Вже вісім місяців Олег знаходиться в столичній лікарні № 6, але результат, якого вдалося досягти лікарям, вражає. Можу судити про це, бо бачила фото травм, отриманих цим воїном. Живіт був як суцільна відкрита рана, руки й ноги пошкоджені уламками гранати або снаряду. В комі чоловік знаходився понад два тижні, а його життя підтримував апарат штучної вентиляції легень.
ВІДЕО ДНЯ
Раніше «ФАКТИ» писали про неймовірну історію тероборонівця Артема Мороза, який після подвійної ампутації пробіг Бостонський марафон, вийшов на танцювальний паркет і став дайвером.
«Коли після коми вперше відкрив очі, то не розумів: я живий чи вже ні»
Олег погодився розказати «ФАКТАМ» свою історію, тому що вдячний побратимам, які евакуювали його з поля бою, лікарям, які на всіх етапах діяли швидко, професійно, робили все можливе, щоб зберегти воїну якість життя.
– Коли почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, я знаходився в білорусі, — говорить Олег (ім'я героя змінено через те, що будь-яку особисту інформацію йому доводиться приховувати, щоб не нашкодити родичам — Авт.). — Жити в моїй країні стало страшно, а, відверто кажучи, нестерпно. Наприклад, до знайомих, яких підозрювали в нелояльності, вночі приходили спецслужби. Коли люди не відкрили їм двері, то була застосована «болгарка» щоб спиляти замки. Для себе я вирішив: не хочу цього терпіти. Не хочу, щоб мої діти й онуки жили неначе в концтаборі. Тому й пішов воювати за Україну.
Читайте також: «У нас є всі можливості й всі шанси розгромити росію на полі бою», — генерал Віктор Муженко
РЕКЛАМА
— Родичі знали, де ви знаходитесь?
— Ні. Запевнив їх, що працюю в Європі. Батьки, брати і сестри повірили. Я ж вступив до ЗСУ.
РЕКЛАМА
— Мали військову спеціальність?
– Ні. Я людина абсолютно цивільна, у мене був невеличкий бізнес. Але я вирішив: не маю права робити вигляд, що мене не стосується те, що з моєї країни ведеться наступ на сусідню державу, обстрілюють мирних людей. Відчував і відчуваю свою особисту відповідальність за ці дії. А от воювати не вмів, і одразу ж провалив всі тести з фізичної підготовки. Це було прикро. Але в нашому полку чудові інструктори. Тому якщо є бажання вчитись, тебе навчать всього необхідного. Я доволі швидко опанував потрібні навички, бо була мотивація. Попросився на «нуль», в штурмову бригаду. Вважав, що зможу воювати як слід. І зміг би принести більше користі, якби не поранення…
РЕКЛАМА
— Як це сталося?
— В наше розташування прилетів снаряд, і його уламок влучив прямо в гранату, яка висіла у мене на поясі. Вона вибухнула, розірвавши живіт і пошкодивши руки й ноги.
— Ви втратили свідомість?
— Не одразу. Пам’ятаю, як хлопці мене рятували, поклали в евакуаційний автомобіль. Медики зробили укол — і я відключився. Виявляється, впав у кому. Пізніше мені розповіли, що первинна допомога була надана ще в польовому шпиталі. Евакуація — надважливий етап, бо за статистикою дев’ятьох з десяти бійців, якщо поранення важке, не встигають довезти навіть до першого стабілізаційного пункту. Потім мене перевозили з однієї лікарні в іншу, з Дніпра гвинтокрилом доправили до Києва. Очі я відкрив у реанімації днів через 20, і зрозумів, що поворухнути головою не можу, слова сказати не можу і взагалі не розумію: я живий чи вже ні, мені все сниться, чи я вже в іншому світі.
Щоб врятувати тяжко пораненого, треба якнайшвидше доправити його до першого ж стабілізаційного пункту
«Мене заново вчили дихати, ковтати, вимовляти слова»
— Як прийшло розуміння, що ви живі?
– Побачив лікаря, який просив, щоб я кліпнув очима, якщо чую його. Я кліпнув. Лікар зрадів, почав ще ставити запитання. Хотів пересвідчитись, що я розумію, що він мені каже. Так ми і «розмовляли». У мене була трахеостома (отвір на шиї, через який я був підключений до апарату ШВЛ — штучної вентиляції легень). Дуже довго, буквально невеличкими кроками, тривало відновлення. Мене, як маленьку дитину, заново вчили дихати, ковтати, вимовляти слова, відчувати смак їжі. Лише через півтора місяці після поранення посадили в ліжку. Це було певне досягнення.
І для цивільних, і для військових важливо знати, що навіть у надскладних випадках є фахівці, які готові рятувати людей, можуть це зробити навіть коли шансів на одужання, здавалося б, обмаль.
Читайте також: «Медики відправили мене до «двохсотих»: морпіх з Херсонщини втратив свідомість після танкового обстрілу, а отямився вже в полоні
– У Олега була мінно-вибухова травма живота, постраждали органи черевної порожнини, зокрема кішківник, тазові кістки, уламки снаряду пошкодили обличчя, — говорить директор КНП «Київська міська клінічна лікарня № 6», доктор медичних наук професор Вадим Крижевський. — Ми провели пацієнту 9 операцій. Я маю великий досвід як хірург, і це один із найскладніших випадків у моїй практиці. Щоб врятувати пацієнта, довелося сформувати бригаду з найкращих хірургів не лише нашої клініки, а й інших лікувальних установ міста. Були задіяні фахівці, які спеціалізуються на різних хірургічних напрямках. Зрештою стан Олега почав покращуватись. І хоча відновлення відбувається поступово, а пацієнт поки що потребує нашого постійного нагляду та корекції схем лікування, але результатом ми справді задоволені: людину вдалося в прямому сенсі поставити на ноги.
