“`html
Решетилівське рослинне килимарство: як українська спадщина виживає у воєнний час Блоги
Юлія Савостіна 14.01.2026 10:25 Укрінформ У самому серці Полтавщини, в місті Решетилівка, понад два століття плекається одна з найвитонченіших українських традицій – решетилівське рослинне килимарство. Це ремесло поєднує в собі працю, креативність, місцеві матеріали та глибокий культурний досвід. І зараз, під час повномасштабної війни, цей об’єкт нематеріальної культурної спадщини стикається з найскладнішим випробуванням за всю свою історію. МАТЕРІАЛ, ЯКИЙ ПОРОДИВ ТРАДИЦІЮ Основа для розуміння решетилівського килимарства – шерсть місцевої породи овець. Майстрині постійно підкреслюють, що без унікальних овець не було б і решетилівського стилю.
У навколишніх селах плекали полтавську тонкорунну вівцю, гібрид з мериносом. Її шерсть забезпечувала м’які, еластичні, різнорідні, а отже, “мальовничі” переходи кольору. Саме завдяки цьому природному градієнту килими тут стали “рослинними” – найкраще ця нитка підходила для рослинних та квіткових мотивів – листя, квіток, гілок. Це той випадок, коли природний ресурс визначив естетику цілого мистецького напрямку.
«У своїй діяльності наші майстрині використовують домоткану вовну. Вона особлива, добре вбирає колір. Чому виник наш орнамент? Тому що тут були вівці. Все починалося з матеріалу», – зазначає Надія Вакуленко, очільниця Всеукраїнського центру вишивки та килимарства.
Надія Вакуленко
У ХХ столітті тут була створена ткацька школа та фабрика, яка працювала протягом багатьох років. Сьогодні килими з Решетилівки можна знайти в музеях, приватних колекціях і навіть у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку.
Нематеріальна спадщина – це не музейний предмет, вона живе і розвивається. Майстрині чудово це розуміють.
«Сто років тому кожна майстриня хотіла додати щось своє. І зараз так само: основа залишається, але деталі змінюються. Традиція – жива. Але хтось, хто має талант до малювання, привносить свої кольори, малюнки, комбінації символів. Хтось експериментує з іншою пряжею. Хтось – переносить роботи на інші форми, які простіше продати під час економічної скрути: невеликі килимки для подарунків, пояси», – ділиться одна з художниць, не відриваючись від роботи.
Решетилівське килимарство базується на чіткій композиції, рослинних формах, колористиці та техніці заокруглення. Але авторський внесок – також частина спадщини. Деякі майстри мають настільки відомий стиль, що їхні роботи можна розпізнати без підпису.
ЛЮДИ, ЯКІ НЕСУТЬ ОРНАМЕНТ
Традиція живе, поки живі її носії. Я про це пишу в кожному матеріалі. Про це говорять і фахівці з нематеріальної культурної спадщини.
Поки є ті, хто практикує, оберігає, передає – традиція, майстерність у відносній безпеці.
У Решетилівці збережена структура спільноти, яка дозволяє функціонувати всім етапам:
● близько десяти художників-носіїв – вони розробляють нові художньо цінні малюнки;
● приблизно 50 ткаль-техніків, разом з пенсіонерами, які володіють технікою і можуть будь-які ескізи перетворити на килим;
● молодь, яка закінчує місцевий художньо-професійний ліцей після навчання ремеслу.
Існують династії, які підтримують традицію десятиліттями.
Найбільш відома – родина Бабенків: мати-легенда Надія Бабенко, її син Олександр Бабенко, заслужений майстер народної творчості України, провідний художник. Діти та учні формують власні авторські стилі, які стали частиною українського канону.
Олександр Бабенко
«Тут у нас такі обдаровані діти. Є дівчата, які вже з 18–19 років працюють поруч з майстрами, виконують складні елементи. Це дуже важливо, щоб хтось приходив після нас, щоб традиція не згасла», – хвалить своїх колег пан Олександр. І не випускає зі своїх рук ескізи. Як нові візерунки приходять йому в голову – знає лише Бог. Але кожен – унікальний. І кожен навіть без перенесення на килим можна повісити на стіну як окрему картину.
