Як пектораль урятувала українського археолога та митця від ув’язнення Блоги
Михайло Сорока 04.02.2026 08:00 Укрінформ Дев’ять десятиліть тому, 4 лютого, на Миколаївщині з’явилась на світ особистість, котра стала творцем відкриття всесвітньої ваги.
Цей значущий прорив трапився 55 років тому, коли в Україні панували гоніння на інакодумців і розправи в судах над ними. Борис Мозолевський також входив до переліку «неблагонадійних», підтримував дружні зв’язки з Василем Стусом та іншими шістдесятниками, творив національно свідомі вірші, був під наглядом КДБ через «націоналістичні погляди». Після завершення історико-філософського факультету йому не дали скерування за археологічною спеціальністю, і він був змушений заробляти на прожиття, працюючи кочегаром.
Проте до Бориса Мозолевського прихильно поставився керівник відділу Інституту археології АН УРСР Олексій Тереножкін, залучивши його до експедиції з вивчення скіфських курганів. І коли, за словами Мозолевського, зашморг навколо його шиї вже майже мав затягнутися, він збагнув, що визволити його може знахідка світової ваги: «Отак вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Відвага моя була винагороджена царською пектораллю. Замість Мордови я опинився в Інституті археології АН УРСР, до якого мене поспіхом зарахували заднім числом».
Борис Мозолевський з пектораллю в Музеї історичних коштовностей України, 1973 р.
ЙОГО ВЕЛЕЧНІСТЬ ШАНС? НЕ ЛИШЕ
«Мозолевський був людиною, якій був даний дар передбачення та передчуттів. Так відбулося і з Товстою Могилою», – запевняє заступник директора Нікопольського краєзнавчого музею Мирослав Жуковський, котрий близько знав Бориса Мозолевського, свого часу брав участь у його археологічних розкопках.
В інтерв’ю для Радіо Свобода М. Жуковський повідомив, що ще за два роки до виявлення пекторалі Мозолевський акцентував увагу директора Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату Григорія Середи на необхідності обстеження кургану Товста Могила, на тому, що там буде «щось надзвичайно велике і блискуче».
Креслення плану та профілю, зроблене на основі археологічних досліджень кургану Товста Могила, опубліковане у книзі Б. Мозолевського «Товста Могила»
Це була така його форма археологічного гумору. Середа теж хотів здійснити дослідження, але не мав змоги, оскільки це стало б порушенням фінансової дисципліни – курган не потрапляв до зони майбутніх кар’єрів, а знаходився неподалік залізниці. «Через багато років після смерті Мозолевського я познайомився з людиною, котра була в курсі справи, з Гаврилом Чаплигіним, – згадує Мирослав Жуковський. – Він розповів, що тут втрутився Його Величність Шанс – один з впливових урядовців Дніпропетровська потребував чорнозему для відновлення земель у своєму районі та отримав підтримку ще декількох впливових осіб, близьких до обласного керівництва.
Вид на насип кургану Товста Могила до початку археологічних досліджень, 1971. Фото зі сайту Національного музею історії України
Восьмиметровий курган оглянули, вирахували обсяг чорноземного насипу і звернулися до Мозолевського в Києві. Так трапилося, що зійшлися інтереси потрібних людей і здібності, досвід і знання Бориса Мозолевського. Ось така таємниця Товстої Могили».
Віднайдення пекторалі було приголомшливою подією. Під охороною міліції творець унікальної знахідки Борис Мозолевський транспортував її поїздом до Києва.
Міліціонери фіксують знайдену золоту скіфську пектораль, 22 червня 1971 р.
Науковця прийняв Петро Шелест. Під час зустрічі в кабінеті першого секретаря ЦК КПУ були також президент Академії наук УРСР Борис Патон і директор Інституту археології АН Федір Шевченко. Для них була цілком зрозумілою надзвичайно висока цінність знахідки, і Мозолевський, замість тюрми в Мордовії, отримав ордер на трикімнатну квартиру в Києві, посаду молодшого наукового співробітника археологічного інституту, платню двісті карбованців і премію.
Пектораль пощастило зберегти в Україні, відстояти від зазіхань на неї Москви, котра прагнула привласнити її під приводом того, що, мовляв, у Києві відсутні належні умови для зберігання такої коштовної знахідки. (Наголошу, що нам, тоді студентам факультету журналістики Київського університету, членам літературно-мистецького гуртка професора Олега Бабишкіна, випала щаслива можливість одними з перших не тільки побачити пектораль в Інституті археології, а й потримати її в руках – завдяки тому, що Олег Кіндратович товаришував з Федором Павловичем Шевченком).
Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України
Про надзвичайну художню та історичну вартість пекторалі вже написано сотні статей, монографій, книг, відзнято багато документальних кінострічок і телесюжетів. Вона стала найвідомішим скарбом Скіфського періоду нашої історії, однією з візитівок України. Якщо стисло, то це оздоба скіфського аристократа, похована з ним у ІV столітті до н.е. Її створили грецькі ювеліри на замовлення знатних скіфів. Золота пектораль вражає навіть своєю вагою (1140 грамів) і розмірами (30 сантиметрів у діаметрі). Але надзвичайною, особливою є її мистецька цінність. Ювеліри зобразили на прикрасі сцени з життя скіфів. До того ж зобразили їх на трьох ярусах, застосувавши найточніші для того часу технічні й технологічні прийоми та способи відтворення. І це, безсумнівно, підтверджує високу майстерність творців цього шедевру, а водночас засвідчує високий рівень вимогливості до пекторалі її замовників зі Скіфського царства.
СКІФІЯ В ЙОГО ЖИТТІ
Борис Мозолевський десятиліттями досліджував і глибоко знав минуле Скіфії та скіфських курганів українських степів Причорномор’я. Він з’явився на світ і виріс у тих місцях, де за багато століть до цього творилася їхня історія. За словами дослідника, степ був відразу за порогом його оселі в селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині, у якому він народився і де пройшло його дитинство та шкільні роки. Саме відтоді, зі школи розпочалося знайомство допитливого хлопчика зі скіфською історією.
Борис Мозолевський з мамою
Батьківська хата
Скіфи належали до групи народів індоєвропейської сім’ї. Професор кафедри Близького Сходу Київського національного університету імені Тараса Шевченка Костянтин Тищенко проаналізував сучасне використання слів з мови скіфів і дійшов висновку, що до них належать прадавні запозичення, такі як «дбати», «кат», «обачний», «почвара», «тривати», «жвавий», тобто слова, які ми часто використовуємо сьогодні, не знаючи про те, що походять вони з давніх-давен, зі Скіфії або, за визначенням давньогрецького історика Геродота, з «Великої Скіфії» – держави, котра володіла територією від Дунаю до Дону.
Банер до 50-річчя знайдення золотої пекторалі в кургані Товста Могила. Фото зі сайту Інституту археології НАН України
Геродот залишив нам цілий ряд письмових свідчень про скіфів та їхню державу. Щоправда, серед них значне місце займають міфи, легенди, різноманітні перекази. Існує гіпотеза, що він описав їх не з чужих вуст, а на основі відвідування Скіфії. Цілком можливо, що таким місцем перебування Геродота була Ольвія – грецьке місто поблизу сучасного Очакова.
Скіфи насправді створили велику державу, на чолі якої стояла династія деспотичних царів, що, за словами знаного українського історика Івана Крип’якевича, мали значні й організовані військові сили та тримали під своєю владою інші племена. Їхню міць у 513 році до нашої ери вирішив перевірити перський цар Дарій. Розпочавши свій похід від Дунаю, він не зміг опанувати широкі степові простори. Вирішальною в цій війні стала тактика випаленої землі, котру вміло застосували скіфи. Скіфи не вступали у відкриті бої з військом Дарія, котре мало значну перевагу, а відступали вглиб степу, руйнуючи все на своєму шляху. Тож війська персів не витримали цієї виснажливої погоні та були змушені відступити.
Фрагмент діорами «Поховання скіфського царя». Фото зі сайту Інституту археології НАН України
Зрештою, і скіфи не раз вирушали у військові набіги, доходили навіть до Єгипту. Неодноразово нападали вони й на своїх сусідів, також тих, що жили на північ від степів Причорномор’я. До наших днів дійшли перекази про те, як підтримували скіфи бойовий дух свого воїнства. Скіфські воїни, зазначає історик Орест Субтельний, мали звичай пити кров ворога, котрого вбили першим, робити з ворожих черепів оздоблені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Водночас історик додає: «Безжальні до ворогів, ці кочовики були віддані у дружбі, котру цінували понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитиною своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок».
Щодо господарювання скіфів, то головним їхнім заняттям було скотарство. На неосяжних степових просторах вони випасали коней, овець і, щоправда, у меншій кількості велику рогату худобу. Скіфи-скотарі переміщувалися з табунами й отарами в пошуках нових пасовищ по всій території, котру займали.
Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України
Вони вели активну торгівлю з сусідніми племенами й народами, обмінюючи продукти тваринництва на зерно. Утім, частина скіфів теж займалася землеробством, вирощуючи просо, ячмінь, овес і пшеницю. Важливим джерелом, котре живило скіфську економіку, був причорноморський фрагмент Великого Шовкового Шляху, що поєднував Індію та Китай з Грецією і Персією. Завдяки цьому Шляху (і для підтримки руху на ньому) у Скіфії утворилися укріплені городища, такі як Трахтемирівське, Мотронинське, Пастирське, Немирівське, Більське, Кам’янське. Останнє з них виникло й було розбудоване на Запоріжжі, ставши політичним та економічним центром, а насправді столицею, місцем перебування скіфських царів, за словами Геродота, своєрідним метрополем.
Від скіфських часів до нас дійшли не тільки письмові твори, історичні документи, а й численні кургани, у яких скіфи ховали своїх царів та знатних воєначальників. Розкопки цих монументальних поховань подарували археологам, нашому суспільству, усій світовій науці безцінні скарби, найзнаменитішою з яких якраз і є пектораль, котру знайшли українські дослідники на чолі з Борисом Мозолевським у кургані Товста Могила.
