– У нас викладали митці, які закінчили академії у Києві, Одесі, Львові. Ми отримали міцну академічну основу, – ділиться художниця.
Пригадує, як через кілька років «сарафанне радіо» привело її до місця, яке стало для неї відправною точкою в іконописі – на комбінат золотої вишивки у Кропивницькому.
– Це не надто відомий комбінат. Там вишивають ікони та облачення для духовенства. Митри, ризи, ікони, оздоблені золотими нитками, напівдорогоцінним камінням. Але за канонами не можна вишивати обличчя та руки – їх потрібно малювати. І їм були потрібні митці, здатні писати лики.
Тому Тетяні запропонували спробувати створити лик Христа, але це не одразу вийшло.
– Я написала його у портретному стилі – з блакитними, жовтими тонами, дуже живописно. Вийшло красиво. Але мені пояснили, що так не пишуть. Лики мають бути виконані у земляних, глиняних відтінках. Мене фактично перенавчали. Я читала літературу, вивчала канони.
Художниця зазначає, що академічний живопис і вміння майстерно писати портрети стали корисними під час навчання. Тепер, після багатьох років вдосконалення майстерності, Тетяна працює у складній традиційній техніці.
Основою для ікони слугує дерев’яна дошка. Вона проходить ретельну підготовку: на неї накладають тонку тканину, проклеюють, наносять левкас – декілька шарів спеціального ґрунту, що утворює м’яку, еластичну поверхню. Потім – шар червоної глини, на якому створюють рельєфи під майбутній витвір. Саме на цій основі виникає живопис. У цьому етапі Тетяні допомагає майстер – вона починає працювати вже на підготовленій основі.
Іконописиця використовує багатошарове нанесення фарб. Раніше це була класична темпера, яку вона навіть намагалася виготовляти власноруч – з яєчного жовтка. Тепер використовує різні фарби, головне – досягти тієї ж глибини напівпрозорих лесирувань.
Художниця наносить фарбу шарами: від темного до світлого, з безперервними «заливками», з плавними переходами, в яких світло ніби виходить зсередини. Працює неквапливо, уважно, маленькими пензлями – іноді завтовшки у волосину. Окремий етап – позолочення. Для цього використовують поталь, нанесену на спеціально підготовлену основу.
Тетяна розповіла, що процес може тривати від одного дня – для невеликих образів – до кількох тижнів і більше – для складних багатофігурних композицій.
ІКОНОПИС ТА СТЕРЕОТИПИ
Це мистецтво все ж таки сакральне, пов’язане з певними ритуалами. Проте Тетяна вважає, що для неї важливіший її внутрішній стан, ніж обрядовість.
– Не можу стверджувати, що дотримуюся релігійного обряду, коли пишу ікони. Але під час роботи я не вживаю спиртні напої, не лихословлю, намагаюся зберігати спокій. Це особливий стан, схожий на медитацію. Крім того, я маю все владнати вдома, щоб працювати, не відволікаючись, щоб мене не турбували. Я настільки занурююсь у процес, що іноді не можу підвестися зі стільця – так засиджую ноги.
Крім цього, створення ікон традиційно вважалося чоловічою справою, існувала думка, що лише ченці здатні творити подібне. За словами Тетяни, їй пощастило не зіткнутися з такими упередженнями.
– Мені ніколи не говорили, що я не можу цього робити, тому що я жінка. Мене навіть запрошували працювати у Київську лавру (Києво-Печерську, – ред.). Я відмовилася, тому що на той час там панував московський патріархат. Але якщо запрошували, то питання не у статі, – підкреслює іконописиця.
Вона додає, що принципово не освячує ікони власноруч, оскільки вважає, що образ має увійти в життя людини через її власний духовний досвід.
– Я завжди кажу: беріть і йдіть до свого батюшки. Бо сенс не у святій воді. Купуючи хрестик для дитини, ви ж не запитуєте ювеліра, чи він постив і чи освячував його. Ви берете річ і несете її своєму священнику. Тут так само.
«ДЕКІЛЬКА ЖІНОК МОЖУТЬ ПЕРЕТВОРИТИ ЦІЛЕ МІСТО»
Тетяна не відділяє волонтерство від свого життя, не говорить про нього як про окремий «вид діяльності». Волонтерський хаб КропХаб, де ми й зустрілися для бесіди, діє ще з початку російсько-української війни. Згодом цей простір став продовженням діяльності ГО «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького».
Тетяна завжди була небайдужою до суспільних проблем. Вона активно брала участь у подіях Революції Гідності, а згодом приєдналася до жіночого руху «Дія». Разом з однодумцями вона відвідувала з’їзди, де знайомилася з жінками з різних куточків країни.
– Якось ми вирушили в Одесу на перший конгрес «Дії». Там були жінки з Краматорська, директорки підприємств, підприємниці, очільниці великих міських структур. Вони вже жили у стані війни, відстоювали свої права. Тоді ми усвідомили, що жінки – це велика сила, – згадує співрозмовниця.
Повернувшись до Кропивницького, вони почали створювати місцеву спільноту, збирати кошти, працювати над вивченням історії міста, жіночих постатей, впроваджувати благодійні ініціативи.
– Тут майже ніхто не знає про приклади жіночого меценатства, про роль жінок в історії міста. А жінки здатні на все. Декілька жінок здатні перетворити ціле місто. І ми взялися за роботу в цьому напрямі, – розповідає Тетяна.
Саме через рух «Дія» Тетяна познайомилася зі співзасновницею та вперше опинилася у приміщенні, яке згодом стало КропХабом. Жінка пригадує, що це був занедбаний склад – без затишку, без жодного натяку на те, як він зміниться.
– Але ми вирішили, що зможемо все. Ми почали зносити старі конструкції, ремонтувати, робили все власноруч. Спочатку нас було троє – один з військових та Катя (Катерина Колтунова – волонтерка, співзасновниця КропХабу, зараз – також заступниця голови Кіровоградської ОВА, – ред.). Згодом допомагати почали хлопці, які поверталися з ротацій. Тут усе зроблено руками, – наголошує волонтерка.
Спочатку тут плели сітки, готували їжу, робили консерви, фасували гуманітарну допомогу. Але дуже швидко КропХаб став місцем зустрічей.
– Хлопцям потрібна була не лише їжа. Їм потрібне було місце, де можна було просто виговоритися. Вони сиділи тут годинами. Це було важливо, – ділиться Тетяна.
З початком повномасштабного вторгнення хаб перетворився на справжній центр порятунку.
– У перші дні сюди приїжджали натовпи людей. Тут було, як у мурашнику. Ми збирали все, що було необхідно на фронт, на блокпости. Несли подушки, матраци, спальники, ковдри. Я була відповідальною за весь текстиль. Тоді все було вкрай необхідним.
ВОЛОНТЕРСТВО ТА МИСТЕЦТВО ЯК ОПОРА
– Багатьом людям необхідно було за щось вхопитися. Тому що вони не розуміли, що робити, куди йти. І тут вони знаходили хоч якусь точку опори, – зазначає Тетяна.
Тому згодом, коли перший шок від повномасштабного вторгнення минув, у хабі з’явилися нові види роботи з військовими та їхніми сім’ями: майстер-класи, арттерапія, нейрографіка, живопис для дорослих. І знову Тетянине захоплення мистецтвом стало у пригоді.
– Тут я працюю з дорослими, які приходять сюди свідомо. Я точно знаю, що малювати може кожен. Просто багатьом у школі говорили: «Ти робиш все не так», і люди закривалися. А зараз, у воєнний час, багато хто знаходить у мистецтві розраду, приходить з тягарем, з болем. І ми говоримо про те, що чорний колір теж важливий. Він необхідний, без нього не побачиш світла. Контраст – це і є життя. І ми вимальовуємо ці темні кольори, замінюючи їх іншими. Я чітко бачу по роботах учнів, як змінюється їхній внутрішній стан, – ділиться художниця.
Звісно, іконопис також залишається частиною творчості Тетяни. У воєнний час замовлення стали особливими – коли чекають на захисників, коли відчувається внутрішня нестача опори.
– Люди не замовляють ікони просто так. Вони звертаються, коли відчувають біль, коли їм важко, коли вони втратили когось або потребують захисту, підтримки, – підкреслює Тетяна.
Тому багато її робіт потрапляє в домівки, де є поранені, загиблі та ті, хто чекає. Через КропХаб ікони Тетяни почали передавати у лікарні, на передову, у волонтерські посилки – як невеличкі образи з молитвами.
– Ми створили маленькі іконочки з календариками та захисною молитвою. Ми роздавали їх хлопцям у шпиталі на День козацтва. І тепер ці іконочки кладуть у посилки, – додає вона.
Вона підкреслює, що іконопис – це лише один із видів її творчості, але він є важливим і необхідним. Не лише тому, що це сакральне мистецтво, а й тому, що він дарує внутрішню гармонію. І наголошує, що кожному варто знайти те заняття, за яке можна триматися у скрутні часи.
– Зараз усім нам потрібно робити те, що нас наповнює енергією. А жінка – це ніби павербанк, який ділиться енергією з близькими. Але ж нам теж потрібно чимось наповнюватися. І мистецтво, час, присвячений творчості, – це така ж опора під час війни. Треба регулярно нагадувати собі, що цей «павербанк» час підзарядити.
Волонтери Ікона Ветерани війни Мистецтво Художник Війна з Росією