Ми з 2014 року читаємо багато щемливих історій про те, як люди після тяжкого поранення живуть повноцінним життям: працюють, реалізують якісь проєкти, виховують дітей, навчаються, подорожують. Їхнє «попри все» — приклад для всіх нас, особливо тих, хто ниє, що все не так і взагалі все погано.
Окрема частина цих розповідей — про тих, хто після надскладних випробувань свідомо повернувся у фронтове пекло, хоча мав повне право звільнитися з армії. 46-річний головний інструктор штабу 1-го батальйону 23-ї окремої механізованої бригади сержант Сергій Волков саме з цієї категорії — вважає, що не можна кидати своїх. Він був класним розвідником. Після дуже високої ампутації навчає хлопців всього, що вміє сам. Крім того, возить і вивозить побратимів на «нуль», а іноді бере участь в бойових виходах.
«Навіть не зрозумів, що у мене відлетіла нога»
— Сергію, коли та як ви втратили кінцівку?
ВІДЕО ДНЯ
— Це сталося 28 жовтня 2023 року біля села Вербове, це Запорізький напрямок.
Я отримав наказ від нашого комбата «Техаса» перерізати логістичний шлях негідників. Ми прийшли на місце, побачили, що там все заміновано, повернулися, доповіли про це, комбат дав нам досвідченого сапера, щоб він проклав шлях нашій групі. Після цього почався невеликий наступ, щоб відволікти ворога, а ми тим часом підірвали все, що могли, в тому числі дамбу. Далі за нами пішла піхота.
РЕКЛАМА
Двоє наших хлопців загинули під час того виходу. Це були дійсно хороші хлопці.
Коли ми поверталися, дізналися, що ротний (позивний «Цемент») був тяжко поранений в живіт. Я вирішив піти до нього, хоча чітко розумів, що можу там і залишитися. Треба було пройти три кілометри. Дійшов нормально.
Над ним літали дрони. Ми спочатку трохи їх відігнали, потім я витягнув його з окопу і переніс до бліндажа. Однак в окопі залишилися його рація, документи, зброя, телефон і планшет з «кропивою» («кропива» — це секретні карти). Він ці речі закопав, але дуже переживав, що вороги їх знайдуть. Я повернувся, відкопав це все й забрав.
Коли вже майже дійшов до бліндажа, пролунав постріл танка. Я упав. Навіть не зрозумів, що у мене відлетіла нога. Побачив жили, прошарки жиру та кістки. Ніякого болю не відчував. Крові було мало. Наклав турнікет (до речі, використав не американський САТ, а наш «Січ», бо САТ з однією петлею, а «Січ» з двома; якщо десь зачеплюся, то він не розв’яжеться), сказав по рації «Техасу», що я поранений. Поклав на себе автомат, щоб до мене ніхто не міг підійти, бо дуже боявся потрапити у полон. Ще з самого спочатку одразу вирішив для себе, що не здамся в полон за жодних обставин. Стати рабом і щоб наді мною знущались? Я б не зміг. Знав, що буду боротися до останнього, але залишу один патрон для себе. А взагалі був впевнений, що доповзу до своїх в будь-якому випадку.
РЕКЛАМА
Прибігли хлопці, які теж почули моє повідомлення по рації.
— Вони довго йшли до вас?
— Дві з половиною години. Поклали мене на ноші й тягли майже чотири з половиною кілометри. А я тим часом ще й відстрілювався від негідників, бо обстріл продовжувався.
Читайте також: «Іноді наче струмом б’є по пальцях або п’ятках, яких немає»: ветерану ЗСУ встановили унікальні остеопротези
РЕКЛАМА
— Про що думали в той момент?
— Лише про те, щоб не поранило побратимів. Щоб вони не лягли поряд зі мною.
Потім мене відвезли до Запоріжжя. Почалося загноєння, тому ногу відрізали ще вище, ніж було.
Сергій Волков з побратимами
Коли усвідомив, що ноги немає, впав у відчай. Лікарі зателефонували моїй сестрі Альоні, що я в поганому емоційному стані. Вона молодша за мене на сім років. У нас дуже теплі стосунки. Що б не сталося (це не перше моє поранення), сестра завжди поруч, постійно мене супроводжує по реанімаціях та лікарнях.
Вона приїхала у Запоріжжя. Зайшла в палату, а в мене руки брудні, в роті трубка. Доктор їй каже: «Бачите — трубку прокусив? Хоче покінчити з життям». Сестра довго не вагалася, просто надавала мені ляпасів. Доктор ледве не кричав: «Ви що робите? Так не можна». А вона: «Я знаю, що я роблю». От так і привела до тями. Три удари по мордасах — і відчай дуже швидко пройшов. Більше такого не було.
— Не образились на неї?
— Як я можу образитися на свою маленьку сестричку? Щодо батьків, мати, звісно, плакала, батько навіть прихворів.
— А дружина?
— Вони з 19-річною донькою мешкають в Італії. Я їм нічого не казав, поки не встав на протез. Вони хочуть, щоб я приїхав до них: «Досить з тебе. Вже все, що міг, ти віддав». Відповів, що, доки мої батьки та сестра живі, доки наш будинок стоїть, буду захищати Батьківщину.
Потім були лікарні — Дніпро, Львів. У Львові лікар сказав: «Тобі тут немає чого робити, ти дуже сильний». І відправив мене в Мукачево на відновлення.
— Коли зробили перші кроки?
— Оскільки я колись трохи займався боксом, львівська боксерська федерація допомогла направити мене в протезувально-реабілітаційний центр Superhumans, де я проходив реабілітацію. Там дуже фаховий реабілітолог пані Вікторія, яка вміє працювати з хлопцями, і дуже гарний досвідчений протезист пан Сергій, він сам, до речі, з Харкова. Зробили мені гарний культеприймач і поставили механічний протез. Від поранення до першого кроку минуло п’ять місяців. Знаєте, яка була радість, що нарешті можу справляти свої мали потреби, як чоловік?
А ще не можу не подякувати одній людині, завдяки якій зміг повернутися до лав Збройних сил. Це мер Києва Віталій Кличко.
— Як він про вас дізнався?
— Мене направили в столицю на реабілітацію. А Кличко часто приїжджає до поранених хлопців. На одній зустрічі каже: «Я тебе десь бачив. Ти займався спортом?» — «Трошечки». — «А ти не з Кривого Рогу?» — «Звідти». — «Так я тебе пам’ятаю». Колись він проводив змагання, де я виступав.
Познайомилися, він став до мене заходити, коли приїжджав в лікарню, бо знав, що я в Києві сам. Якось спитав, які у мене побажання. Відповів, що хочу електронний протез, щоб повернутися на фронт. Він за свої кошти купив Otto Bock. Електронне коліно коштує 50 тисяч доларів, а стопа, яка рухається, десь чотири тисячі доларів.
І це все він зробив не для піару, не для того, щоб світитися перед камерами. На даний час з усіх ЗМІ лише ви знаєте про його вчинок. Віталій багато кому допомагає. Колись я йому написав, що у хлопців немає касок. Він вислав каски, потім бронежилети. Взагалі, що б я в нього не попросив, він одразу відгукується.
“Завдяки меру Києва Віталію Кличку я зміг повернутися до лав Збройних сил”, – сказав Сергій Волков (на фото праворуч)
Читайте також: «Найжахливіше місце для ампутованого — це метро», — тренер з акробатики, який втратив ногу на фронті
«Розвідник має багато чого вміти»
— Розкажіть трохи про себе. Який у вас позивний?
— «Кроль». Моє прізвище Волков. Логічно було б стати «зайцем», але «зайців» вже було забагато. А кролик — тварина швидка та вміла.
Народився й виріс у Кривому Розі. Закінчив технікум. Зараз вчуся на психолога.
У 1997−2000 роках проходив строкову службу у 74-й бригаді. Одразу потрапив у розвідку.
До 2014 року працював електриком на криворізькій шахті «Артем-2» рудоуправління імені Кірова. Дуже переживав, коли почалися події в Криму та на Донбасі. Одного разу вирішив, що треба допомагати країні. Це був дійсно поклик душі, хоча батьки мене відмовляли.
У 2016 році приєднався до батальйону «Дніпро-1». Набув тоді чималого досвіду. Ми заходили на територію ворога. Найбільша глибина на одному виході була «мінус десять», тобто десять кілометрів від наших позицій. Іноді потрапляли в оточення й виходили з нього. АТО була справжньою війною.
У 2019 році звільнився, повернувся додому. Однак, оскільки я розвідник з досвідом, то розумів, що велика війна — справа часу. Я ж бачив, що негідники роблять і як вони себе поводять. Постійно були думки про те, що наближається катастрофа.
Повномасштабне вторгнення зустрів в Одесі, де мешкав останній час. Вночі подзвонив сестрі, сказав, що почалося. Вона обурилася: «Тобі знову війна сниться? Ніяк не можеш відійти?» І тут почула прильоти по криворізькому аеродрому. Вони з трирічним племінником одразу спустились у підвал.
А я зібрав рюкзак і поїхав додому. Сказав батькові, що повертаюся в армію, бо дійсно щось вмію. Батько дуже прогресивна людина, я його поважаю. Він закінчив Ленінградське вище військове училище. Був військовим, потім енергетиком Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату, гендиректором «Кривбасвибухпрома». Тобто фахова людина, яка все розуміє. Він дав мені свій, ще радянський, десантний рюкзак, напхав туди шарфики, шапки, теплі шкарпетки, бо переживав, що замерзну.
Я поїхав у військкомат, де стояв на обліку. Там знали, хто я є. Направили у розвідбат 74-ї бригади. У 2023-му перевівся у 23-тю. Моя група розвідників називалась «Кошенята».
Це ми в серпні 2023 року взяли ключову висоту 204 в Приютному на Запоріжжі. Ситуація була така. Щойно наші війська пішли вперед, орки підбили американський колісний бронетранспортер MaxxPro і спалили багато танків. Наступ захлинувся, бо люди були в шоці.
А ми тим часом, попри все, штурмували ту висоту. За цей вихід знищили 50 негідників. Після того мене подали на Героя України, хлопців — на інші нагороди. Однак не зрослося, як то кажуть. Може, комбат наполягав би на цьому, але він загинув.
Ми тоді виходили на одну точку в лісі. Потрапили в засідку, по нас ще танк постріляв. Декого трохи контузило, а один хлопчина підірвався на міні. Нам сказали відкотитися, ми потім виносили його. А наступного дня комбат пішов подивитися, що та як там було. Його вбили. Так нас і не нагородили.
Читайте також: «Шкода буде, якщо ми всі тут просто загинемо», — журналіст Євген Спірін, який служить санітаром у стабпункті
— Рішення повернутися на фронт після ампутації було складним?
— Ні. Ви не розумієте, що таке адреналін, що таке азарт, що таке знову побачити грибки вибухів, почути стрілкотню. Мені майже весь час дзвонили хлопці. Я їм обіцяв, що повернуся. Вони дуже-дуже на мене чекали. Комбат «Техас» теж чекав і був дуже радий, коли я прибув, бо я досвідчена людина, яка може навчити інших.
“Я обіцяв хлопцям, що повернуся. І повернувся”, – розповів Сергій Волков
Розвідник має багато чого вміти. Як мінімум — володіти трьома-чотирма професіями: штурмовика, мінера, сапера, стрілка-кулеметника, стрілка-гранатометника. Я снайпер-навідник. Вмію стріляти з «Ігли», яка б'є на чотири з половиною кілометри, зі Stinger, який б'є на п’ять кілометрів, з Javelin, з СВД, зі снайперської гвинтівки UAR 10, з усієї стрілецької зброї — мені взагалі нема різниці, з чого стріляти. З СВД міг влучити в ціль на відстані 700−800 метрів. Зараз беру 500 метрів.
Можу їздити на будь-якій техніці. Не проблема завести танк, БТР або БМП і з них вести бій. Можу відремонтувати поламаний кулемет. Це все правда. Можете спитати у моїх командирів.
— Тобто після трагедії ви себе бачили інструктором?
— В тому числі. Взагалі бачив себе як людину, яка буде ходити на виходи або на машині вивозити хлопців на «нуль» та привозити звідти. Я нормально їжджу, хоча правої ноги немає, нормально ходжу. Щоб не перехилятися, бо тоді стирається хребет, спираюся на палицю. Але можу й без неї обходитися. Тільки бігати не можу.
Я дуже скучив за виходами. Днями зі снайпером, якого треную, зайшли в місцеву школу одного селища, яке зараз є сірою зоною — і не наше, і не негідників. Щоб вони там не бігали, ми їх відстрілювали. Коли нам сказали, що на нас направлені КАБи й стволка, ми почали відходити. Я перечепився, впав і не міг йти. Хоча до цього моменту себе накрутив, що можу робити майже все. Хлопці приїхали за нами, закинули мене в «пікап» і вивезли.
Це не перший мій вихід був. Збрешу, якщо скажу, що не буваю на «нулі». До того ж бачив неодноразово, як тридцяти-сорокарічні чоловіки з двома ногами не можуть дійти до позиції. Тому що то хворі, то втомлені, то ще щось. В них постійно якісь причини. Зрозуміло, що не всі. Багато хлопців роблять все, що треба.
На жаль, нещодавно вперше відчув себе тягарем. Два тижні тому в мого побратима-розвідника на «нулі» поламалася EcoFlow і погано працював генератор. Всі боялися їхати. Сказав: «Я поїду». Довіз туди й батареї для рацій, і EcoFlow, і новий генератор, і нічник. А потім «Градом» як шарахнуло. На мені загорілася куртка. І от всі бігають, а я не можу. Хлопці мене прикривали. Мій друг «Торнадо», ротний 3-ї роти 1-го батальйону, взагалі спиною прикрив.
Комбат «Техас», коли почув мій голос в рації, запитав: «Що ти там робиш? От я тобі дам потім». Коли прийшов до нього замурзаний, у майже згорілій куртці, сказав лише: «Хай Бог милує, ну ти й зараза».
Читайте також: «Поранений військовий з відсутністю дванадцяти з половиною сантиметрів кістки вже проходить реабілітацію»
— Які картинки будете пам'ятати все життя?
— Ніколи не забуду, як ми з комбатом встановлювали прапор над Приютним. Багато хлопців було тоді вбито й поранено. Однак ми змогли здобути цю перемогу, хоча сили були нерівні.
Пам’ятаю, як колись прямо наді мною літав дрон з повним БК і полював на мене. Коли він з вибухівкою, у нього інший звук, важкий. І видно, як гранати висять. Іноді БПЛА літають на висоті не більше десяти метрів. В такі хвилини до останнього борешся за життя. Біжиш, ховаєшся, стріляєш по ньому. Ніякого страху, нічого не відчуваєш. Лише азарт. Такий адреналін! Ти мисливець, а не жертва. Я на війні ніколи не був жертвою.
Ще буду пам’ятати дуже яскраві кольорові сни про воєнні фільми, які дивився у дитинстві. Я їх чомусь бачу, коли сплю в бліндажу, а навколо бахкає. А вдома сни про війну чорно-білі…
Раніше про реальну ситуацію на фронті «ФАКТАМ» розповів військовий оглядач Богдан Мирошников.
Фото Оксани Чорної (відділення комунікацій 23-ї окремої механізованої бригади) та з особистого архіву Сергія Волкова
