Олег Супруненко
Іноземний погляд на певну країну — давній і цікавий жанр зі своїми шедеврами й провалами. Документальну книгу польського журналіста Маріуша Щіґела «Ґоттленд» (2006 рік, перекладено українською 2010-го видавництвом «Грані-Т») можна беззаперечно віднести до дуже вдалих зразків означеного жанру. Збірка оповідей про яскравих представників чеського народу, відомих, маловідомих чи навмисно забутих, через які читачу постає картина життя Чехії (та Чехословаччини) від початку ХХ століття до перших років ХХІ, буде цікава як читачам, добре обізнаним із історією цієї чудової країни, так і знайомим із нею геть поверхово.
Понад десять років тому перший розділ цієї книжки став початком відкриття українцями, а особливо мешканцями Закарпаття, персони Томаша Баті (точніше, братів Батя — Томаша і Яна). Історія найпотужнішого капіталіста й олігарха часів Першої Чехословацької республіки була тим цікавіша, що Закарпаття тоді перебувало в її складі. І магазини взуттєвих магнатів були практично в кожному більш-менш великому населеному пункті краю, не кажучи вже про Ужгород, де торговельний дім BAŤA розмістився в самому центрі міста й будівля, на щастя, збереглася донині.
Виходець із невеликого міста Злін, навчившись в Америці основ конвеєрного виробництва, переніс досвід Форда та його послідовників на пошив взуття і швидко витіснив із ринку всіх конкурентів, заваливши молоду Чехословаччину дешевою й водночас якісною продукцією. Втім, підприємець не обмежився взуттям і доволі швидко перетворив старий, затишний і напівсплячий рідний Злін на місто-фабрику, де, окрім власне виробничих потужностей, побудував перший у Чехословаччині 10-поверховий хмарочос (сьогодні б його назвали бізнес-центром) із директорським кабінетом у ліфті — аби швидко пересуватися відділами й контролювати підлеглих. А для робітників із родинами реалізував проєкт соціального житла, так званих «батьовок» — малесеньких двоповерхівок, безкоштовних, але тільки на час працевлаштування. (Втім, на пенсію із заводів імперії BAŤA не вийшов ніхто). Велику увагу взуттєвий король приділив «батяменам» — дітям, які навчалися у створених ним школах, жили в інтернатах і потім ставали старанними працівниками його фабрик…
Найбільший розділ «Ґоттленда» добре розкриє тему батіани, а читач сам зробить для себе висновки — захоплюватися йому двома підприємливими зведеними братами чи поставитися до них із певним скепсисом як до класичних олігархів із відповідними темними сторонами.
Засновник взуттєвої імперії Томаш Батя загинув 1929 року, розбившись на власному літаку, що в тумані врізався в трубу його фабрики, і був похований на цвинтарі нової формації, започаткованому з його ініціативи. Після чого бізнес-імперію очолив Ян, якого Томаш вважав ні на що не здатним неробою, та дуже помилявся. Той не лише продовжив справу, а й відзначився ще більшим розмахом планів. 1937 року видав книжку «Будуємо державу для 40 мільйонів», детальний план тотальної індустріалізації Чехословаччини — з мапами її надр, річок та інших ресурсів, а також наявних і майбутніх залізниць, малих аеродромів практично в кожному місті, річкового сполучення тощо (й на кожній мапі належне місце відводилося й Закарпаттю). В книзі були навіть нариси планів розвитку таких галузей, як видобуток біогазу та вітрова електроенергетика. А напередодні Другої світової Ян Батя вразив співвітчизників іще грандіознішим прожектом. Відчуваючи, що Чехословаччина невдовзі стане жертвою Німеччини, він запропонував усім чехам залишити батьківщину і переселитися до Бразилії та, зі згоди уряду цієї країни, започаткувати там нову чехословацьку державу. Попри гротесковість цих планів вони мали й реальне продовження — 1941 року Ян Батя таки заснував у Бразилії два містечка — Батайпора та Батагуаса. А його син Томік став керівником новозбудованої Батави в Канаді…
Треба додати, що це далеко не перша літературна препарація чеських бізнесменів. Однією з найвідоміших була видана наприкінці 1930-х книжка комуністичної письменниці Марії Пуйманової, авторки грубезного роману-трилогії, в якому сюжет першого тому «Люди на роздоріжжі» обертався навколо магната-виробника готового одягу з власним магазином у Празі та численних персонажів, так чи інак причетних до нього. Завбачливо обмежившись прозорим натяком, Пуйманова уникла переслідувань, чого не вдалося іншому автору, Сватоплуку Туреку. Художник із рекламного відділу був швидко звільнений Томашем Батєю, який не панькався ні з ким.