У ХХ столітті Решетилівка мала велику фабрику та школу. Сьогодні частину цих приміщень відновлено: встановлені нові вікна, відремонтований дах, відкриті цехи. На території фабрики вже відбулися виставки, День вишиванки, майстер-класи – ознаки активної культурної інфраструктури. Для відвідувачів проводять майстерки. Для цього є 25 малих килимарських верстатів. На екскурсії приїжджають, зокрема, переселенці та військові. Все поступово відновлюється. Але хотілося б більшої уваги, звичайно.
ВІЙНА ЯК НАЙБІЛЬШИЙ ВИКЛИК
Повномасштабне вторгнення змінило життя спільноти носіїв у всіх аспектах. І не на краще. Тому що роботи – не з дешевих. А Полтавщина занадто близько до лінії фронту.
Попит та економіка ремесла
Килим – не товар першої необхідності. Майстрині в центрі гарантовано отримують мінімальні державні ставки. З одного боку, це стабільність, з іншого, це знижує мотивацію молоді залишатися у професії.
«Під час війни це не товар першої потреби. Попит впав. Роботи дорогі, але ми – на ставках», – говорить пані Надія.
На початку війни, коли центру не виділили коштів навіть на комунальні послуги, він вижив лише завдяки місцевим замовленням та виготовленню шевронів для військових, виробництво яких було налагоджено прямо в Центрі вишивки та килимарства.
Кадрова ситуація
Проте найбільша загроза на сьогодні – передача знань.
У ліцеї на килимарстві зараз навчається близько десяти студентів, що критично мало.
«Раніше в групі було 36 учнів з усієї України. А тепер ледь десять. Це дуже мало для збереження традиції», – додає Олександр Бабенко.
Більше виїхало вишивальниць, ніж ткаль. Адже ткалі – в основному жінки середнього віку, часто з родинами, тому їхня мобільність нижча. Але через виїзд саме молоді студентів стало значно менше.
«У перші два місяці ми не ткали. Плели сітки, різали бинти, шили. Уся Решетилівка приносила нам тканини», – майже зі сльозами розповідає Надія Вакуленко. Тому що згадувати перші місяці війни надто важко. Проте, саме завдяки її наполегливості та організаторським здібностям центр вижив, ткалі працюють, традиція продовжує існувати та розвиватися.
У розмовах з художниками відчуваєш: для них килимарство – не просто ремесло, а стан душі.
«Я живу на вулиці, яка названа на честь моєї мами. Я йду додому і мені здається, що вона зі мною поруч. Я використовую її стиль і переосмислюю його. Це як арттерапія. Я не зможу це змінити на жодну іншу роботу у світі», – каже Олександр Бабенко.
ЩО Ж РОБИТИ, ЩОБ ТРАДИЦІЯ НЕ ЗНИКЛА І ПРОЦВІТАЛА?
Після аналізу інтерв’ю та поїздки до майстрів стає зрозуміліше про пріоритетні напрямки для розвитку. Причому все це вже кілька років як обдумали і прописали самі майстри та пані Надія. Тому залишається їх підтримати на регіональному та загальнодержавному рівнях.
1. Освіта та залучення молоді
● стипендіальні програми;
● курси для дорослих та переселенців;
● підтримка династій та авторських шкіл;
● включення килимарства у культурно-туристичні ініціативи регіону.
2. Інфраструктура
● завершення ремонту фабрики;
● створення постійної експозиції килимарства України;
● розвиток майстерень і просторів для майстер-класів. Але тут потрібна участь місцевого бізнесу, щоб ці майстерні згодом стали туристичною принадою.
3. Економічна стабільність
● державні та муніципальні закупівлі – адже подарунки іноземним гостям все одно купуються;
● співпраця з дизайнерами;
● онлайн-каталоги та сучасний маркетинг;
● розвиток туристичних маршрутів.
4. Дослідження та цифрове збереження
● оцифрування колекцій, орнаментів, інтерв’ю;
● створення бази даних носіїв;
● документування технік та авторських стилів.
Решетилівське рослинне килимарство – це жива спадщина, яка сьогодні переживає дуже складний історичний період. Але вона живе завдяки жінкам, які щодня працюють за верстатами, незважаючи на тривоги, перебої з електроенергією, загрозу життю. Завдяки митцям, які створюють нові орнаменти, надихаючись не жахіттями сьогодення, а природою, що дає надію на життя. Завдяки дітям, які все ще обирають це ремесло.
Фото надала авторка
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства Культурна спадщина Полтавщина Школа Художник Ткацтво Війна з Росією Фабрика “`