Як українське православ'я захищає традиційні цінності

Автор Катерина Щоткіна Експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною» Українське православ’я на захисті «традиційних цінностей»

Призначення нової англомовної речниці ТрО — Сари Ештон — спричинило вибух у православних пабліках. Рідкісний вияв єдності українського православ’я: прибічники як ПЦУ, так і УПЦ МП в один голос заволали від обурення. Річ у тім, що Ештон — трансгендер. І це, здається, єдине, що цікавить православних публіцистів у постаті нового офіційного «голоса» ТрО. Решта її якостей — професійних і людських — ніщо проти того, що «раніше вона була хлопчиком».

Не варто дивуватися — «боротьба з гендером» залишається для українського православ’я чи не найбільшим клопотом. Навіть на тлі війни, «скасування» УПЦ МП та «переділу» церковної власності «традиційні цінності» залишаються на чільному місці.

Що традиційне, те й цінне

Такий висновок можна зробити, наприклад, із документів Помісного собору ПЦУ. На ньому було ухвалено лише два документи, адресовані «світу» (тобто не лише самому собору та членам церкви). Перший — Звернення Помісного собору до українського народу. В ньому отці собору висловилися щодо широкого кола питань — від єресі «русского міра» до «гріха корупції». Документ закликає суспільство до єдності, а владу — до «захисту українського релігійного простору від гібридної агресії». Окремим рядком згадано Києво-Печерську та Почаївську лаври, які слід якомога швидше звільнити від контролю з боку «русского міра». Крім того, отці собору повідомляють, що з 1 вересня ПЦУ переходить на новий — новоюліанський — календар.

Другий документ, набагато конкретніший за перший, — Декларація «Про негативне ставлення до гріха содомії (гомосексуалізму), його пропаганди в суспільстві, до гендерної ідеології і так званих одностатевих шлюбів (одностатевих співжиттів)». За обсягом цей документ не поступається Зверненню до народу, хоча присвячений лише одній «болячці» сучасності.

Декларація не містить нічого нового — вона ідентична за змістом і формулюваннями всьому сказаному й написаному від імені ПЦУ (а до неї — УПЦ КП) щодо «традиційних сімейних цінностей». І це погана новина. Проблема навіть не в тім, що позиція церкви не змінюється (триматися своєї думки — невід’ємне право кожного), а в тім, що вона просто не чує — відмовляється слухати — своїх опонентів.

Документ, як і всі його попередники, є принципово безграмотним. Слова та поняття, що стосуються безпосередньо репродуктивних функцій, сексуальності, гендеру, автори документа вживають довільно й тлумачать так, як їм зручно. І важко сказати, чи це просто некомпетентність, а чи автори хотіли залишити максимально широке поле для маніпуляцій. Наприклад, отці собору критикують «гендерні теорії», але не уточнюють, які саме. Вони наводять як приклад гендерне законодавство «інших країн», але цих країн також не називають. А деякі фрази, здається, написані спеціально, щоб увігнати читача в ступор: «розширювати поле законодавчих заборон, пов’язаних із так званою дискримінацією через сексуальну орієнтацію»… Ви впевнені, що правильно зрозуміли «хто на кому стояв»?

Коли Адам орав, а Єва пряла

Та невдалі формулювання — це лише половина проблем Декларації. Головна проблема — несвоєчасність. По-перше, постає запитання: чому з усіх нинішніх проблем і «болячок» отці собору обрали саме гендер? Адже навіть у їхньому Зверненні можна було знайти питання значно нагальніші й болючіші для нашого суспільства, починаючи з корупції, якій присвячено аж три пропозиції, й закінчуючи життєвою необхідністю єднання народу супроти зовнішнього ворога. Але отці собору чомусь як основний об’єкт церковної критики обрали саме гомосексуалізм і «традиційні сімейні цінності».

На початку повномасштабної війни 11 тисяч українських жінок пішли доброволицями до ЗСУ. На сьогодні близько 5,5 тисяч жінок воює на передовій. «Традиційні гендерні ролі» не передбачають для жінок військової служби. Якщо керуватися «ідеалами», які прописали отці собору, то вони мають негайно скласти зброю та повернутися додому: підтримувати вогнище, боротися зі згаданою в Декларації «демографічною кризою» й тужливо дивитися на дорогу.

А як мають сприймати моралізаторський дискурс отців собору представники ЛГБТ+, котрі теж воюють? Воюють, зокрема, й за можливість існування ПЦУ. Якщо гомосексуальність аморальна й неприпустима у «здоровому суспільстві», якщо дискримінація через сексуальну орієнтацію — це ОК, то, може, «другосортний гендер» просто не має морального права виконувати почесний обов’язок захисту Батьківщини?

