Олекса Пода й мистецтво ефемерної скульптури 24.01.2026 09:00 Укрінформ Архітектор з Полтавської області творить скульптури з криги та піску й перемагає з ними на міжнародних змаганнях і фестивалях
Олекса Пода має фах архітектора та дизайнера інтер’єру. Втім, вже більше десяти років його професійне життя тісно поєднане з мистецтвом швидкоплинної скульптури. Те, що починалося як хобі, трансформувалося у великі міжнародні ініціативи та мандрівки світом. Митець представляє Україну на міжнародних конкурсах і фестивалях та виборює призові місця. Нещодавно Олекса здобув другу сходинку на міжнародному фестивалі крижаних скульптур у Валуа (Франція) з роботою «Out of Mind».
ПЕРШОЮ КОНКУРСНОЮ СКУЛЬПТУРОЮ БУВ КОЗАК МАМАЙ
Скульптура виникла в житті Олекси не відразу – вже після завершення навчання.
– В юності я щось вирізав, моделював, але так, щоб вже на більш професійному рівні, – цього не було, – каже митець.
Мистецьку освіту він здобував у Полтаві, у технічному університеті імені Юрія Кондратюка, на архітектурному факультеті за напрямом «Дизайн інтер’єру». Навчання включало базову художню підготовку.
– Там була звичайна база, і художня також. У нас був малюнок, частково, здається, була й скульптура. Але це все академічні дисципліни, такі основні, – пояснює він.
Вперше на змагання у США Олекса потрапив у 2014 році – подавав заявку разом із товаришами. Це був його дебютний міжнародний досвід участі у фестивалі.
– Це був 2014 рік. Пройшло все дуже захопливо. Це був перший досвід подорожі так далеко. Власне, це і було головним мотивом вирушити у Штати та взяти участь у тій події. Адже завжди цікаво, коли збирається багато креативних, творчих людей, – розповідає Олекса.
На цих перших змаганнях у США команда працювала над скульптурою «Козак Мамай». Це був перший досвід праці з таким матеріалом і в такому форматі.
– Звісно, якщо порівнювати з сусідніми скульптурами, з професіоналами, котрі постійно цим займаються, ми відрізнялися за якістю. Але ми побачили, який це матеріал, як він поводиться, як взагалі все відбувається. І, в принципі, гідно представили Україну вперше, – зазначає він.
ДО ЛЬОДУ – З ПИЛКАМИ І СТАМЕСКАМИ
Проживає Олекса в Україні. Можливостей постійно працювати зі снігом та льодом тут небагато. До повномасштабного вторгнення РФ він кілька разів брав участь у змаганнях снігової скульптури в Україні, зокрема в Буковелі.
– До вторгнення я, здається, тричі брав участь у конкурсах в Україні. У Буковелі відбувався конкурс снігової скульптури. Останнього разу ми там здобули третє місце. Згодом, з початком війни, це все припинилося. Зараз я не знаю в Україні таких подій. Є щось комерційне, але там дуже вузьке коло людей, і туди потрапити непросто, – каже скульптор.
Підготовка до фестивалів розпочинається задовго до самої події. Вона включає подання ескізів і концепцій у чітко визначені строки.
– Зазвичай на фестивалі за пів року надсилають запрошення. За чотири-п’ять місяців вже потрібно або підтверджувати участь, або надсилати ескіз. Наприклад, на останній зимовий конкурс, що був у середині січня, я подавав ескіз на початку жовтня, – пояснює Олекса.
На місці учасникам надають матеріал. Якщо це лід чи сніг, то це блоки, ідентичні для всіх.
– В останньому конкурсі було п’ять стандартних блоків. Один стандартний блок – це метр на пів метра і на 25 сантиметрів. Біля кожного є постамент зі снігу. Дають лопату, щоб розчищати сніг, а всі інші інструменти привозиш з собою. Ще дають електропилку, тому що перевозити такий великий інструмент через кордон складно, особливо якщо добираєшся літаком, – розповідає скульптор.
Крім того, він додає, що загалом інструменти для праці з льодом мають свою специфіку:
– Для льоду – це дуже специфічні інструменти. Стамески, так звані зубатки, з зубчиками. Якщо це професійні інструменти, вони можуть коштувати дуже дорого. Ще дуже важливий кут загострення, їх постійно треба підтримувати в належному стані. Вони, як японські катани, мають бути в ідеальному стані, щоб розрізати лід. Це дуже-дуже гострі інструменти.
Олекса також розповідає, що для снігу інструменти простіші, але потрібні довгі ручки через розміри блоків:
– Для снігу головне – довга ручка. Бо зазвичай це великі брили утрамбованого снігу. Наприклад, у Валуа буде конкурс, де на команду з трьох людей дають блок 4 на 4 метри завширшки і 5 метрів заввишки. Це майже як двоповерховий будиночок зі снігу, з якого треба вирізати скульптуру. І, звісно, там потрібні інструменти, щоб дістати й зверху, і знизу.
Утім, змагання й фестивалі трапляються також «літні». Тоді творять скульптури з піску. У таких випадках застосовують мастихіни та простіші, ніж для льоду, інструменти.
РОБОТА «ВІД ГУДКА – ДО ГУДКА»
Праця на фестивалях чітко обмежена в часі. Початок і закінчення фіксуються сигналами, але погодні умови здатні змінювати режим праці.
