Як військовий та художник Олег Базилевич бачить війну в Україні

Живопис попелом і землею. Як Олег Базилевич — вiйськовий, сценарист, учений, поліглот, художник — бачить і фіксує війну

© Фото надане автором

Мирослава Макаревич

Мирослава Макаревич

Феноменом сучасної української армії є те, що в ній багато цивільних, зокрема вчителів, викладачів, айтівців, інженерів, менеджерів, художників і поетів. Одним із таких героїв, у прямому сенсі цього слова, є Олег Базилевич — учений-географ, історик, письменник, сценарист ігрового й документального кіно, перекладач-поліглот, художник.

Інфоприводом для ексклюзивного інтерв’ю послугувало нещодавнє відкриття першої персональної виставки Олега Базилевича в залах галереї «Хлібня» Національного заповіднику «Софія Київська». Художня виставка добровольця (на війні з 24 лютого 2022 року), старшого лейтенанта, заступника командира батареї 1-го самохідного артилерійського дивізіону 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Всі представлені в експозиції роботи Олег написав на лінії фронту в період із березня 2022-го до лютого 2024 року. Виставка «Фронтова палітра», організована за підтримки культурного центру «Дом Майстер Клас», триватиме до 16 березня.

Фото надане автором

Спробуємо представити грані Олега Базилевича, в яких він яскраво реалізується та про які ми змогли поговорити. Як поділився Олег, йому, католику, починаючи зі зрілих років, допомагає давня буддійська практика — «вертикальна дисоціація»: «Треба виокремити певний аспект своєї свідомості, «внутрішнього спостерігача», й відділити його від себе, щоби поглянути на себе не «збоку», а «згори». Тоді ясніше розумієш, про що тій людині «внизу» краще зараз думати, чому приділити увагу, що робити. Так я й намагаюся робити те, що насправді треба».

Фото надане автором

 

Художник

— Олеже, до свого військового наплічника ви поклали альбоми, олівці, фарби, пензлі й навіть флейту. Чому?

— Оскільки розумів, що, може, ніколи й не повернуся до цих занять. Якщо йдеш на війну, то ти вже фаталіст. Розумієш, що в будь-який момент усе може припинитися.

— З 2022 року ваша палітра складається переважно із землі, глини, сажі, попелу…

— А ще з рослинного соку, наприклад від пелюсток соняшника в окремих роботах. Саме дощі літа 2022-го, неймовірна багнюка, в якій довелося виконувати різноманітні завдання, наштовхнули на думку, що ґрунт і глину з окопів можна використовувати замість фарб. Малювати землею — не те, у що викладаєш якийсь містичний сенс, він сам туди вкладається. Це ж наша земля, Батьківщина, від неї — сила. Ми всі з нею міцно пов’язані — хоча, можливо, далеко не всі з нас усвідомлюють цей зв’язок.

Фото надане автором

— Коли ви почали малювати?

— У три рочки. Я побачив червоний мотоцикл, він мені дуже сподобався, тож я взяв червоний олівець і намалював його. (Усміхається.) Вийшло непогано. І до сьогодні малюванням займаюся за внутрішнім покликом. Був приклад батька (Олег Петрович Базилевич — відомий футболіст, тренер. — М.М.). Він малював, був захоплений скульптурою. Його мати та бабуся теж малювали. Бабуся тата була знаною на Полтавщині майстринею петриківського розпису, печі розписувала. Карлівський район Полтавської області — там нікого не залишилося під час Голодомору, всі загинули. Нащадки запорожців, виселених Катериною після знищення Січі. Про них збереглося багато цікавих історій. Знаю, що прапрадід чумакував… Але в Голодомор вимерло все їхнє село. Вижила татова мати, бо тоді вже працювала викладачкою в Харкові. А всі інші родичі загинули.

Повертаючись до свого захоплення живописом, мушу зізнатися, що коли вже був студентом географічного факультету, все одно пішов на підготовче відділення архітектурного факультету художнього інституту, де моїм учителем був такий майстер, як Віктор Володимирович Крижанівський. Потім окремо вчився в нашого видатного педагога Григорія Яковича Хусіда.

Фото надане автором

 

Географ-історик

— Чому обрали факультет географії?

Я любив усі науки, й суспільні, й природничі, й точні, й гуманітарні. Але обрав географічний, бо географію знав найкраще, а, наприклад, на історичний факультет треба було мати так звану підтримку, тобто сумнозвісний «блат». Вважаю, що історія та географія — це у своїй глибині одна й та сама наука, яку просто розділили, щоб було зручніше викладати. Насправді немає нічого історичного, яке б не було географічним. І навпаки. Ще мене вабили міжнародні відносини, філософія, романо-германська філологія. Якби був вільний вибір, мабуть, пішов би на щось міжнародне, бо дуже любив вивчати іноземні мови, багато читав в оригіналі ще з дитинства.

