Окупанти поцілили з автомата в обличчя вчительці з Київщини Оксані Сергієнко, коли в перші дні великої війни жінка намагалась вивезти двох своїх молодших дітей на територію, підконтрольну українській владі. Куля влучила в щоку й вилетіла через рот. Оксана дивом лишилася живою і не втратила здатність говорити. Тепер вона отримує другу вищу освіту — вчиться на психолога. «Я не має наміру працювати за спеціальністю психолога, — розповіла „ФАКТАМ“ вчителька. – Хочу використати фахові знання для підтримки сусідів, колег, дітей в моїй школі, яким війна завдала моральних травм».
«Доньці тоді було 15 років, молодшому сину — шість»
— За яких обставин вас було поранено? – запитую в Оксани Сергієнко.
ВІДЕО ДНЯ
— В перші дні повномасштабного вторгнення наше село Ясногородка Вишгородського району Київської області було окуповано. Мій старший син Ростислав тоді був у війську. Забігаючи наперед, скажу, що, на превеликий жаль, він загинув на фронті у січні 2024 року. Так от, коли ворог захопив Ясногородку, між людей пішли розмови про те, що окупанти усіляко знущатимуться з родин українських військовослужбовців. Тож ми з чоловіком вирішили, що, не гаючи часу, я вивезу наших молодших дітей — дочку й сина. А чоловік лишиться стерегти дім. Врахуйте також, що мости навколо села було підірвано, тож постачання продуктів фактично припинилося. А дітей треба ж було годувати.
Оксана Сергієнко до пораненняРЕКЛАМА
Другого березня я виїхала з дітьми на машині. Нас зупинили на російському блокпосту. Солдати перевірили телефон і машину. Вони не пустили мене в центр села Казаровичі: сказали, що там «опасно».
Поїхала в бік села Демидів. Посеред дороги біля будівель, в яких розташовувалися магазини, з обох сторін траси почали виходити російські військові якоїсь азійської національності — вузькоокі й низькорослі. Люди потім казали, що то були буряти.
Я зупинила машину, вийшла з неї, мотор не глушила. Спитала у тих бурятів, чи можна їхати далі. Вони не відповіли. Кажу доньці: раз вони мовчать, то, певно, нам можна рушати. Почала помалу їхати в їхній бік. Аж раптом пролунали постріли з автоматів. «Мабуть, то вони по нас стріляють!» — сказала я. Не все, що відбувалося на вулиці, було добре чутно, бо машинка в мене старенька, її мотор сильно гудів, дещо глушив сторонні звуки. Але головне було зрозуміло: треба якомога швидше тікати.
РЕКЛАМА
Я мерщій почала маневр для розвороту автівки. Повернула голову, щоб подивитись у заднє скло, бо їхала задом. В цю мить у лобове скло влетіла куля, влучила мені в щелепу (з лівої сторони обличчя), вилетіла через рот.
Отвір від кулі в лобовому склі автівки
— Ви одразу відчули біль чи згодом? Лишилися притомною?
— Свідомість не втратила. Болю не було взагалі, адже куля вирвала й намотала на себе нерв. Я просто відчула, що в мене в роті щось не так. Подивилася на себе у дзеркало над лобовим склом. Побачила багато крові й дірку в щоці. Язиком відчула, що в роті повно вибитих зубів. Виплюнула їх в руку й викинула у вікно. Все це в процесі їзди.
РЕКЛАМА
— Тобто машину ви не зупинили?
— Так, не зупиняла, помчала назад. Але поїхала не додому, а в лікарню, яка знаходиться в сусідньому селі Демидів. Там мені надали медичну допомогу: витягли частину уламків кістки (ті, які було видно та їх можна було дістати) і зуби (майже всі їх було вибито), зашили рану. В лікарні знаходилась до шостого березня. Сказала, поїду додому, до дітей. Лікарка довезла мене до села Глібівка. Звідти через ліс я пішки дійшла до свого дому.
Рентгенівський знімок, на якому чітко видно розтрощену щелепу
— Скільки років тоді було вашим молодшим дітям?
— Доньці було 15 років, сину — шість.
«Польські лікарі витягли мені з губи оболонку кулі. А саму кулю я знайшла в капюшоні куртки»
— Як діти поводилися, коли вас поранило? Плакали, кричали?
— Вони заціпеніли й мовчали. Я знайшла в собі сили сказати доньці: «Дзвони куди-небудь!» Але через шок, що скував її і братика, вона не могла набрати номер. Чоловік (він забрав дітей з лікарні) казав, що синок мовчав цілу добу. У малого є світильник у вигляді глобуса. Він був білого кольору. Син тоді пофарбував його в чорне. А коли я повернулася з лікарні, відмив від чорного. Отака реакція була у молодшого сина. Він досі не позбувся наслідків того шоку: коли виникають якісь напружені ситуації, плаче. Тож поки що не здолали оці надмірні плачі. А донька в основному психологічно впоралась з тим дуже сильним стресом.
Скажу ще про старшого сина Ростислава. Він воював, загинув 30 січня 2024 року на Харківському напрямку.
Ростислав загинув на фронті 30 січня 2024 року
— Світла йому пам’ять. У березні 2022-го вам все ж вдалося вирватися з молодшими дітьми з окупації?
— Так, вдалося. Восьмого березня було потайки від окупантів організовано евакуацію місцевих через Київське водосховище. Для цього використали рибальські човни. На протилежний бік водойми в село Ровжі перевозили людей, а назад везли харчі. Але окупанти якось про це дізналися. Ми з дітьми перепливли водосховище останньою ходкою човна. Село Ровжі не було окуповано. Тож ми поїхали звідти на залізничний вокзал в Києві. Потягом дісталися Львова, де тоді служив старший син. Зустрілися з ним. Далі — поїхали в Польщу.
— Там продовжили лікування?
— Так. В Польщі мене прооперували: витягли решту уламків, склали роздроблену нижню щелепу (її стягнули до купи за допомогою титанових елементів). Тож щелепа зрослася. Зуби у верхню щелепу мені вставили на штифтах вже після повернення в Україну. А ось в нижню щелепу неможливо вкрутити штифти (бо там титан), тому користуюсь змінним протезом зубів.
Ще скажу про допомогу польських лікарів. Вони витягли мені з губи оболонку кулі. А саму кулю я знайшла в капюшоні куртки. В Польщі ми жили весну й майже все літо. У серпні 2022-го повернулися додому. А в лютому 2023 року чоловіка призвали в військо. Він досі служить.
Родина Сергієнків. Коли було зроблено це фото, старший син Ростислав був живий
— Обставини поранення вам, мабуть, досі сняться?
— Ви знаєте, ні. Стараюсь без нагальної потреби не ворушити ті спомини. