– Коли ми з мамою вперше наварили 12 літрів каші і понесли її на вулицю годувати котів нашого району Північна Салтівка в Харкові, до нас звідусіль вибігло десь сто, а може й більше чотирилапих! — розповіла «ФАКТАМ» майстриня зі створення прикрас в українському народному стилі, волонтерка, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ольга Толстая. — Ми живемо у Харкові саме на Північній Салтівці, до якої перші пів року повномасштабного вторгнення добивала російська артилерія. Через це люди масово звідти виїздили, багато з них покинули своїх домашніх котиків. Так у нашому районі з’явилася ціла армія цих тварин, які стали бездомними.
«Снаряд від „граду“ влетів у квартиру сусідньої багатоповерхівки. Буквально за лічені секунди спалахнули п’ять поверхів!»
– Перші два тижні великої війни я разом зі своєю родиною провела в Харкові в підвалі дому на багатостраждальній Північній Салтівці, — продовжує Ольга Толстая. — Згодом обстріли ще більше посилились, снаряди стали прилітали по будинкам. В один з тих днів ми піднялись до себе додому за речами, і в цей момент снаряд від «граду» влетів у квартиру сусідньої багатоповерхівки. Буквально за лічені секунди спалахнули п’ять поверхів!
ВІДЕО ДНЯ
— Цей випадок став для вас «дзвіночком» про те, що слід негайно евакуйовуватися?
– Саме так: стало зрозуміло, що якщо станеться влучання в наш будинок і ми в цей момент будемо вдома, може й не встигнути вибігти з квартири, бо все спалахує надзвичайно швидко. Нам довелося виїхати в Харківську область в віддалено село. Наша родина має дві киці і котика. Всіх їх ми взяли з вулиці. Про те, щоб лишити їх на Салтівці, й думки не виникло.
РЕКЛАМА
У селі треба було чимось себе зайняти, і я почала цікавитися українськими традиційними одягом та прикрасами. Прочитала, що в давні часи українські жінки робили прикраси з бісеру, тож вирішила й собі піти цим шляхом. Тим паче, що працювати з бісером навчилася ще в дитинстві. Я беру за зразок стародавні речі. Спершу намагалась зробити такі ж самі, а потім перейшла до створення власних авторських за мотивами старовинних прикрас або вишивки.
Ольга у «костюмі парочці», який пошила мама. На дівчині її авторські прикраси
— Я правильно розумію, що у вас не було вчителя, майстрині, яка б вас навчала?
— Дійсно, я все опановувала сама, використовуючи інформацію, яка знаходила в літературі та Інтернеті. Незабаром доходи від продажу моїх авторських прикрас допомогли нам закупати їжу для бездомних котів Північної Салтівки.
РЕКЛАМА
— Якийсь конкретний випадок став поштовхом для цього?
– Так, зараз розповім. Хоча в березні 2022-го ми виїхали з Харкова в село, проте по два-три рази на тиждень приїздили в місто — попри те, що ворог обстрілював наш район. Чому ризикували приїздити? Хоча б через те, що на Салтівці у квартирі моєї, на жаль, вже покійної бабусі, багато живих квітів. Їх треба поливати. Бабуся померла незадовго до початку великої війни, в її домі лишилося чимало рослин.
А у квартирі моєї прабабуні десять років жили вимушені переселенці з Луганська. Ми практично безкоштовно надали цій родині з маленькою дитиною можливість мешкати там. На жаль, першого квітня 2022 року та квартира повністю вигоріла від влучання російського боєприпасу. Взагалі на Північній Салтівці немає жодного неушкодженого будинку (це стосується й дитячих садочків та шкіл). Наприклад, по школі, яку я закінчила, було 28 прильотів. Практично у всіх будинках були вибиті вікна.
Читайте також: «Макарівський Хатіко»: на Київщині вірний пес майже місяць чекає на господарку, зґвалтовану і вбиту кадирівцем
«Серед покинутих котів є такі, яким хірургічним шляхом видалили кігті. А без кігтів ані мишу зловити, ані на дерево забратися, рятуючись від собак»
– Так от щодо котів, — каже Ольга Толстая. — Під час одного з приїздів у Харків я вирішила пройтись недалеко від свого будинку і піднятися у прабабусину домівку, щоб подивитись, що від неї лишилося після пожежі. Йду по двору, аж раптом бачу до мене біжить котик — наляканий голодний. Він плакав, явно раніше був домашнім. В мене з собою був корм, тож я пригостила бідолаху. Йому була дуже приємна увага і ласка.
РЕКЛАМА
Як раз тоді я вперше продала одну своїх авторських прикрас. Сказала мамі: «Купимо корм, наваримо каші. Коли наступного разу приїдемо додому, підемо нагодуємо котів». Так і зробили. Уявіть: холодно (це було осінню 2022-го), вигорілі багатоповерхівки, вулиці безлюдні і ми йдемо годувати котів. Вони біжать звідусіль на наші голоси. Частина цих котів дикі, бо народилися на вулиці вже після початку великої війни. Таких навіть на руки взяти складно.
Після цього щоразу, коли ми приїздили в місто, варили по 12 літрів каші і розносили її, а також воду та котячий корм по вулицям Північної Салтівки. Ми були вражені тим, що у нашому в районі величезна кількість покинутих котів. І це при тому, що на Північну Салтівку приїздили інші волонтери, які забирали чотирилапих до притулків (у тому числі й за кордон), шукали їм нових господарів.
Зауважу, що серед покинутих котів є такі, яким хірургічним шляхом видалили кігті. А без кігтів тварині особливо важко вижити на вулиці — ані мишу зловити, ані на дерево забратися, рятуючись від собак.
Один будинків на Північній Салтівці, яка пережила багатомісячні обстріли російської артилерії
«Одна родина приїхала до нас аж з Полтави, щоб забрати котика»
— Коли у вересні 2022 року в результаті успішного українського контрнаступу на Харківщині вдалося відкинути росіян від міста, ви повернулися додому?
— Так, бо окупанти вже не мали можливості діставати артилерією до Північної Салтівки. Люди почали поступово повертатися, в тому числі й наша родина (ми повернулися напередодні зими). Продовжили по кілька разів на тиждень розносити їжу тваринам. Але незабаром стало очевидним, що нам самим нагодувати всіх безпритульних котів району вкрай проблематично.
— Якщо я правильно розумію, вам з мамою були потрібні помічники. Вдалося їх знайти?
– Так, вдалося. Ми почали знайомитися з місцевими пенсіонерками. У багатьох з них є бажання і час годувати бездомних тварин, але розмір пенсії не дозволяє це робити. Жінки погодилися допомагати нам: ми купуємо якісні корми, розвозимо їх цим опікункам і вже вони безпосередньо годують. Для нас їх участь дуже важлива, адже не маємо багато вільного часу. Мої батьки працюють, а я навчаюсь і роблю прикраси.
Окрім годування, ми організуємо стерилізацію безпритульних тварин. Також записуємо і викладаємо в соцмережі відео з салтівськими котиками, закликаючи небайдужих взяти котрогось з них собі. Таким чином ми прилаштували вже близько 30 тваринок. Одна родина задля цього приїхала машиною аж з Полтави. Ми відвозили котиків людям з Сум, Дніпра. Важливо, що перед тим, як передати котика, ми особисто зустрічаємося з людиною, яка відгукнулась на наше відео — щоб зрозуміти, чи можна їй довірити чотирилапого вихованця.
Читайте також: «Макса рашисти вивезли в білорусь разом з награбованим добром»: після неймовірних пригод кіт повернувся до хазяйки з Бучі
— Як щодо покинутих собак. Певно, на Північній Салтівці їх також чимало?
— Так. Наш мікрорайон межує з передмістям, з селами. Звідти виїхало багато мешканців і полишали своїх собак (декого навіть на прив’язі). Мешканці одного з будинків розповіли, що на Північну Салтівку прибіг пес, який зірвався з ланцюга. Ланки того ланцюга врізалися йому в шию. До того ж уламками від снаряду посікло морду. Людям довелося витягати й ланки, і уламки. Ми знаємо цього собаку, він лишився на Північній Салтівці.
Оля з мамою
Собаки з сіл збиваються у зграї і приходять у наш район шукати їжу. На жаль, роздирають котів.
— Вистачає грошей, які заробляєте, на те, аби прогодувати салтівських котів?
— Якщо б ми тільки годували, можливо, й вистачало. Але ж, як я вже сказала, організуємо стерилізацію, лікування, шукаємо відповідальних господарів для тварин. Тому дуже важливі підтримка інших людей. Я записую і викладаю в соцмережі відео з подякою тим, хто відправляє нам корми і донати.
Зауважу, деякі люди пишуть нам, що не слід втручатися в життя бездомник тварин. Мовляв, квартири для них щось на кшталт тюрми. Коли читаю такі пости, згадую, як комунальники виносили з підвалів будинків тіла тварин, які загинули від голоду, стресу, холоду, хвороб. Тож найкраще для котів мати хорошого господаря, жити в домі.
— Це правда, що ви витратили на годування вуличних котів вже понад 240 тисяч гривень?
— Так. Я максимально відповідально ставлюсь до витрат і звітів про них. Ми збираємо всі чеки за корми, лікування, медичні препарати, стерилізацію, кастрацію. Фотографії чеків викладаю в Інтернет.
Щодо суми 250 тисяч гривень, то вона не враховує певні суттєві витрати нашої родини. Передусім — на бензин. Адже ми нашою автівкою доставляємо корми та перевозимо тварин в інші міста людям охочим взяти їх до себе.
— Збираєте донати на потреби Сил оборони України?
– Так. Розповім, як саме. Великі благодійні фонди оголошують збори на дрони, РЕБи, мобільні лазні, тощо. Їх менеджери пишуть мені з проханням долучитися. І тоді я створюю допоміжну банку, кошти з якої йдуть напряму конкретному благодійному фонду, який оголосив той чи інший збір. Простіше кажучи, формую окреме посилання для моїх підписників. Щоб вмотивувати їх донатити на заявлений збір, я розігрую між ними свої авторські прикраси. Це багато кого мотивує. Тож мої підписники сумарно донатили на потреби війська по 40, 50 тисяч, якось було й 100 тисяч гривень.
Оля розігрує свої авторські прикраси, щоб допомогти зібрати кошти для ЗСУ
Також завдяки продажу прикрас та донатам я маю можливість возити в військові шпиталі допомогу. Маю знайому волонтерку, яка співпрацює зі шпиталем у Харкові та зі стабілізаційним пунктом на фронті. Вона каже мені, що саме треба пораненим. До речі, до волонтерства я долучилась ще в дитинстві — у 2014 році. Адже мій батько — військовий волонтер. Він нагороджений за це орденом «Іван Сірко».
Ще скажу про таке: я підписана на сторінки великої кількості блогерів, волонтерів. Тож знаю, що у нас в Харкові чисельна, потужна проукраїнська спільнота, дуже багато небайдужих людей допомагають фронту. І це мене і мою родину дуже надихає.
«Коли вдягаю „костюм парочку“, люди кажуть компліменти, мовляв, який стильний і оригінальний дизайн. Ніхто не здогадується, що це копія одягу, який носили сто років тому»
— Спитаю про ваші авторські прикраси. Їх створення — це вже ваше основне заняття?
— Не зовсім так. Дивіться, я студентка економічного факультету (по спеціальності «маркетинг») Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вчуся на стаціонарі, тому працювати весь робочий день не маю можливості. Проте в вільний час займаюсь створенням прикрас.