АРХЕОЛОГ З ПОЕТИЧНОЮ НАТУРОЮ
Та Борис Мозолевський мав не тільки хист прискіпливого, з вродженою інтуїцією вченого-археолога, а й неабиякий поетичний дар. У цьому переконуєшся, коли читаєш-перечитуєш його поезії (знову ж таки додам, що вперше з творчістю Бориса Мозолевського вдалося ознайомитися в ті ж таки сімдесяті роки, особливо на хвилі уваги до його історичної знахідки).
Не буду вдаватися в детальну розповідь про свої враження від його поезії, а тільки вкажу на її щирість, теплоту та справжність, які викликають почуття довіри і прихильності до автора. До того ж його поетичні рядки не грішать декларативністю й надуманістю, а написані від душі, про те, що він пережив та осягнув.
Борис Мозолевський
Але в контексті нашої розповіді про багаторічні пошуки та незвичайні знахідки Бориса Мозолевського під час розкопок скіфських курганів усе ж коротко скажемо про те, як позначилося це на його поетичній творчості. «Археологічна тема» в ній справді помітна. Та передовсім про непереборну відданість степу, любов і потяг до нього:
Люблю тебе, гіркий мій степе,
Солончаки та полини!
Як раптом зможу жить без тебе,
Мене навіки проклени.
Понад громами і органами
Новий заходить буревій.
А ти зориш мені курганами,
Як тиха ласка із-під вій.
А ось інший уривок, котрий Борис Мозолевський назвав «Ліричним відступом перед світанком»:
Світає, і небо поволі згаса.
Круг місяця тоншає срібний серпанок.
Не знаю, в степу спалахнула роса
Чи синьо засяяли очі скіф’янок…
Що ти для мене готуєш, мій дню?
Чим розплачуся за зустріч з тобою?
Золотом скіфським? Двигтінням вогню?
Чи долею, може? Чи, може, – собою?
Виставка «Пектораль. Знахідка століття», 2021 р. Серед експонатів – книги Б. Мозолевського. Фото зі сайту Інституту археології НАН України
Ці рядки – з поетичного циклу «Ірій». Борис Мозолевський супроводив його передмовою, у котрій роздуми вченого переплелися з його людськими почуттями і враженнями, поетичним сприйняттям скіфської минувшини: «Могили, могили, могили – глибинний світ далекої і неповторної Скіфії… Місячної ночі і погідної днини, у зливи й заметілі стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними. За матеріалами дослідження скіфських старожитностей учені відтворили соціально-економічні відносини, ідеологічні уявлення, політичну історію Скіфії. Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили й когось ненавиділи. Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі тільки ці мовчазні могили, у чому ж тоді полягає сенс людського буття?».
Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України
У цьому циклі звучить, зокрема, як поклик, як закличне звернення зі скіфських часів «Голос із Товстої Могили»:
Дивні зубри залізні могилу беруть
на таран.
Ніжні руки мене піднімають із глини
і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль, –
Що розкажуть вони цим прийдешнім
новим поколінням?
Я не стану пояснювать – склад за складом
нехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь ніч
до своєї найвищої істини –
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі, –
Але душі нетлінні над світом проносили
чистими.
Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батьку скіфів Папаю і ти,
царю царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із наших прабатьківських
міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьми
воскресаю.
Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих
юних очей.
Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись
чолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію, –
Скіфіє!
Застібка пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України
* * *
Був у дитинстві Бориса Мозолевського період, коли він мріяв стати авіатором. Після семирічки в рідній Миколаївці вступив в Одеську спецшколу Військово-повітряних сил. Школу розформували, але Борис наполегливо рвався в авіацію. Він домігся, щоб його прийняли в авіаційне училище Єйська. Навчався там разом з майбутніми космонавтами Георгієм Шоніним і Георгієм Добровольським. Але в 1956 році в армії почалися чергові реформи, і Мозолевський потрапив під скорочення та демобілізацію. Він приїздить у Київ, влаштовується на роботу кочегаром, а заочно закінчує історико-філософський факультет Київського держуніверситету. Знайомиться з Василем Стусом, є учасником руху шістдесятників і потрапляє під пильні очі КДБ. Він не став ні льотчиком, ні космонавтом. Але захопився дослідженням земних глибин, і це захоплення увінчалося знахідкою пекторалі, котра уславила його ім’я, стала однією з найгучніших знахідок ХХ століття. Дослідженню її, як і багатьох інших своїх археологічних відкриттів, Борис Мозолевський присвятив десятки своїх наукових праць та публікацій у періодиці, а також докторську дисертацію, котру, на превеликий жаль, захистити не встиг. Фатальна хвороба обірвала його життєвий шлях у віці 57 років. Цей блог до 90-річчя з дня народження Бориса Миколайовича Мозолевського завершу його поетичними рядками:
Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.
І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства Археологи Історія Книги Миколаївщина Скіфське золото КДБ Поезія