24 лютого 2022 року змінило життя всіх українців, багато з яких шукали притулок від війни за кордоном. «ФАКТИ» поговорили з біженками, які наразі перебувають в різних країнах, задавши їм одні і ті ж самі питання:
1. Як і коли ви потрапили в приймаючу країну? 2. Що вас в ній вразило приємно, а що — ні? 3. Ваші головні здобутки і втрати за три роки на чужині? 4. За ким і за чим в Україні ви найбільше сумуєте? 5. Чи збираєтесь ви повертатися після закінчення військових дій додому і чому?
Сьогодні читайте відповіді наших перших респонденток.
«Іноді думаєш, хоч би інсульт мене не схопив. Але віддихаєшся і працюєш далі»
Інна з Кривого Рогу, директорка підприємства по виготовленню ритуальних пам’ятників. Нині проживає в Німеччині.
ВІДЕО ДНЯ
1) Ми виїжджали з Кривого Рогу 8 березня 2022 року. Спеціально вибрали з сестрою, племінницею і собакою таку дату. Намагалися жартувати, хоча було дуже страшно. Мовляв, всі будуть горілку пити, і ми швидко перетнемо кордон, бо черг у свято не буде.
2) Їхала я до свого сина Дениса, який живе в Німеччині вже 10 років. Його дружина працює в лікарні, і весь медперсонал, почувши, що їдуть біженці з України, розібрав їх по своїх домівках. Така була у ті часи хвиля підйому і співчуття серед німців. Саме це мене приємно вразило.
РЕКЛАМА
Колега моєї невістки запропонувала відвезти нас до своїх батьків у великий будинок в 150 км від Штутгарта. Так ми опинилися у нашого хазяїна Вернера. Думаю, зустріч з цією прекрасною людиною і його родиною стала однією з найкращих, які з нами тут траплялися.
Наша приймаюча родина стала нам справжньою сім’єю. Хазяї забили наш холодильник їжею. Часто запрошували на вечерю і обід. Вони жили на другому поверсі, ми на третьому. Вернер до пенсії працював страховим агентом, і буквально на кожному кроці опікувався нами, допомагаючи оформляти всі документи у міграційній службі, банку, джоб-центрі (службі зайнятості — Авт.), страховій медичній кампанії.
«Я хочу повернутися. Але сьогодні це вже не таке просте питання», — каже Інна
А коли в майстерні сказали, що мій автомобіль, яким я 4 дні їхала, тікаючи від війни, з Кривого Рогу до Штутгарта 2500 км, вже «труп», нерентабельний в ремонті, і ліпше купити новий, Вернер запропонував мені допомогу. Купив мені машину за 1.5 тис. євро і за домовленістю я два роки віддавала йому безвідсотковий кредит за це авто зі своєї грошової допомоги.
РЕКЛАМА
Неприємними виявилися підводні камені, які ми спочатку не бачили і до яких треба було звикати. Наприклад те, що німці аж занадто слідкують за порядком і тобі буде непереливки, якщо ти щось порушиш. Приміром, ми вранці викинули біосміття (харчові відходи) у бак, а вдень, по поверненню з мовних курсів, нас зустрічала на дверях записка від дружини Вернера, де вона повідомляла, що сусідка поскаржилася на те, що ми неправильно викинули сміття.
Виявляється, біомюлль, тобто харчові відходи, не можна витрушувати прямо в бак, а треба обов’язково запаковувати їх в спеціальний паперовий біорозкладний пакет. Я подумала про ту сусідку: «Боже, якась падлюка сиділа о сьомій ранку і спостерігала за нами з вікна! Не спалося їй!..», а потім зрозуміла, що тут так побудована Система: на донесеннях і штрафах. Тому у них і порядок. Коли приїжджав до нас з сестрою в Німеччину з Неаполя наш знайомий італієць, він боявся викинути недопалок не те, що на асфальт, а навіть в урну. Клав його у кишеню і ніс додому, щоб утилізувати вже там.
3) Мої здобутки це те, що я вивчила тут мову на В1, пройшла успішно мотиваційні курси, завдання яких — спонукати українців вийти на роботу, навчити успішно складати бевербунг (резюме) і проходити співбесіди тощо.
Мої втрати… Дяка Богу, у моїх друзів і знайомих, що лишились в Україні, всі їхні рідні живі.
РЕКЛАМА
Читайте також: Рома з Надею не чують, але добре відчувають одне одного: історія пари з вадами слуху, яка евакуювалася до Нідерландів та налагоджує там життя
4) За ким і за чим я сумую у розлуці з Україною? Мої усі рідні тут, у Німеччині. Глобально ж я сумую за свободою, за професією, за нашим прекрасним містом Кривий Ріг. Адже в Німеччині я наразі живу в селі. В Україні я була керівником підприємства по виготовленню ритуальних пам’ятників, сама собі голова. Тут доглядаю за 90-річною фрау і її 92-річним братом, живучи в їхньому будинку.
Прибирання, миття, прання, приготування їжі, одягання, туалетні справи моїх підопічних. А я ж не дівчинка. Мені 61. Важкувато буває роздягати, міняти шкарпетки, вранці одні, увечері інші, нахилятися, піднімати cвоїх стареньких … Іноді думаєш: хоч би інсульт мене не схопив… Але віддихаєш, і працюєш далі…
5) Я хочу повернутися. Але сьогодні це вже не таке просте питання. Я вдова. Чоловік помер в 2017 році. В Німеччині познайомилася з чоловіком з Литви, він працює тут теслею. Це моя людина, мені дуже з ним легко. В нього через 4 роки буде вже литовська пенсія, а мені німецьку як своїх вух не бачити, я не встигну її заробити. А українська вже є.
У мене в Кривому Розі великий дім в гарному місці, 9 соток город. Чого нам тинятися по чужих світах? Хочу привезти свого коханого до себе. В гості для початку. Якщо його вмовлю жити в Україні, то повернемось без розмов…
«Прикро, що тут досить толерантно ставляться до росіян, які будують свій „рускій мир“ в Європі»
Алла Бойко, Київ, науковиця, професорка. Нині проживає в Швейцарії.
1) Приймаючу країну ми не обирали. 23 лютого 2022 року поїхали в село, щоб підготувати сад до весни. Вранці 24-го, мали їхати в Київ, але… Вже в перший день повномасштабного вторгнення в наш невеликий сільській будинок приїхали родичі, а ще й друзі сина. Треба було людей нагодувати, дати притулок. Але, за київською звичкою, майже всі наші гроші були на банківських картках… Утім, навіть готівка не знадобилась — в крамницях не було нічого їстівного! Зовсім!
Професорка Алла Бойко
Раптом по селу пройшли чутки — голодують «дачники» (так там називають киян). І люди почали нести нам харчі! Картоплю, овочі, сир, молоко, сметану, яйця. Ми пояснювали, що наразі не маємо коштів. «Будуть гроші — віддасте! А ні — то ні!»
Мій чоловік і син 24 лютого вже записались у територіальну оборону і чергували по 10 годин на добу, вдень і вночі. На Житомирській трасі точилися бої, наш будинок підскакував від вибухів (а до траси було 10 км!), запах гарі стояв у повітрі — то горіли села обабіч дороги. В село приїжджали люди з Макарова, Гостомеля, Бучі, розповідали про те, що коїться там. Серце розривалось від тих розповідей… Спати я не мала змоги. Потім «підтяглись» інші проблеми зі здоров’ям…
Несподівано прийшла інформація від волонтерки Катерини Настоящей — вона запропонувала перечекати бойові дії в якійсь іншій країні. «Поки що незрозуміло, де нас приймуть — в Чехії, Німеччині або ще десь». Вже за день до від’їзду визначились — Швейцарія.
Ми приїхали в квітні 2022 року в кантон Берн. Були впевнені, що то всього на два-три тижні.
Нам дуже пощастило — знайшли притулок у селі Блюменштайн («Квіти на камені» з німецької), у будинку Марліси і Даниеля Абегленс. Це подружжя — унікальні люди, які дуже допомогли нам.
Читайте також: «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому
2) Нас приємно вразила доброзичливість швейцарців, їх готовність допомогти, порадити, відкрити двері власних будинків і гаманці для українських біженців. Те, що це дуже красива країна, що швейцарці бережуть природу та історію, відповідально ставляться до власного здоров’я, виховання дітей, з повагою — до старших. Дуже працелюбні. Країна масового спорту — всі змалечку катаються на лижах і ковзанах, на велосипедах, плавають, бігають, займаються альпінізмом і скелелазiнням тощо. Це музична країна — чимало колективів професійних музик, майже всі швейцарці грають на музичних інструментах, проводяться фестивалі тощо. Їх народна музика — йодль — це складна поліфонія голосів.
