Таврійський розпис: від напівзабутої традиції – до національного визнання Наша спадщина 03.01.2026 09:00 Укрінформ Малюнок, яким сільські мешканки прикрашали оселі на Кінбурзькій косі, став символом та культурною візитівкою краю У листопаді 2025 року до Національного реєстру об’єктів нематеріальної культурної спадщини (НКС) України зарахували «таврійський розпис». Мова йде про своєрідний живопис, яким сільські жінки оздоблювали будинки на теперішній окупованій Кінбурнській косі (Миколаївська область). Відмінністю цього живопису є морська тематика в комбінації зі степовими мотивами, відповідні знаки, образи й амулети, а ще унікальна кольорова палітра – всі тони синього, аквамаринового, білого та вохри. За однією з думок, початок «таврійського розпису» сходить ще до козацьких часів, коли запорізькі козаки заснували на Кінбурні Прогноївську паланку. Але через відсутність документального підтвердження його офіційний початок припадає на середину минулого сторіччя. Саме тоді миколаївська журналістка та дослідниця традицій народного мистецтва Євгенія Бондаренко побачила, описала й зафіксувала надзвичайно гарний самобутній живопис, яким сільські мешканки розписували оселі, й назвала його «таврійським» (так місцеві жителі величають Кінбурзьку косу). Для нього вживали лише природні складові: синьку, вапно, купорос міді, глину, рослинні фарби, котрі дарували розпису особливої морської свіжості та легкості. Згодом дослідниця написала про це дві книги під загальною назвою «Стежки до лиману». Але, незважаючи на її прагнення популяризувати цей дивовижний живопис, довгі роки він так і знаходився маловідомим. Поки майстриня й художниця із селища Куцуруба тодішнього Очаківського району Миколаївської області Любов Паранюк не дала йому друге дихання.
МИСТЕЦТВО, ПОРОДЖЕНЕ МОРЕМ І ЛЮБОВ’Ю … Ми зустрічаємо пані Любов у майстерні «таврійського розпису». Тут не лише розмальовують вже готові вироби, а й виготовляють їх. Очі розбігаються від різноманітної кераміки: горняток, свічників, тарілок, сувенірів. А спостерігати за вмілими рухами майстрині можна годинами.
Любов Паранюк Любов Паранюк родом із міста Косова на Івано-Франківщині, але коли їй виповнився лише рік, сім’я перебралася на Очаківщину в Куцуруб, тому жінка прожила тут майже все життя. «Я дуже обожнювала наші степи, море, синє небо, з дитинства бігала цими стежками, збирала мушлі, дивилася на чайок і мені завжди хотілося якось зафіксувати цю навколишню вроду. Ще у п’ять років я повернулася з дитсадка та сказала мамі, що стану художницею. Але в художню школу мене тоді ще не взяли, тому що брали лише з 9-річного віку, але згодом моя мрія втілилася в життя. Мама завжди мене підтримувала, вона і сама чудово вишивала – у її родині, де було восьмеро дітей, цим займалися всі», – розповідає моя співрозмовниця.
Люба завжди цікавилася народними ремеслами та різними напрямами декоративно-прикладного мистецтва та шукала щось місцеве. Живопис їй дуже імпонував. «Моя перша наставниця Тетяна Миколаївна Єфімова казала, що з давніх-давен розписи були в кожному селі. Але згодом вони почали зникати, тому що в людей з’явилися шпалери і ніхто стіни вже не розмальовував», – говорить мисткиня. Після закінчення художньої школи вона вже добре володіла «петриківським розписом» і деякими іншими. Тому пішла вдосконалювати свої вміння в миколаївське училище №13 (зараз ліцей) на факультет розпису, різьблення по дереву та художнього оформлення. А згодом закінчила ще й курси з соломоплетіння, де теж мала значні успіхи й була атестована Миколаївським осередком Національної спілки майстрів народного мистецтва України як майстер цієї справи. «До цієї спілки входила і Євгенія Петрівна Бондаренко, тому на одній з виставок – це було понад 20 років тому – я вперше побачила її роботи. Особливо запам’яталася картина “Козак Мамай”. Я не могла відвести погляд. Це було нове бачення цього фольклорного персонажа. Адже раніше його зображували під дубом, з конем, а тут море, чайки, сіті… Я тоді вперше побачила і саму Євгенію Петрівну. Вона була невеличкого зросту, але дуже енергійна. Щоправда, я зніяковіла до неї підійти, про що й досі шкодую, тому що так і не змогла з нею більше поговорити», – розповідає Любов Паранюк.
НАВЧАННЯ, СУМНІВИ ТА ПОШУК Минали роки, часу на мистецтво не вистачало, тому що жінка, окрім того, що викладала в Очаківській художній школі та Куцурубській школі мистецтв, була ще й матір’ю трьох дітей, жила у селищі, мала город, господарство. Пані Люба згадує, що хоч сім’я і підтримувала її захоплення, але тоді в селі мистецтво не вважалося заняттям: «Але я дуже любила малювати, тому вдячна, що мені дозволили цим займатися». Коли діти підросли, вона вирішила розвиватися далі й вступила до Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв. Тодішня її викладачка, заслужена діячка мистецтв України, професорка Інна Черкесова показала своїй обдарованій учениці книгу легенд Півдня Євгенії Бондаренко «Стежки до лиману», де було описано «таврійський розпис». «Відтоді я почала більш детально вивчати роботи Бондаренко, хоча ще не розуміла, як цей розпис змінить моє життя. Насамперед копіювала мазки. Я розуміла, щоб його відродити, треба відділити живописний фон від самого розпису як такого. Далі почала створювати власні ілюстрації, котрі передавали атмосферу та філософію цього розпису, використовуючи вже наявні у вжитку загальноукраїнські композиції. Адже для того, щоб розпис зберігся, він має бути серед людей. Тому що не в кожного вдома є картини, а предмети побуту – майже у всіх.
Я багато експериментувала з деревом, із тканиною, але найкраще "таврійка" лягла на кераміку – я її дуже люблю, тому що це теплий, пластичний матеріал, котрий живе довго. Я навіть жартую, що якщо через декілька сотень чи навіть тисяч років археологи знайдуть наші вироби з таврійським розписом, то знатимуть, що це Миколаївщина», – посміхається пані Люба. І наголошує на важливих нюансах. Хоча внесок Бондаренко в цю справу складно перебільшити, тому що без неї, по суті, цей розпис зник би, але та була самобутньою художницею, не професійною. Розуміла, яке це багатство, але їй не вистачало технічної майстерності – лише в 60 років почала малювати.
Тому її картини не належать до класичного розпису, котрий виконується на чистій поверхні. У своїх роботах пані Євгенія наносила мазки розпису поверх живописного фону. Річ у тому, що в розписах теж є своя еволюція. Наприклад, петриківський був спочатку настінним, потім його перенесли на папір, предмети побуту. Він розвивався, доповнювався, ставав багатшим. І згодом майстрині перенесли його на полотно: підняли від народного – до рівня станкового мистецтва, коли петриківськими мазками пишуть картини. «Таврійський розпис» теж був спочатку настінним, але Бондаренко відразу перенесла його на полотно, пропустивши важливі проміжні етапи. Коли розпис зникає зі стін, тому що там стає неактуальним, то має перейти на предмети побуту: дерево, гончарні вироби тощо. Тобто стати простою прикрасою. І тільки після цього піднятися на рівень високого мистецтва. Але Кінбурнська коса, де народилася «таврійка», не мала таких промислів, котрі б дозволили перенести ці орнаменти на кераміку чи ще кудись. Та й мешканці, які створили цей розпис, на той час не розуміли, наскільки він важливий та унікальний. І лише Бондаренко зі своїм художнім баченням та досвідом змогла це розгледіти.
КРАПЛЯ ВОДИ, ЛЕБІДЬ ТА МАЯК: СИМВОЛИ, ЩО ГОВОРЯТЬ Варто відзначити, що основою «таврійського розпису» є легенди та історії. Тоді мазальниці не мали спеціальної освіти – вони малювали як бачили та відчували.
«Коли я вже більш предметно зайнялася цією справою, то поїхала на Кінбурнську косу, жила там, спілкувалася з місцевими мешканцями. І лише після цього до кінця зрозуміла, про що писала Бондаренко у своїх книгах – вона пояснювала символи. Це важливо, тому що коли розпис втрачає символіку, він забувається. Молодь бачить гарну картинку, але не бачить її філософії», – стверджує Любов Паранюк. І додає, що люди здавна зображують те, що бачать навкруги: «петриківка» – це квіти, «косівщина» – гори, ліси. Тому не дивно, що одними з головних символів «таврійки» є море та крапелька води.