– Розпочинається все одразу після гудка: всі беруть інструменти й починають працювати. Є час, коли всі повинні скласти інструменти та завершити. Але, наприклад, у Валуа мінлива погода. Вдень, коли виходить сонце й заходить за іншу гору, є приблизно чотири-п’ять годин, коли не можна працювати – потрібно закривати скульптуру. Тому дозволяють працювати вночі без обмежень, бо вночі – мінус, а вдень може бути температура вища від нуля, – розповідає Олекса.
На піщаних змаганнях, зокрема у США, усе відбувається інакше.
– Там усе дуже чітко. Звучить горн – і ти маєш розпочати. Кожного дня ввечері одразу після дзвінка треба скласти інструменти. Є певна кількість годин, у які ти маєш вкластися. У кого що вийшло – те й судять, – говорить він.
Піщані скульптури можуть частково готуватися заздалегідь. До латвійської Єлгави на подібний до цього конкурс Олекса надсилав креслення майбутньої роботи.
– Там роблять опалубки, наповнюють їх піском, є чіткі розміри. Я даю робітникам креслення, за якими вони це роблять. Я приїжджаю – і форма вже готова, пісок утрамбований, відстоявся. Вони відкривають шар за шаром зверху – і тоді вже починаєш вирізати, – пояснює скульптор.
З льодом працюють інакше: готуються технічні креслення і залучаються помічники.
– Стандартний блок важить 125 кілограмів. Підняти його на двометрову висоту самотужки неможливо. Є помічники, котрі допомагають піднімати блоки, поєднувати їх, усе виставляти. А вже потім починається вирізання, – каже Олекса.
Звісно, скульптури з піску чи льоду – тимчасові. Але, окрім їхньої недовговічності, ці матеріали створюють сюрпризи й під час праці. Форс-мажори трапляються постійно.
– Основна відмінність між піском і льодом у тому, що з льоду можна робити ажурні форми, консолі, майже як мармур, – вони гарно грають на світлі. А з піску в основі завжди має бути піраміда. База має бути більшою за верх, бо це пісок. Один зайвий рух – і за мить завалюється вся скульптура. Тому постійно думаєш, скільки можна зрізати, яка вага висить, чи буде стояти. Плюс вітер, дощ – усе це впливає, – пояснює він.
У цій праці постійно доводиться робити розрахунки безпосередньо на місці, і тут, за словами Олекси, допомагає архітектурний досвід.
Питання про улюблений матеріал для нього залишається відкритим.
– З льодом цікаво працювати, бо він твердий і з нього можна робити тонкі речі. Але середовище там часто холодне – інколи працюєш у приміщенні, де підтримується мінусова температура. Пісок – це зазвичай тепло, узбережжя, більш комфортне середовище. Це різні речі, але люблю і те, і те, – каже Олекса.
ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ТА УЧАСТЬ РОСІЯН
Питання фінансової підтримки участі в міжнародних фестивалях для українських митців залишається складним. Системи меценатства в Україні фактично немає, тому більшість таких поїздок тримаються на умовах, які пропонують організатори змагань.
– Звичайно, є стипендія. За те, що скульптор приїжджає, йому сплачують гроші. Також переважно покривають трансфер. Десь є фіксована сума, десь ти в неї вкладаєшся, десь – ні, – пояснює Олекса.
І додає, що з української сторони теж є підтримка, але це скоріше організаційна – з документами, дозволами.
Представлення України на міжнародних фестивалях, за його словами, часто супроводжується особливим ставленням – передусім у країнах, котрі послідовно підтримують Україну.
– Усі дружні країни до України дуже тепло ставляться. Є коло друзів-скульпторів із цих країн, вони все розуміють. Постійно спілкуємося – що там, як там. Про війну говоримо багато. Люди підтримують, як можуть. Хоча б словом. Наприклад, Латвія, – розповідає скульптор.
Водночас на деяких фестивалях українські скульптори досі опиняються поруч із представниками Росії.
– У Валуа, скажімо, був один росіянин. Для мене і для багатьох інших дивно, що їх досі запрошують. Конкурс старий, йому вже 34 роки, і до повномасштабного вторгнення туди їздило багато росіян, – говорить Олекса.
Він розповідає, що намагався з’ясувати позицію організаторів:
– Я питав: «Чому ви запрошуєте?». Вони відповідають: «Це мистецтво, війна тут ні до чого». Отак.
На противагу цьому, у Латвії діє жорстка позиція.
– В Єлгаві з початку повномасштабного вторгнення вони великим червоним текстом у правилах написали: жоден представник Росії не може подаватися. Навіть вихідці з Росії, котрі представляють іншу країну, – також не можуть. Якщо ти росіянин, але виступаєш, наприклад, за Фінляндію – тобі заборонено. За це їм великий респект, – говорить митець.
На запитання про улюблені роботи Олекса відповідає без виокремлення:
– Ні, мабуть, немає. Я завжди намагаюся зробити найкраще з того, що можливо, і весь час намагаюся рости.
Розповідаючи про мрії, Олекса все ж починає з очевидного, хоч має і творчі плани:
– Звісно, для всієї країни – мир і перемога. Щоб ми могли нормально працювати. Але й особисті бажання, творчі – продовжувати діяльність серед справжніх професіоналів, спробувати сили на нових фестивалях.
Фестиваль Культура Полтавщина Мистецтво Скульптура Війна з Росією