Військовий Михайло Зятін нагадав українцям, що життя в тилу зараз триває за рахунок тих, хто втрачає своє життя на позиціях. Але війна — це не тільки фронт. За Україну потрібно воювати не тільки в окопах на лінії зіткнення. Він закликає українців стати справжнім тилом, який несе тягар цієї війни разом з тим, хто на фронті
«Кілька місяців тому, я сказав одній колишній військовослужбовиці (дрони, як і я, не піхота), що, оскільки вона тепер цивільна людина, то має виконувати ті обовʼязки, що покладені на людей в тилу, — займатись політикою.
ВІДЕО ДНЯ
Стільки образи на світ вперемішку з махровою армійщиною, з якими вона на це відреагувала, я не чув у своєму житті і, сподіваюсь, ніколи не почую. Якщо коротко і недраматично, то її відповідь зводилась до того, що вона не якась там цивілка, а… ветеранка. Ну що ж, я теж маю посвідчення ветерана. Для цього (о, секрет) не обов’язково демобілізовуватись. І тим більше, в цьому посвідченні нічого не написано про те, що життя на ветеранстві закінчується і до вас мають ставитись як до істоти, неспроможної приймати виклики місця і часу.
Давайте нарешті визнаємо, бути в тилу під час війни — важко. Пішли в кав’ярню — насолоджуєтесь комфортом за рахунок тих, хто зараз ризикує своїм життям на позиціях. Купили нову сукню — на ці гроші можна було б придбати балістичний пакет (про сукні ціною у броніжилет в іншому дописі), що врятував би чиєсь життя чи здоров’я. А найголовніше, що це все саме так і є. А люди, що нечемно вам вказують на недоречність вашого інстаграмного фото, абсолютно праві. Кожна хвилина вашого життя — куплена життям іншої людини. Ви живете на час, що вам позичили чоловіки та жінки, що зараз воюють.
Хоча це не зовсім вірно. Ці мужні чоловіки та жінки воюють не більше вашого. Більше вашого вони ризикують життям, відмовляються від спілкування з близькими, ведуть бій. Тому що воюють у власному сенсі слова не люди, не армії. Суб’єктом війни є держава. І ви, мої друзі в тилу, як громадяни цієї держави, воюєте так само як і всі інші.
РЕКЛАМА
Тільки ви не хочете цього визнавати. Тому що, якщо визнати, то постає наступне питання: наскільки ви добре воюєте?
В армії існує поняття бойового посту (якщо ви командир достатньо великого підрозділу, то зони відповідальності). Якщо ви цей пост утримуєте як слід (у міру своїх знань та здібностей), то ви, принаймні, виконуєте свій обов’язок.
В тилу нічого такого не існує. Ніхто не може замість вас визначити, де ваше місце. Тільки нагадати, як зробив вище я, що ваш час — запозичений.
РЕКЛАМА
В тилу доводиться платити по найвищому рахунку: влаштовувати державу. Ваш «пост» — це все політичне поле. Ваша зона відповідальності — це ті самі норми та правила, за якими має бути влаштоване наше з вами життя. В тому числі, і насамперед, життя військовослужбовців.
Чому в армії не працюють переведення? Чому люди воюють вже четвертий рік без перспектив демобілізації? Чому на четвертому році війни військова служба є обов’язком лише чоловіків і деяких професіоналок? Чим дизайнерка ліпша за медикиню? Чому ви (чи ваші близькі чоловіки) тікаєте від бусіфікації замість того, аби, зробити так, щоб примусова мобілізація була сумісна із гідністю? Не уявляєте сумісний із гідністю примус? Запитайте в тих, хто надавав пораненому первинну допомогу. Чому проти ліквідації антикорупційних агенцій мають протестувати лише діти? Де, б@ть, незалежний суд? Де незалежні медіа? Де стратегія культурної політики?
Це все, мої тилові друзі, до вас. І так само, як ніхто не питає, ані в мене, ані у сотень тисяч інших військовослужбовців, ціною яких зусиль нам коштує виконання нашої роботи, так і мені абсолютно нецікаво, яких зусиль це коштуватиме вам. Це і є рівність.
Спробую пояснити на особистому прикладі. Є людина, що час від часу пише мені, як вона вважає, з метою психологічної підтримки. Людина з далекого мирного життя, пляжних вечірок, довгих нічних прогулянок Одесою у стані алкогольного спʼяніння, захвату від літа, напівоголених тіл, флірту, моря, великих перспектив та безмежного горизонту. Підтримку цю вона мені надає, розповідаючи, як вона гарно провела канікули в Іспанії.
РЕКЛАМА
Коли я, на питання, що мені реально потрібно, відповів: тил, ця людина, яку я все ще сприймаю із ностальгією давної дружби, зізналась, що не відчуває, як це, «бути тилом», тому що не розуміє очікувань від себе. Я тоді написав те, що з мінімальною редактурою хочу написати публічно:
— Тому що для того, аби бути тилом, потрібна така довіра до самого себе, яку сучасна людина вже не здатна за собою визнати. Або навіть просто наважитись собі уявити. Ця довіра — політична. Довіра до себе як до громадянина і людини в світі. Вона не має жодного відношення до свого психологічного еквіваленту — самооцінки.
Тому що тил — це те, на що має має спиратись фронт. Не навпаки. Це на тил має лягти весь тягар війни. Це тил має забезпечувати війську комфорт у первинному значенні цього слова, як «підсилення» (те саме коріння, що в слові фортеця).
Якщо людина вважає себе «маленькою», від думки та вчинків якої нічого не залежить, то вона не здатна бути тилом.
Я і сам себе рахую серед «сучасних людей». І хоч я і не вважаю себе маленькою людиною, але за своє життя мені вдалось переконати у тому, що маленьких людей, за визначенням, не існує, лише кількох. Більшість з них — мої близькі. Мені не має чим хизуватись.
Тут я мушу зізнатись в тому, про що я раніше казав лише найближчим друзям. Я сам втік від цього політичного виклику, від обов’язку бути тилом у… бойовий підрозділ Збройних Сил України.
Тому, зустрічаючи вас на вулицях під час моєї короткої відпусти, я не відчуваю жодної моральної переваги над вами. Окрім права вимагати від вас політики.
Якщо ви так само не готові бути тилом у зазначеному вище сенсі, як і я в свій час, напишіть мені в особисті повідомлення: підрозділ, де я зараз воюю, розширяється.
Якщо ж ви раптом сприймаєте написане вище виключно як мобілізаційну агітку, то ось вам альтернатива: станьте, нарешті, тилом. Боритеся на цьому складному й невизначеному бойовому посту за ту державу, заради якої ви будете хотіти бути зобовʼязаними ризикнути власним життям. А ще — за армію, влаштовану таким чином, що служити і воювати в її лавах стане вашим найсміливішим бажанням".
Нагадаємо, українська журналістка та медіаменеджерка Тетяна Трощинська зазначає, що напади на військових ТЦК, які майже щодня відбуваються у різних регіонах, суперечать інтересами України.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