— Якими мовами володієте?

— Англійською, польською, іспанською, трошки чеською та болгарською. Є плани на вивчення й інших мов.

— Але ж повернімося до історії, бо історію ви досліджуєте з юності, з нею та над нею працюєте як публіцист, письменник, сценарист.

— Історія особисто мені цікава тим, що вона досліджує причини, наслідки, можливості, вікна можливостей, які виникають у певні історичні моменти. На жаль, поширенішим є трактування історії просто як запису хронології подій. Мене більше цікавить зміст того, що відбувається. Впевнений, усе має прихований зміст, приховану причину. В мене багато істориків у роду. (Усміхається.) Татові сестра й мати — кандидатки історичних наук, викладали свого часу в київському університеті.

Фото надане автором

— 2015 року ви написали статтю про «війну всіх проти всіх, коли всі гілки на цьому страшному «дереві війни» почнуть раптом плодоносити». За тезами вашої статті було створено великий документальний фільм «Третя світова війна». Як ви можете прокоментувати це дослідження сьогодні — на початку 2024 року, вже маючи практичний воєнний досвід?

— Погоджуюся з тим, що кажуть: минає третій рік «триденної операції» в десятирічній війні, яка триває вже майже дев’ять віків. (Усміхається.) Вперше Київ вони спалили за Андрія, так званого Боголюбського, в далекому ХІІ столітті.

— Де ми зараз?

— Завжди думав, що нам треба мислити великими категоріями. І водночас бачити й маленьке, й велике. Важливо збагнути, що війну за створення найбільшої імперії у світі розпочав Чингісхан, а нині її продовжує Путін. Ця війна за захоплення й контроль над територіями відповідає мисленню тиранів, деспотів суходолу. Є різні типи цивілізацій: цивілізації шляхів і цивілізації кордонів. Київ, історична наша Русь, — це цивілізація шляхів, «із варяг у греки», всі наші річки були торговельними шляхами. А імперія Чингісхана, Російська імперія — це цивілізації кордонів. Між цими двома типами цивілізацій — глибокий системний конфлікт. Це глибокі архетипові речі, що лежать в основі різних культур і всіх довготривалих воєнних конфліктів. Цивілізації кордонів намагаються розширитися й часто не дають права сусідам на самостійне існування. Ми стикаємось із дуже важливим питанням, значення якого часто недооцінюють. А саме: наскільки сильним чи навіть визначальним може бути вплив географічної мапи. Погляньмо на чинники розвитку англо-саксонської цивілізації: шляхи сполучень, мореплавство, дифузія нововведень та інституцій, контакти, комерція. І порівняймо з «кацапстаном», у якого єдина мета — як колись в Орди, «максимізація пасовищ», загарбання нових територій, підкорення всього цивілізованого живого великому євразійському степу. Ці речі треба осмислювати й розмовляти про них зі світом, який, судячи з усього, не дуже розуміє, з чим ми маємо справу.

Фото надане автором

 

Письменник, сценарист

— Ви про це багато пишете. У вашому творчому доробку — понад 50 сценаріїв і кілька десятків нагород у галузі ігрового й документального кіно. Розкажіть про свій найбільший проєкт, на який ви, наскільки відомо, не втрачаєте надії отримати державну підтримку.

— Роман «Паратіхіон» відкриває завісу таємниці життя одного з найдивовижніших авторів, письменників середньовічної Русі — Нестора-Іскандера, який залишив серйозний літературно-історичний твір «Повість про здобуття Цариграду турками». Згодом я написав сценарій повнометражного ігрового фільму українською та англійською, який зібрав багато нагород престижних міжнародних кінофестивалів і конкурсів сценаріїв. Український культурний фонд трохи підтримав цю ініціативу, виділив гроші на ігрову документалку, яка теж має нагороди.

Однак цей проєкт має амбіцію повнометражного ігрового фільму, історичної драми. Є величезна чорна діра в історії України — ми не знаємо, що відбувалося від Батия до Богдана. А це цілих 400 років. Тему, пов’язану з Нестором-Іскандером, я для себе відкрив 15 років тому. Падіння Константинополя — XV століття, це злам епох. Закінчилося Середньовіччя, розпочався ранній Новий час і великі географічні відкриття. Але успішних фільмів про цей історичний момент немає, і ми розуміємо, чому. Дуже складно, багато подій, усе переплелося, як і зараз. Але постать Нестора-Іскандера — це, образно кажучи, той цвях, на який можна повісити одну велику складну й цілісну картину зміни епох. Можливо, зараз ми теж живемо в такий надважливий історичний момент, який прямо чи опосередковано визначить долю світу на віки вперед. І наша роль у цей момент є ключовою.

Отже й далі шукаєте можливості державного фінансування цього потужного іміджевого проєкту?

— Ми подавали заявку до Держкіно, бо ініціатива створення фільму такого масштабу має йти від держави… Чекаємо на відповідь… А іноземці готові брати участь. Вірю, втілений проєкт матиме й комерційний успіх.

(Сценарій «Паратіхіон» (Parateihion) здобув дванадцять міжнародних відзнак, зокрема переміг на London Movie Awards i Florence Movie Awards. — М.М.)

Фото надане автором

 

Військовий

Що вплинуло на ваше рішення зі зброєю в руках боронити Україну? Що рухало вами?

— Із Росією у мене на рівні родини, предків є свої рахунки. Мого прадіда, який був прокурором у Києві, більшовики розстріляли, коли Муравйов вдерся до міста (під час неоголошеної війни радянської Росії проти УНР. — М.М.), його вбили під час першої хвилі російських репресій. Потім — наслідки Голодомору, про які я вже згадував. Багато гілок мого родового дерева знищила імперія.

У мене було трохи часу для роздумів, але зовсім трошки. Пів дня. Ухвалив рішення методом виключення. Якщо я піду, мене можуть убити, але принаймні в мене буде зброя в руках, і це плюс. Я не помру беззахисною жертвою, а буду учасником подій — це знову плюс. Так, на фронті може бути холодно, голодно, дискомфортно, травматично, небезпечно — це купа мінусів. Але якщо я не піду — все життя відчуватиму докори сумління, що не пішов, коли це треба було зробити. Це об’єктивна потреба, навіть вища, ніж наша здатність її осягнути. Коли таке трапляється — це імператив. Гумільов-молодший писав про пасіонарність, пасіонарний поштовх. Дуже цікаві речі писав. Коли є критична маса людей (але йдеться про невеликий відсоток), готових пожертвувати життям заради вищої цілі, саме вони дають пасіонарний поштовх усьому народу. Це цілком природно. І Україна зараз переживає такий пасіонарний поштовх. Заради України, щоб нація була. Бо нас може й не бути. Історична доля України та українського народу зважується просто зараз на терезах Історії. Не можна стояти осторонь і дивитися.

— Ми з вами розмовляємо наприкінці лютого 2024 року. Дуже багато українських пасіонаріїв загинуло, покалічено фізично та ментально… Генофонд нації постраждав. І ми дуже хвилюємося за тих, хто на фронті зараз, за вас особисто. Який меседж ви б хотіли передати чоловікам у тилу, хто може, але боїться, вагається?

— Ну, не можна не піти. Розумієте?

— Припустімо, я розумію, але чимало здорових чоловіків в Україні мислять інакше. Що б ви їм сказали?

— Нехай готуються. В кого немає військової спеціальності, того направлять на курс молодого бійця або дадуть таку спеціальність. Вагаєтеся? А сором узагалі у вас є? Думати «це не моє»? Так не вийде. Це народна війна — за виживання народу. І якщо ти є частиною свого народу, то піднімай дупу та йди до військкомату. Якщо ні, то ти — або чужинець, або боягуз. Іще можна зрозуміти, коли є дійсно об’єктивні причини — хворі батьки, стан здоров’я, якісь сімейні обставини. Звісно, є різні ситуації. Але загалом ховатися від війни — то ганьба для справжнього чоловіка.

Фото надане автором

 

Оптиміст

— Ви називаєте себе оптимістом. На чому ваш оптимізм ґрунтується?

— На бажанні вірити у щось хороше. У вірі завжди є відтінок сподівання, що нам вдасться врятуватися. Віра без сподівання — це не віра. А я — віруюча людина.

— Ваші нинішні правила життя, кристалізовані війною?

— Кристалізація відбулася значно раніше, ще в юнацькі роки. Наприклад, я зрозумів, що не сприймаю спиртних напоїв. Мені противний їхній смак. Також хочу, щоби в мене була чиста, ясна свідомість. Цього загалом складно досягти в житті. Також я давно зрозумів, що хочу жити з чистою совістю. Можливо, тому, що не хочу горіти в пеклі. Але загалом — так просто краще.

 

Післяслово

Кілька днів тому Олегу Базилевичу зняли шви. Він проходить ВЛК. Тридцять днів на відновлення — і повертається до побратимів на фронт, де точно планує бути, поки не демобілізують за віком. 60 років Олегу виповниться в листопаді 2024-го. «Ми зараз біля Гуляйполя, в Запорізькій області. Це, звісно, не найгарячіша ділянка фронту, але нам там вистачає…»

Джерело

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *