© Getty Images
Ганна Улюра
Дівчинка в чорній кофтинці оверсайз на шкільному подвір’ї під час великої перерви самотньо, подалі від галасливих однолітків, читає грубу книжку? Хлопчик в окулярах зі зламаною дужкою під трибунами стадіону занурений у комікс? Скільки разів у кіно та серіалах ви бачили таку картинку, га? Найліпший спосіб показати, що головний герой воліє самоти, — дати йому в руки книжку й примусити читати в людному місці. Йдеться саме про усамітнення, не про остракізм. Книжка легко стала у візуальній культурі атрибутом інтроверта, часом здається, що так було завжди. А от наскільки герой-самітник сам собою є цікавим для художнього письма персонажем?
Інтроверти в тренді. Навіть так: називати себе інтровертом у 2010-х стало модною тенденцією, контент «так, я інтроверт» і десять років по тому утримує увагу споживачів соцмереж. Вибачте, але інтроверти в поп-культурі стали в черзі відразу за єдинорогами, котрі прийшли на зміну котикам. Інтровертність у цьому контексті — не рівень комфорту, котрого потребує людина в соціальних ситуаціях, а швидкість її виснаження в процесах соціальної взаємодії. Згрубша інтроверт із мемів уособлює соціальну тривожність. І саме такий він стає трендом. Так чи інакше мода на інтровертів зробила цю опцію видимішою, її частіше використовують для того, щоби визначати / описувати себе й свою поведінку. Дослідження British Journal of Psychology 2015 року: за десятиліття серед молодих людей у Великій Британії вдвічі зросла соціальна тривожність. Дослідження Frontiers in Psychology про соціальні установки 2017 року: з 2012-го в США стабільно й істотно зростають показники за шкалою інтроверсія (тренди книжкового ринку в нас задає англомовна література, тому я дивлюся в бік саме цих двох країн).
Романів, де в головній ролі — герой-самітник, а частіше героїня, насправді прибуло (якщо говорити про списки бестселерів принаймні). Усамітненість і самоізоляція героя, чиї проблеми із соціалізацією рухають сюжет, стають умовою в книжках, що легко влітають у чарти. Втім, радикальна ізоляція героя — все ж таки явище нечасте (сюжет важко буде вибудовувати), й зазвичай вона не є добровільною.
Скажімо, «Там, де співають раки» Делії Овенс — роман, який за кілька років купили понад 18 мільйонів людей. Юна дівчина живе самотою на болотах, мати втекла від чоловіка-насильника, старші брати-сестри поїхали, зрештою здимів і татусь. Кая живе сама, їй час від часу допомагають добросерді люди з міста неподалік. Вона через погану соціалізацію тонко відчуває природу (ніби то компенсаторні механізми) й стає вправною науковицею-біологом. Роман є насправді детективом: убили популярного в місті юнака, й під підозрою — те болотне дівча. Акцентую один момент: Кая обирає самотність і самоізоляцію не добровільно, ця героїня — переспів сюжету про «дитину-мауглі». А ось книжка, де усамітнення — це те, чого героїня потребує й бажає, але не може отримати.
«Дівчина з комбіні» («Дівчина з крамнички») Саяко Мурати стала бестселером в англомовному світі, хоч вона і є перекладом, — таке трапляється вкрай рідко. Дівчина працює в цілодобовому магазині, яких дуже багато в Японії і які один від одного не мають відрізнятися, — вони втілюють постійність і комфорт. Її робота — вкрай механічна, суто повторювані дії та протоколи. Вона не хоче іншої роботи. Живе сама. Харчується стравами з комбіні. Спілкується з батьками й сестрою тоді, коли мусить. Заміж не хоче категорично. І знаєте, що? Вона щаслива. Але рідні тиснуть, і дівчина знаходить собі хлопа й нову роботу і ледь не доводить себе до нервового зриву. Красива історія про примус до щастя, котре за тебе уявляє хтось інший, насправді красива. Але є один акцент: героїня Мурати — нейровідмінна людина.
Романи про самітників роблять ставку на автентичність, але стан цей описують як хворобливо-патологічний, як момент відхилення чи примусу. Мода на інтровертів фіксує момент соціальної тривожності, а останні років десять, особливо в ковід і пост-ковід, культурно схвальною стає нав’язлива публічна демонстрація тривожності. (Той, хто виголошує якомога гірші прогнози, бажано апокаліптичні, звучить більш правдоподібно, ба експертно: це добре видно й з аналітики українських публічних осіб протягом останніх трьох років.) Книжки про інтровертів, які щасливі бути на самоті, рано чи пізно змусять своїх героїв таки постраждати на потребу читача.
Коли занурюєшся в тренд «так, я інтроверт», часто зчитуєш неявне відчуття переваги людей, яких виснажує соціальна активність. Екстраверти — це, мовляв, про неглибокі смолтоки, інтроверти — про геніальні внутрішні монологи, так? Ні, не так. Хітом нонфікшн початку 2010-х була книжка Сьюзен Кейн «Тихо: Сила інтровертів» («Сила інтровертів»), де авторка розмірковує про те, що суспільство організовується навколо екстравертів, інтроверти ж — міноріті-групи на кшталт жінок у 1950-х, їх / нас неправильно розуміють і знецінюють. Зокрема вона зазначає, що в літературних героях ХХ століття цінується насамперед відверта впевненість екстраверта. Свободу пригнобленим інтровертам! Щодо літератури, то не зовсім так, і так було не завжди, якщо взагалі було. Навіть у ХХ столітті не самота, а духовна ізоляція плюс неповнота самоти стали провідною темою західного канону, і Франц Кафка з «Перетворенням» — пророк її. А герой-самітник в окремих жанрах, окремих стилях і в певні часи для красного письменства ставав ледь не фетишем. І це ніяк не пов’язано із соціальною організацією суспільств, то суто літературна, ба навіть суто жанрова справа.
Ну от у ХVІІІ–ХІХ століттях у європейській літературі був такий жанровий різновид — «прогулянка». В ХХ–ХХІ століттях подібні книжки вже були пародіями на той стародавній жанр (таку складну пародію написав Роберт Вальзер у «Прогулянці» чи Ольга Токарчук в «Емпусіоні»). Зразковий текст «прогулянки» походить із Австрії, тамтешня класика — «Лісова стежка» Адальберта Штіфтера. Теодору 26 років, він дивак, має глузливе прізвисько Тибуріус (від «невдаха»). Його виховували четверо різних людей, виховання було несистемним, Тибуріус виріс безвільним, іпохондричним. А тепер він геть самотній — сирота без друзів. Втім, дуже заможний. Тибуріус подорожує курортами, й один із лікарів призначає йому довгі прогулянки. На одній із прогулянок він губиться на мальовничій лісовій стежці. Спочатку переляканий, потім зачаровується красою лісу й стає одержимий довгими самотніми прогулянками. Ну, як самотніми. Там само, на стежці, він зустріне згодом Марію, благочестиву селянку. За рік активного моціону юнак повністю одужує й бере Марію за дружину. На наші гроші — неймовірно пафосне й нудне читання.
У сучасній літературі ми віддаємо перевагу роуд-роману на кшталт «У дорозі» Джека Керуака. Людинка кидає лахи в авто та їде світ за очі з якоюсь придуркуватою метою, дорогою знайомиться з людьми, дізнається їхні історії, котрі тут-таки стають частиною його біографії, люди входять і виходять, дорога триває, бо то насправді й не подорож, пункт призначення не важить, важить сам транзитний стан, ти іще не приїхав, але вже виїхав. Роуд-роман — протилежність «прогулянки», де основною умовою є те, що героя, котрий пізнає себе-в-русі, всі залишають у спокої, він має бути самітником, аби відбутися як головний герой роману, себто пережити трансформацію.
Кілька тижнів тому натрапила на дуже свіжу українську прозу, яка вдало й цікавезно «модернізує» жанр прогулянки. Олена Бондаренко в книжці «Сама» розказує про подорож Карпатською дугою, яку вона здійснила самостійно й на самоті — 108 днів і 2300 км. Ця мандрівка мала терапевтичну мету: в перші місяці повномасштабного вторгнення авторка працювала воєнною кореспонденткою, новинаркою в Польщі, потім робочий темп спав, а психологічна втома навалилася, виникла потреба адаптуватися до нових реалій життя. Олена — досвідчена туристка — береться планувати індивідуальний маршрут, робить усе дуже швидко й вирушає. А далі буде трансформація героїні: змінюється її тіло, яке набрало вагу на стресі й через вікові хвороби; вона підмічає радянські окупаційні пам’ятники, зауважує покинуті села, бачить колишні поля битв війн, що завершилися. Спостерігає, як природа заживляє рани, котрі завдали їй своїми війнами люди. Вона сама моделює собі ситуацію переживання небезпеки, щоби мати точку відліку й розрізняти, де небезпека, а де екзистенційна загроза — на рівні тіла. «Бували дні, коли я усвідомлювала, що ніхто у світі не знає, де саме я є, як почуваюся, які мої потреби. Це складно й захопливо водночас». Може скластися враження, що «Сама» — це репортаж про туристичний похід горами, але ця книжка — про адаптацію до викликів війни… Такими є наші жанрові «прогулянки».
Цей момент з історії книжки не відразу усвідомлюєш. Наше уявлення про читання як про час усамітнення й занурення в себе сформоване не так давно, в Новий час. До того це — колективні практики, насамперед читання вголос: книжки читали в церкві, в родинному колі, в школах і університетах, один твір одночасно споживала група слухачів. Це геть інший феномен, ніж хлопчик із коміксами під футбольними трибунами. Читання на самоті — новоутворення, але в книжках самітники-інтроверти стають чимось на кшталт дзеркала для самого мистецтва. Вони нефункціональні: читати й не обговорювати з іншим і не поділяти з іншим емоції від прочитаного — збиткова практика.
Моду на «так, я інтроверт» пов’язують зі змінами культури робочого місця: традиційна форма — офіс чи підприємство з 9:00 до 17:00 — дедалі частіше поступається гнучкішій структурі ненормованої в часі віддаленої організації праці. Либонь, треба прийняти цей погляд, але розширити перспективу. Бьон Чхоль Хан — німецький теоретик культури південнокорейського походження — висунув страх яку симпатичну теорію: функціонуємо ми нині у «спільнотах вигоряння». Генерації, що їх мотивували амбіції ефективності, які не допускали невдачі, увійшли в піке самоексплуатації. Коли кожен володіє засобами виробництва, то система класів розмивається, відтак кожен є власником і робітником в одній особі, а класова боротьба — це внутрішній конфлікт із самим собою. Даруйте, дуже поверховий переказ, але мода на інтровертність — це один із побічних, але напрочуд видимих ефектів спільнот вигоряння. Суб’єкт у таких спільнотах — щось на кшталт проєкту: на кожному новому етапі його переформатовують наново.