Запитань до Декларації багато. Але, на жаль, автори й сама церква не демонструють ані найменшої волі вести діалог на цю тему. Церква хоче диктувати умови в сфері, яку сама окреслює як «моральну»: залишити за собою, й лише за собою, роль морального арбітра, хранителя істини про «моральну норму». Адже якщо ти — хранитель істини, які можуть бути дискусії чи навіть «вивчення питання»?

Ось тільки ця претензія церкви є досить безпорадною. Мораль, традиція, християнство — слова, смислові поля яких іноді перетинаються, та жодне з них не замінює інших. Завдяки цьому християнство поширилося в різних традиціях і пережило чимало з них. Завдяки цьому аморальність церковних бюрократій загалом і окремих представників церкви не вбила християнства. Навіть попри чутки про помітну кількість «неоднозначного гендеру» серед єпископату.

«Обновленці!»

Чергова декларація «на захист традиційних цінностей» із боку ПЦУ виглядає досить зухвало не лише через обскурантизм, а й на тлі нещодавнього виступу Вселенського патріарха про те, що захист традиційних цінностей не є й не може бути одним із головних клопотів християнської церкви. Що церкві взагалі варто було б уникати таких формулювань, аби не бути втягненою в «культурні війни».

Чому ж ПЦУ вирішила, що саме зараз необхідно на весь голос висловитися «проти гендеру»?

Подати сигнал про свій непорушний консерватизм — ось, імовірно, головна мета цієї декларації. ПЦУ необхідно було якось урівноважити «екстравагантне» рішення про перехід на новоюліанський календар.

Критики ПЦУ з московською пропискою просто не могли прогаяти такої оказії: здійснивши календарну реформу, ПЦУ «підставилася» під звинувачення в «обновленстві». Причому календар, на думку злостивців, — це лише «перша ластівка» та/або тільки «зовнішній» бік справи. Користуючись аналогією з «обновленцями», які намагалися налагодити контакт із радянською владою відразу після Жовтневої революції, ПЦУ підозрюють у тому, що вона підлаштовує доктрину церкви під ідеї «українського націоналізму» та політичні інтереси київської влади.

Фейки такого змісту множать і розносять московські та промосковські канали. Їхня мета — скомпрометувати ПЦУ та втримати вірян УПЦ МП від переходу до ПЦУ.

Наступна зупинка — «унія»

Та цього замало. Пропагандисти МП змалювали «жахливу» картину перспектив ПЦУ. «Обновленство» — це лише початок. Наступна зупинка — «унія». Ідею «унії», згідно з пропагандою, підтримує, з одного боку, українська влада, а з іншого — «патрон» ПЦУ Вселенський патріарх Варфоломій (майже єретик, на думку Моспатріархії). Пропагандисти не забули зазначити, що ПЦУ перейшла на новий календар одночасно з Українською греко-католицькою церквою. Цього виявилося достатньо, щоб заявити: справжньою метою ПЦУ є «унія».

«Унія» — ще одна страшна лайка в московських вустах, окрім «розколу», яку кремлівська пропаганда експлуатує на всі заставки. Наприклад, коли УГКЦ запропонувала фінансову допомогу на відновлення Спасо-Преображенського собору в Одесі, за поребриком це відразу пояснили тим, що після «унії» собор «однаково» відійде до УГКЦ. Імовірно, мільйон доларів, які пообіцяв передати на відновлення собору промосковський «диякон всієї України» Вадим Новинський, — спроба «перекупити» собор в «уніатів».

Та й особисто президент Путін, коментуючи церковну ситуацію в Україні, дав зрозуміти, що його «СВО» — це війна православного світу з католицьким Заходом, що триває, за його підрахунками, вже тисячу років. Загалом католики давно поглинули б Україну, якби на варті православ’я не стояла Росія (кадри Ейзенштейна, музика Прокоф’єва).

Про вибір слів і засобів

Можна зрозуміти бажання ПЦУ «закритися» від звинувачень в «обновленстві» — задекларувати прихильність до консервативних традиційних поглядів. Декларація стосовно гендеру — щось на кшталт противаги календарній реформі. Та невже ніяк інакше не можна було задекларувати свій консерватизм, окрім як у такий кондовий спосіб? Який до того ж погано співвідноситься із соціальною реальністю та політичними інтересами країни, що воює.

Що далі? Аби «спростувати» звинувачення в «уніатстві», зіпсувати й без того непрості відносини з греко-католиками? Нехай навіть на шкоду «єдності», до якої отці собору закликають у Зверненні до українського народу?