— Облаштували вдома робоче місце?
— Ні, бо все що мені потрібно для роботи — матеріал, нитка і голка. Можу працювати де завгодно, якщо там можна розміститися, сидячи за столом — навіть хай це буде кав’ярня чи потяг (я часто їзджу додому в Харків і назад у Київ на навчання). Все необхідне для роботи завжди ношу з собою.
Як майстриня прагну самовдосконалюватись. Для цього їжджу до музеїв, відвідую виставки народного одягу, тематичні заходи, спілкуюсь з іншими майстринями, фольклористами, етнографами. Вже й сама проводжу майстер-класи.
Читайте також: Українцям офіційно дозволили брати домашніх тварин у притулок під час тривоги, але є умови
— Хто вперше купив вашу авторську прикрасу?
– Знайома. Виручені кошти пішли на годування котів. Тож фактично це був донат. Попервах свої авторські прикраси я просто дарувала. Друзі порадили розміщати світлини робіт на моїй сторінці в Instagram. Тим паче, що тоді (у перший рік великої війни) був пік інтересу до традиційної української культури. Тож я почала викладати в соцмережу ці фотографії, коментувати, що це за речі. У мене в друзях в Instagram тільки найближчі люди (їх десь біля ста). Вони стали поширювати фото моїх робіт. До того ж я почала знімати відео на тему традиційного українського одягу і прикрас, викладати це в Інтернет. Завдяки цим крокам зібралася спільнота, учасники якої цікавляться українським одягом, його авторськими стилізаціями, прикрасами. Ці люди почали купувати мої роботи або замовляти виготовлення речей за своїми ескізами.
— Які саме прикраси ви робите?
— Це або металеві (вони називаються дукачі) з камінчиками (в тому числі, напівкоштовними та коштовними) і різні прикраси з бісеру. Намиста створюю не багато (в основному для себе), бо не зовсім моя парафія.
Прикраси з бісеру, які зробила Ольга
— Щодо дукачів. Щоб їх виготовляти, ви навчилися техніці карбування?
— Ні. На моє замовлення металеві елементи відливають в спеціалізованій майстерні. Поєдную їх на свій смак з камінцями і стрічкою.
— На фотографіях на вашій сторінці в Instagram ви зняті в нешаблонному, зі смаком зробленому одязі. Це ваші авторські речі?
— Більшість з того одягу шиє мама за моїми ескізами. Часто буває так: я побачила якесь цікаве вбрання на старовинних світлинах, на виставці або в експозиції музею, роблю на основі цієї речі ескіз і прошу маму пошити. Наведу конкретний приклад: у нас в родині зберігається фотографія 1914 року, на якій моя прапрабабуня з Черкащини в одязі, який тоді носили в містах — костюмі, який складається з кофти і спідниці. Він називався «костюм парочка», бо верх і низ пошиті з однієї тієї ж тканини. Моя мама по цій світлині пошила подібний костюм, який я залюбки ношу. Люди кажуть компліменти, мовляв, який стильний, оригінальний дизайн. Ніхто не здогадується, що це копія одягу, який носили сто років тому. Спідниці і корсетки також відшиває мені мама. А сорочки я замовляю у майстринь або фірм, які спеціалізується на одязі в національному стилі.
— Хто приходить на ваші майстер-класи: тільки дівчата чи, може, також й хлопці та люди середнього, старшого віку?
— Поки що я провела лише чотири майстер-класи і три лекції, присвячені створенню прикрас та родинного дерева. Всі їх провела в Харкові. Приходять дівчата та жінки різного віку і професій, які прагнуть дізнатися щось нове про прикраси і побувати в колі однодумців.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію родини зоозахисників, які обладнали прихисток для тварин — під час війни переповнений: «Собаки виють під сирену, а коти дуже стресують у момент вибуху».
На фото у заголовку Ольга Толстая із котиком
Фото надані Ольгою Толстою