А ще на Кінбурні малювали блакитних журавликів – вісників дощу, легкокрилих ластівок, замріяних лебедів, чайок, дельфінів і все, що пов’язане з морем: хвилі, маяки, човни з вітрилами, таврійську рибальську сіть «матулу». Тому що люди, котрі тут жили, багато поколінь займалися рибальством, котре їх годувало. Ще одним символом «таврійки» став лебідь – оберіг цього краю. Річ у тому, що «Сузір’я Лебедя» влітку було видно над Чорним морем у цій місцевості та ставало вказівником для рибалок, котрі поверталися додому. Існувала також легенда про блакитного журавлика. Посуха, літо, все на городах горить. Тому люди закликали блакитного журавлика, котрий мав принести дощ у дзьобі. Також була поширеною історія про Маяківну: мазальниці зображували постать жінки, котра тримає вогонь на тій стіні хати, котра повернута до моря. Вона символізувала дружин, що чекали чоловіків, і виходили на берег зі світлом, щоб ті бачили, куди повертатися. Цьому присвячено і такий знаний символ, як руки Берегині, котрі тримають вогонь. Це стилізована форма маяка, котрий також освітлює дорогу додому. Митці кажуть, що одним із чинників того, чому «таврійка» здобула популярність саме тепер, під час війни, є те, що багато жінок чекають своїх рідних. Вони, виготовляючи вироби, кодують у них свої найпотаємніші прагнення. ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ВІДОМОГО БРЕНДУ 2016 рік став визначальним для «таврійки». Любов Паранюк розповідає, що її знайшли тодішні методистки дитячих садків з Миколаєва Арина Яковлєва та Олена Бороздіна. Вони попросили створити особливі ілюстрації до настінного календаря та їхніх методичних розробок. Жінки теж займалися розписом і були знайомі з Бондаренко, Олена навіть у неї вчилася.
Любов Паранюк, Руслана Сікаленко (справа) «Я побачила однодумців, і це було дуже важливо, тому що до того часу мало хто поділяв моє захоплення. Робота над календарем була складною, у мене на неї пішло пів року. Там зібрано найбільше символіки і всього, що пов’язано з “таврійським розписом”. Але після цього прийшло усвідомлення, що треба більше популяризувати нашу блакитнооку "таврійку", тому що це не лише красиво, а й дуже важливо. Та сама я мало що могла зробити. Так, до мене приїздили журналісти, розпитували, захоплювалися, але далі нічого не відбувалося. Тому якби я не зустріла менеджерку проєктів з регіонального брендування та соціального підприємництва ГО "Центр навчання і освіти дорослих (ЦНОД) "Південь"" Руслану Сікаленко і чудову команду цієї організації, то нічого, мабуть, і не було б. Я вдячна долі, що вони трапилися на моєму шляху. Коли я починала досліджувати "таврійський розпис", то думала, що на його визнання піде років 50 і я вже цього не побачу. А тепер я – частина команди ЦНОД "Південь"», – зізнається мисткиня. І додає, що тепер у Миколаєві вже понад 100 майстринь опанували цей розпис. Щоправда, є високе мистецтво, а є звичайне. Це як у літературі: хтось пише прозою, хтось – віршами. Але і те, й інше – важливе. «Я дуже пишаюся своїми учнями і щаслива, що моя справа, в яку вклала багато років життя, матиме продовження. Тому що мистецтво потрібно передавати з покоління в покоління, тоді воно житиме довго», – каже пані Люба. Останніми роками «таврійка» набула широкої популярності на Миколаївщині і, по суті, стала туристичною візитною карткою області. Ще до початку великої війни творча команда ГО «ЦНОД "Південь"» разом з Любов’ю Паранюк розробила та презентувала лінійку сувенірів із цим розписом, котрі під час повномасштабного вторгнення стали ще більш відомими.
Руслана Сікаленко Тому постало питання про загальнонаціональне визнання. Представники місцевої влади та творчої спільноти на різних рівнях стверджували, що «таврійка» заслуговує поповнити Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. Та справжнім поштовхом справи стала невгамовна Руслана Сікаленко. За фахом – вчителька української мови та літератури, психологиня, по життю – творча, активна особистість. Руслана не приховує, що шлях до визнання «таврійки» був непростим, довелося долати і бюрократичні перепони, і байдужість, і навіть заздрість. «Нам допомогли наполегливість і віра в те, що “таврійський розпис” – справжня цінність регіону. Нас не буде, а він житиме та розповідатиме про наш дивовижний край. Тому ми не здавалися, попри складні й неоднозначні обставини, були готові відстоювати, аргументувати на різних рівнях. Однією з визначальних подій була наша участь у фестивалі “Жива культура – Живий світ”, котрий щорічно проводиться в Національному музеї народної архітектури та побуту України (у Пирогові) і присвячений збереженню та популяризації нематеріальної культурної спадщини України. Миколаївщина у 2025 році там була представлена вперше, і наша локація стала дуже популярною. Викладачі, науковці, гості фестивалю були вражені красою розпису», – каже Руслана. І додає, що навіть члени комісії НКС не приховували, що таке завзяття миколаївської команди їх надихало, вони казали: «Якби таких, як ви, було більше, то наша культура була б значно різноманітнішою». Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини. Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об’єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви та напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється. Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати притулку в інших регіонах чи навіть за кордоном. Миколаївщина ЮНЕСКО Художник Музей у Пирогові Кінбурнська коса Війна з Росією