© Фото надане автором
Олег Супруненко
Незважаючи на сумний факт, що майже жодна держава не уникла в своїй історії періодів авторитаризму чи диктатури, літературна слава «роману про диктаторів» міцно закріпилася за Латинською Америкою. Без конкретних географічних прив’язок, адже майже кожна країна регіону пережила свій варіант влади — індивідуальний, колективний (відомий як «хунта») чи гібридний (поєднання хунти та одноосібного лідера). Цей феномен має глибокі передумови (які не є темою цього матеріалу) й закономірно знайшов відображення у художній літературі.
Скріншот з фільму «La Fiesta del Chivo», 2005
Першим прикладом жанру вважають «Тирана Бандераса» іспанця Рамона Марії дель Вальє-Інклана (1866–1936) — одного з найвизначніших письменників ХХ століття. Будучи противником режиму Прімо де Рівери, автор не став жертвою Франко лише через передчасну смерть. Свій роман 1926 року він присвятив умовній латиноамериканській державі з типовими рисами: старіючий диктатор, що бачить зраду навколо; повстанці, готові на будь-які методи боротьби; контраст розкоші влади й злиденності народу. Ці елементи стануть канонічними для жанру, як і умовність географії — інколи вгадуючись, інколи залишаючись абстрактною.
Через двадцять років з’явився «Сеньйор Президент» гватемальця Мігеля Анхеля Астуріаса (1899–1974), написаний в стилі магічного реалізму. Хоча дія не має чіткої локалізації, вона відтворює атмосферу Центральної Америки початку століття. 1967 року автор отримав Нобелівську премію з формулюванням «За яскраві художні образи, засновані на національних традиціях індіанських народів».
Український читач мав можливість ознайомитись з творами Астуріаса ще за радянських часів («Скорботна п’ятниця», 1972), а нещодавно івано-франківське видавництво «Вавилонська вежа» представило його роман «Маїсові люди» у перекладі Анни Марховської.
1967 року мексиканець Карлос Фуентес (1928–2012) запропонував створити антологію «Отці батьківщини» про латиноамериканських диктаторів. Хоча проект не реалізували, ідея дала поштовх до появи шедеврів. Зокрема, колумбієць Габріель Гарсіа Маркес (1927–2014) створив «Осінь патріарха» (1975) — поетичне дослідження влади, натхненне образами керівників Венесуели, Колумбії, Мексики та навіть Франко. Книга, яку автор переписував 15 разів, вперше з’явилася українською 1978 року в журналі «Всесвіт».
Показово, що 2020 року видавництво «Саміт-книга» відновило цей твір у серії «диктаторських романів». Оновлений переклад Сергія Борщевського враховує сучасні мовні норми. Додатково варто згадати, що 2023 року «Фоліо» опублікувало останній роман Маркеса «Зустрінемось у серпні» в перекладі Олександра Буценка — єдиний твір письменника з жіночим головним персонажем.
До антології Фуентеса планували приєднатися парагваєць Аугусто Роа Бастос (1917–2005) з романом «Я, Верховний» про диктатора Хосе де Франсію, що керував країною з 1814 по 1840 рік. Незважаючи на завершений український переклад, книга досі не видана. Як зазначав перекладач Сергій Борщевський, для цього потрібне зацікавлене видавництво. Поки що шанувальники можуть звернутися до раннього твору Бастоса «Син людський» (1983) або фільму «Спрага» (1961).
Кубинець Алехо Карпентьєр (1904–1980), син франко-російських батьків, доповнив галерею романом «Розправа над методом» (1974). Дія відбувається у вигаданій країні, де витончений диктатор поєднує любов до мистецтва з жорстокістю. Український переклад з’явився ще 1976 року в «Всесвіті», а 2011-го книга увійшла до збірки «Фоліо» разом із повістю «Концерт бароко».
Завершуючи огляд, варто згадати «Свято Цапа» перуанця Маріо Варґаса Льйоси (1936–2025) — роман про вбивство домініканського диктатора Трухільйо. Лауреат Нобеля 2010 року, відомий критикою російської агресії, створив твір, який 2023 року видали українською («Фабула», переклад Іларії Шевченко). Екранізований британцями 2005-го, цей роман вважається вершиною політичної прози.