«Ми не раз допомагали мирним людям» з різними пораненнями"
У столичній лікарні № 6 щороку отримують допомогу від 15 до 17 тисяч хворих, фахівці виконують близько 8 тисяч операцій.
– Коли лікарня чергує по місту, карети «швидкої допомоги» доправляють до нас близько 100 хворих впродовж доби, — продовжує Вадим Крижевський. — Виконуємо термінові хірургічні втручання, надаємо допомогу при інсультах, інших невідкладних станах. Не даремно 60 років тому нашу лікарню (днями відзначався її ювілей) назвали «Медичне містечко». По суті назва виправдана і сьогодні, а кияни за звичкою лікарню так і називають.
— З початку повномасштабного вторгнення у вас надається допомога пораненим — як цивільним, так і військовим?
– Так. Часом маємо справу з надважкими травмами, які мирні люди отримують під час бомбардувань. До нас направляють пацієнтів з усієї України. Деякі змушені тривалий час знаходитись в реанімації, потім — у відділенні реконструктивно-пластичної хірургії.
Пригадую такий випадок: під час прильоту ракети в торговельний центр у Кременчуці (про це багато писали, робили відеорепортажі) постраждала студентка, яка вчиться в Канаді. Дівчина на кілька днів приїхала додому, і разом з мамою була у торговельному центрі. Мама тоді загинула, а у дівчини були вирвані м’язи стегна, кістка роздроблена. Наші фахівці врятували ногу від ампутації. Потім пацієнтка продовжила лікування в Німеччині й повернулась до Канади. Подібних випадків, коли завдяки професіоналізму наших лікарів вдається рятувати людей під час війни, вже чимало.
Читайте також: «Просив побратима мене добити, та він обійняв мене і каже: «Братику, я тебе не кину»: історія піхотинця з Київщини
— Якщо пошкодження важкі, то й лікування доводиться проводити тривалий час…
– Після складних травм пацієнти потребують подальшого відновлення у відділенні реабілітації, оснащеного сучасним обладнанням. Працюємо за дуже ефективними методиками. Наприклад, стан пошкоджених нервів контролюємо за допомогою спеціального апарату для проведення міографії: робимо дослідження перед початком лікування і після нього. Деякі лікарі-реабілітологи пройшли стажування в Брюсселі в рамках програми співробітництва. Мер цього міста двічі побував у нас у лікарні, з’ясував, яке саме обладнання для діагностики і проведення реконструктивно-пластичних операцій нам потрібне. Ми його вже отримуємо і застосовуємо для лікування пацієнтів.
«Лікарі не давали телефон, щоб я не дізнався про смерть побратимів, які першими надали мені допомогу»
Рідні Олега спочатку не знали, що він в Україні і тяжко поранений.
— Чи є у вас зараз хоч якийсь зв’язок з рідними?
– Коли лікарі вирішили, що ситуація критична, родичів сповістили про те, що зі мною і де я. Вони, звісно, пережили шок. Самі ж медики просто не були впевнені, що зможуть мене врятувати, але продовжували робити задля цього все можливе. Мені зробили численні операції. Упродовж перших місяців головний лікар Вадим Крижевський заходив у реанімацію щодня, навіть у вихідні — перевіряв, як я. Вадим Віталійович оперував мене разом з бригадою, яка включала найкращих спеціалістів. Я вдячний всім.
Відчував, як за мене переживали працівники лікарні. Навіть домашню дієтичну їжу приносили. А от телефоном користуватись не дозволяли — боялись, щоб на очі не потрапила інформація, яка може викликати в мене стрес. І не даремно. Згодом я дізнався, що хлопці, які фактично в перші хвилини після поранення мене врятували, загинули. А я навіть не встиг їм подякувати. Це мені і досі не дає спокою. Я ж їм життям завдячую…
«Через поранення я втратив 30 кілограмів»
Під час нашої розмови Олег переважно лежав. Дається взнаки слабкість. Але потім піднявся й пішов коридором.
— Не важко? — запитую.
– Нормально. Вже можу собі дозволити кілька годин активності. Навіть за кермо сідав. Мій лікар, який мене побачив, не міг повірити своїм очам. Можливості організму потроху розширюються. Хоча я втратив 30 кілограмів. А важив до поранення 90.
Читайте також: На протезі й в гори, і на марафон: історія студента-фізика, який у 18 років опинився на війні
— Лікарі кажуть, що рана на животі ще не загоїлась…
— Ні. Поки що там є свищ, а хірурги вже бояться знову оперувати мене, щоб не нашкодити. Я ж увесь «заштопаний». Кажуть, свищ має загоїтись сам. Щоб рану очищати, були застосовані сучасні ультразвукові методики. Тепер потрібен час для остаточного одужання. Складно вмовляти себе чекати ще і ще. Але ж диво сталося — я живий! І це головний аргумент.
— Ви бачили свою рану на животі?
— Спочатку — ні. Потім під час перев’язок почав підглядати. Рана виглядала страшнувато. А тепер вже нормально.
— В тілі у вас було багато уламків від снаряду…
– Так. Їх і зараз багато. Лікарі видалили тільки ті, які загрожували життю. А шукати невеличкі уламки, що мігрують у м’язах, надто травматично. Тому поки вирішили їх не чіпати.
Раніше «ФАКТИ» писали про героя з позивним «Коп», який ціною життя врятував інших під Бахмутом.
