83-річний Олексій Федосійович та 75-річна Лідія Григорівна – переміщені особи зі сходу України. Літні люди втратили свої домівки через російські обстріли, але водночас знайшли одне одного. Наразі пенсіонери облаштовуються в компактному житловому комплексі для ВПО в Одеській області. Саме на новому місці, додає пара, вони зрозуміли, що хочуть одружитися. Вони зробили це 30 вересня. І тепер вони з посмішкою кажуть, що насолоджуються кожною хвилиною свого «медового місяця», бо дуже щасливі разом.
«Я не хотів залишати все. Це було зароблено моєю власною наполегливою працею».
— Я сама з Донбасу. Моє рідне село — Шевченко, Великоновосілківський район. Коли була молодшою, тримала худобу, обробляла 56 гектарів землі. У нас з чоловіком було дві доньки. Але я вже 30 років вдова, — розповідає «ФАКТАМ» Лідія Григорівна . — Сусіди часто казали, що я ще молода, що знайду собі пару. Я нікого не хотіла, але втрата мене так підкосила. Щоб погані думки не роїлися в голові, я з ранку до вечора щось робила по дому, проводила час з родиною.
ВІДЕО ДНЯ
Коли почалася велика війна, з перших місяців росіяни почали бомбардувати моє рідне село… Багато людей одразу виїхали. Ми з донькою залишилися. Чесно кажучи, я не хотіла все залишати. Це було зароблено власною наполегливою працею. Але доля, мабуть, мала свої плани. Бо завдяки переїзду я знайшла свого Олексу, так я називаю свого чоловіка.
— Як це сталося?
РЕКЛАМА
— У 2024 році ми спочатку поїхали до Воскресенки, що на кордоні Донецької та Дніпропетровської областей. Але мир тривав недовго, почали залітати російські дрони та снаряди. Зрештою, ми поїхали до Новоселівки, що в Дніпропетровській області. Пам’ятаю, як йшов селом і питав людей, чи хтось нас прийме. Від них ми дізналися, що тут живе старий і самотній дідусь. Його дружина померла, тож ми могли попроситися дозволити нам жити. Вирішили спробувати.
Я прийшла до Олексія Федосієва зі словами: «Дідусю, будь ласка, прийми мене». Спочатку він не хотів. Сказав, що хвилюється за будинок своєї свекрухи. Ми з донькою вийшли, яка допомагала мені знайти житло, а надворі йшов сніг і дощ. А ми носили сумки. Куди б ми не пішли! Я вирішила повернутися і ще раз попросити дідуся. Чомусь була переконана, що він передумає. Він погодився і дав мені житло. А коли ми сіли пити чай, дідусь поділився історією свого життя.
«Якось ми закохалися одне в одного. Стільки спільних тем було одразу, повага, розуміння, підтримка», – розповідає історію знайомства з Олексієм Федосієвим Лідія Григорівна.
— Що нам про себе розповів Олексій Федосійович і як так сталося, що ми залишилися жити у нього надовго?
РЕКЛАМА
— Він закінчив військове училище в Ленінградській області, служив у Німеччині та інших країнах. Потім був поранений і підписав контракт, що протягом 30 років не матиме права ділитися інформацією про своє військове минуле. Після повернення до Дніпропетровської області мій дід працював головою колгоспу, потім у районній адміністрації. Він був поважною людиною. Вони з дружиною виховали сина, але Олексій Федосійович, як і я, давно овдовів.
Якось ми закохалися одне в одного. Стільки спільних тем одночасно, повага, розуміння, підтримка. Тому на третій день мого перебування дідусь заявив, що ніколи більше нікуди мене не відпустить і що йому дуже шкода, що він не зустрів таку добру жінку раніше. Він мені тоді сказав: «Знаєш що, панночко, ти сама, я один. Будь тут господинею. Я нічого від тебе не вимагатиму й не проситиму».
І я вирішив спробувати, бо вдвох завжди легше. Минулого року я посадив картоплю, цибулю та інші овочі на городі, і ми зібрали хороший урожай. Сподівалися, що окупанти до нас не доберуться. Наше село було маленьким, але таким мальовничим — річка, ліс, люди добрі. Але з літа 2025 року вороги почали тинятися по Новоселівці, як божевільні. Ми з дідусем були останніми, хто виїжджав. Якось до нас приїхав односельчанин, привіз гуманітарного працівника, і снаряд влучив у його машину. Він дивом не влучив у бензобак, бо це була б страшна катастрофа. Тепер, як нам розповідали наші земляки, у дідуся немає будинку, як і в мого. Росіяни все зруйнували…
Читайте також: «Ми одружилися на 12-й день побачень»: неймовірна історія пари, яка першою одружилася в Бучі після деокупації
Спочатку ми жили в Павлограді в будівлі Будинку культури, звідки евакуювали волонтерів «Проліску», за що ми схиляємо голови. Але ж там також постійно були обстріли. Ми ж люди похилого віку, ми просто хотіли миру. А одного разу нам запропонували село під Одесою. Виявилося, що в приміщенні старої лікарні облаштували кімнати для переселенців. Ми з дідусем оселилися в маленькій кімнаті з двома ліжками, влаштувалися зручніше. А тепер у нас дружній колектив переселенців – всі поступаються один одному, підтримують. Вже там дідусь запропонував розписатися.
РЕКЛАМА
«Олексій Федосійович сказав, що хоче одружитися, бо боїться, що у нього заберуть таку чудову жінку. Він жартівник», – сміється Лідія Григорівна.
«У часи тривоги ми тримаємося за руки, і наші душі спокійніші»
— Як ви думаєте, чому Олексій Федосійович зважився на цей крок?
— Він сказав, що хвилюється, що в нього заберуть таку чудову жінку. І того жартівника. Чесно кажучи, я спочатку не хотіла, бо ми всі досить старі, чи будуть нас підтримувати родичі, і чи взагалі це потрібно. Бо для мене той штамп у паспорті вже не грав жодної важливої ролі. Але Олексій Федосійович пояснив, що я саме та людина, з якою він хоче прожити своє життя. Тож я погодилася.
Читайте також: Рома та Надя не чують, але добре відчувають одне одного: історія подружжя з вадами слуху, яке евакуювалося до Нідерландів і адаптується до життя там
Ми самі віднесли заяви до РАЦСу, мої доньки та син чоловіка були в захваті від цієї новини, жодного осуду взагалі. Місцеві волонтери, дізнавшись про наше бажання стати на шлюбний рушник, сказали, що влаштують нам невелике свято. Тож почали готуватися. Ми купили собі в церкві срібні обручки, я вибрала святкову сукню, а дідусь – костюм. Все пройшло в дуже приємній атмосфері, святкували скромно. Звичайно, було й «гірко». Зараз я звикаю до статусу дружини. Я навіть подумати не могла, що в 75 років я все одно вийду заміж. Але я щаслива і ні про що не шкодую. Шкода, що тільки наші діти не змогли бути присутніми, бо живуть далеко. Одна з моїх дочок у Дніпропетровській області, інша в Криму, син дідуся – у Запоріжжі. Потім вони дивилися відео та фотографії і плакали від радості за нас.
«Я відчуваю його любов у кожному дотику та погляді, і вона взаємна», – каже Лідія Григорівна.
— Розкажіть про ваше подружнє життя. Що вам подобається робити разом?
— Ми обіймаємося, цілуємося, бажаємо одне одному солодких снів. Ми одне за одного в біді й у горі. Ми добрі, турботливі та не сваримося. Ми завжди дивимося на життя оптимістично, любимо жартувати. Потрібні продукти чи ліки — ми тримаємося за руки та гуляємо разом. Нам подобається сидіти на вулиці, милуватися природою. Я відчуваю його любов у кожному дотику та погляді, і вона взаємна. Скажу тобі, що навіть у хвилини тривоги ми тримаємося за руки, і наші душі спокійніші. Я так хочу, щоб ми жили разом довго.
— Про що ви з Олексієм Федосієвичем мрієте?
— Щоб в Україні настав мир і ми могли повернутися додому, на свою землю. Але цього, мабуть, ніколи не станеться. Бо вороги зруйнували Новоселівку… Тож нехай ця страшна війна просто закінчиться.
Також прочитайте історію кохання тяжкопораненого ветерана та медсестри, які врятували життя одне одному.
Читайте також: «Я брав інтерв'ю у шести президентів України, а тепер нишпорю по блошиних ринках за 2000 км від дому»: чим займаються українські біженці за кордоном