Неприємно вражають ціни — все дуже дорого. Також прикро, що в цій країні досить толерантно ставляться до росіян, які наполегливо будують свій «рускій мір» в Європі. Точніше, руйнують все, до чого можуть дотягнутись. За моїми спостереженнями, в Швейцарії добре ставляться до так званої російської культури і мистецтва, не розуміючи, що це експансія імперіалізму. Особливо відчутно це в академічному середовищі.
«Швейцарія — дуже красива країна, але страшенно сумую за сином, рідними, друзями. Не вистачає Києва, Львова, Карпат і Криму — всієї України», — каже пані Алла
Серед побутових неприємностей — в Швейцарії страшенні проблеми з житлом — ми зараз шукаємо нову квартиру, будинок ставлять на реставрацію. Це буде вже третя квартира за три роки.
3) Серед моїх головних здобутків за цей час — написання книжки «Життя за швейцарським часом», вона має вийти в одному з львівських видавництв у 2025. Книжка написана на основі інтерв’ю з українками-біженками від війни і на власних спостереженнях та враженнях від Швейцарії і швейцарців. Я записувала інтерв’ю за дорученням науковців, які мають власний фонд і займаються гуманітарними проблемами.
Брала участь в наукових проєктах швейцарських вчених, а також виступала на наукових конференціях в Женеві, Берні. Лозанні, Санкт-Галлені. Це новий для мене рівень наукових досягнень, інший погляд на предмет і об’єкт науки.
Вивчила німецьку на рівні спілкування з «нуля».
Про втрати… Дуже важко пережити втрати знайомих і друзів, які загинули під час війни, все одно — на фронті чи в нібито мирних містах, — це боляче і сумно. Також я втратила в Україні роботу. Мені дуже не вистачає спілкування з друзями, зі студентами і колегами.
4) За ким і за чим сумую? Страшенно сумую за сином, рідними, друзями. Не вистачає Києва, Львова, Карпат і Криму. Втім, усієї України.
Навіть не думала, що так люблю свою роботу — викладання. Вночі часто сниться — заходжу в студентську аудиторію і проводжу заняття.
Дуже сумую за своїм садом на Київщині — за трояндами, півоніями, вишнями і яблунями.
5) Збираюсь повертатися однозначно. Вже й зараз би поїхала. Краще жити вдома, серед близьких і рідних, колег і друзів. Мовне середовищі відіграє величезну роль — хочеться спілкуватись українською всюди. Коли записувала інтерв’ю із нашими біженками від війни, то майже всі жінки говорили, що неодмінно повернуться в Україну.
Читайте також: «В Канаді було так страшно, що перший час волосся жмутами випадало»: українка про життя за кордоном і мрію повернутись додому в Україну
«Мій партнер з опанування англійської став мені другом, а потім і коханим чоловіком»
Любов Ігнатенко, Київ, менеджерка. Нині проживає у США.
1) Як я потрапила у США? Там вже десять років живе моя дочка Вероніка. Вона поступила в університет у Філадельфії у 24 роки. Потім вийшла заміж за хлопця, теж киянина. Народили дітей. До війни я прилітала до них щороку просто в гості. Після того, як на всі українські міста полетіли російські ракети, я вірила, що ось-ось все це страхіття припиниться. Я не виїжджала, чекала, але ця жорстока, підла війна продовжилася.
Донька запропонувала мені приїхати до неї. Так я через місяць від початку війни опинилася у США.
2) Ви запитуєте, що приємно вразило. Мені просто ніколи було це помічати. Бо перший рік від початку війни пройшов у роботі в онлайн та догляді за малими дітьми… Онучці було тоді 4 роки 5 місяців, а онуку — рік і 4 місяці. Я продовжила працювати менеджеркою у договорному відділі по роботі з клієнтами у своїй київській фірмі. Вона слідкує за екологією міста. Наша фірма проводила аналізи води та викидів диму з заводів.
Я не могла спати нормально всі ночі. Прокидалася вночі по кілька разів, читала у Вайбері «Блискавку» кожні дві години. «Блискавка» була популярніша за новини тоді. Я читала також і інші новини, і чекала, чекала… що ось-ось це все скінчиться. У мене розвинулась тахікардія, щитовидка давала також про себе знати… Я схудла за пів року на 12 кілограмів.
Любов Ігнатенко, менеджерка з Києва, нині проживає у США
Восени 2022 року важила вже 50 кілограм! Була дуже худа! От тоді призначили мені пігулки і лікування. І до сих пір я лікуюся, вже повернула свою вагу, сидячи на ліках, але познаходили хвороби, яких не було до війни.
Робота онлайн, онуки, хатні справи, роботи на вулиці біля будинку теж вистачало. На другий рік війни звільнилася з роботи сама, бо мені важко було фізично і психологічно. Хоча цілий рік роботу не кидала, бо все думала повернутися у Київ.
Моя донька Вероніка і її чоловік Олексій працювали весь день. І тут нас всіх накрила ХВОРОБА. Ми жили тоді всі в одному будинку, 9 осіб, включаючи сестру свахи Валі Ліду з дочкою, які прилетіли з Харкова після того, як почалася війна. Потім до нас приєдналися свати. Вони в Америку приїхали у 2000 році і мешкали за 30 хвилин від дітей, але стали почуватися зле і переїхали до Вероніки з Олексієм.
Любов з онуками
Виявилося, що свати захворіли на онкологію. Ліда з Вірою теж розхворілися. Я теж ледь на ногах трималася. І Вероніка з Олексієм возили всіх до лікарів… Отак сімейні стосунки, совість, внутрішній борг, як мами та бабусі, спонукали мене залишитися тут. Там було не до аналізу приємного-неприємного!
Хоча, якщо пригадати, то глобально приємно було те, що Америка Україну одразу підтримала. Ми отримали системи ППО «Петріот», почалися поставки зброї. Мене вразило і те, що коли я прилетіла, сусіди доньки по черзі приносили різні гостинці. Одна з них навіть замовила для нас українські домашні вареники з картоплею і сиром на сайті! Всі намагалися нам усім зробити щось приємне. Вони всі розуміли правильно, хто такий путін. І коли ми брали участь у ярмарку народної творчості, щоб зібрати гроші на ліки для наших поранених захисників, багато американців підходили до нашого столу і давали за дитячі малюнки 5, 10, 20, 50 і навіть 100 доларів.
Гроші пішли на закупівлю потрібного в Україну: чоловік дочки Олексій разом з групою волонтерів вже три роки допомагає одній і тій самій бригаді, де воює його однокласник, командир бригади в ЗСУ.
Ну, а щодо неприємного. Дайте подумати. Напевно те, що комунальний транспорт є тільки в містах. Дочка живе за містом, де потрібна тільки машина. І хоч дочка мене підвозила, коли був у неї час, через те, що у мене не було свого авто, через маломобільність, я часто відчувала себе безпорадною.
3) Про мої втрати. Від стресу і хвороб, на превеликий жаль, померли мої американські свати, один за одним.
Мої здобутки… Це звісно те, що я знайшла тут свою долю. Для мовної практики з носіями мови мені порадили активувати функцію знайомств у Фейсбук. Таким чином можна знайти співрозмовника в діаметрі 300 км. Мій партнер з опанування американської англійської став мені хорошим надійним другом, а потім і коханим законним чоловіком. Нещодавно ми зіграли скромне весілля.
4) За чим я сумую? Звісно, за Україною. За тим своїм життям до масштабного вторгнення. Перед війною я нарешті зробила ремонт. У мене була прекрасна робота, чудовий колектив, хороша зарплата і майже щомісячна дуже приємна премія. Я що хотіла, те й робила. Я була вільна. Багато подорожувала. Вчилася на різних курсах. А найголовніше — всі були живі, …живі були і мої колеги з редакції газети, де я раніше працювала, і які загинули потім на війні.
«Війна відібрала у мене життя, в якому я була щасливою. І намагається привчити до втрат», — розповідає Люба
Війна відібрала у мене старе життя, в якому я була щасливою. І намагається привчити до втрат. І хоч ти живеш далеко, не в Україні під бомбами, кожне повідомлення про загиблих людей це як ніж у серце. І ніяк не можна до цього звикнути. Щоразу — це шок, біль і жах.
5) Чи збираюся я повертатися? Звісно, я сумую за Києвом. Є плани, ідеї, але поки що не хочу їх озвучувати. Я, ми всі, ми так хочемо миру, так хочемо, щоб зло було покарано, щоб нашим онукам не довелося знову ставати на захист країни. Ми віримо, що перемога буде і справедливість настане!
Раніше «ФАКТИ» публікували історію «американського» успіху полтавки, яка вважала себе безталанною, та розповідали про переселенку з Луганщини, яка у 48 вперше вийшла на подіум і говорить, що бути позитивною завжди на часі.
На фото у заголовку підприємиця з Кривого Рогу Інна