У власній манері він без пояснень причини розірвав цілий стос рекламних плакатів художника й вказав йому на вихід. Та на відміну від численних звільнених у схожий спосіб працівників, Сватоплук у боргу не залишився. І почав писати. 1933 року він видав у маленькій типографії роман «Ботострой» (в перекладі — «машина для взуття»). Попри відсутність імені Баті, книжка була явно про нього та його імперію, й розправа не забарилася. Застосувавши всі важелі, ображений герой «Ботострою» нацьковує на книгарні силовиків («200 загонів жандармерії здійснюють обшуки у всіх книгарнях країни», — стверджує Маріуш Щіґел, який не забув згадати у своєму дослідженні й Турека). А тоді погрожує всім видавництвам, що позбавить їх своєї реклами. Сваритися з найбільшим бізнесменом країни у важкі 1930-ті ніхто не наважився. Тож «Ботострой» перевидали вже після зміни влади в Чехословаччині. 1950 року книжку видають в СРСР російською, а 1955-го — в Ужгороді українською (але в перекладі не з оригіналу, а з російської ж). Та ображений Турек не зупиняється й пише продовження — «Ботострой без шефа» — про вже реквізовані в державно-соціалістичну власність фабрики (а потім іще низку книжок власної «антибатіади»). На цих фабриках іще довго виготовлятимуть дефіцитні в СРСР і такі бажані черевики та іншу продукцію перейменованої фірми «Цебо». А Злін надовго, до 1989 року, стане містом Готвальдов (на честь першого комуністичного керманича Чехословаччини). Окрім Пуйманової й Турека, до життєпису родини Батя з 1930-х років і донині долучилося кілька десятків журналістів та літераторів.
«Ґоттленд», однак, не обмежується тільки історією братів Батя. У його 16 розділах знайдеться місце вражаючій історії пам’ятника Сталіну — найбільшої за межами СРСР і найвеличнішої скульптурної композиції в Європі. Композицію відкрили вже по смерті диктатора, 1955 року, й простояла вона десять років. Автор скульптурної групи наклав на себе руки незадовго до її урочистого відкриття й був «забанений» на десятиліття. А саму скульптуру згодом потайки підірвали, хоч як курйозно це звучало. В цій історії добре відображено особливості сталінської епохи в Чехословаччині, які ми уявляємо досить туманно. Як і задушливу атмосферу чеського життя після придушення Празької весни 1968 року. А також часи Другої світової війни — крізь призму трагічної біографії Ліди Баарової, юної кіноакторки, яка закохалась у Геббельса… Звісно, автор не міг пройти й повз Кафку, дослідивши феномен слова kafkárna («Це щось підсвідоме в думках людей. Як Ви трошки тут поживете, то, напевно, воно само проясниться; раптом Ви скажете: «Ага, kafkárna!»).
Щодо назви книжки, то стародавні готи тут ні до чого. «Ґоттленд» — це музей на честь Карела Ґотта («Жоден живий артист, принаймні в Чехії, не мав власного музею із гідами, які працюють тут на ставці і проводять екскурсії трьома мовами. Карел Ґотт — це сакрум у десакралізованій дійсності»). Світ без Бога неможливий, тож у найбільш атеїстичній країні світу — Чехії — його роль виконує ця співоча знаменитість, роль mein Gott — іронізує автор.
Цікаві й сумні аналогії можна побачити в історії нищення книг, яка не оминула й Чехословаччину. В епоху сталінізму в цій країні знищили, за підрахунками дослідників уже нашого тисячоліття, 27 мільйонів книжок («Урешті склали список авторів, яких уже ніколи не друкуватимуть: Діккенса, Достоєвського, Ніцше та кількасот інших»). Видану в досоціалістичний період літературу оголосили «халтурою» і «браком». «Учні початкової школи… рвуть книжки на дрібнесенькі клаптики (одразу на місці збору), щоб мати певність, що екземпляри ніколи не повернуться в читацький обіг… Після того, як владу обійняли комуністи, в Чехословаччині вдалося перемолотити на макулатуру майже 70 відсотків халтури. «Операція вилучення», «операція заміщення» триває до 1958 року».
Варто додати, що виданий 14 років тому за підтримки Інституту книги двохтисячним накладом «Ґоттленд» (переклад Богдани Матіяш) нині знайти нелегко. Й можна припустити, що додатковий наклад знайшов би свого читача й сьогодні.
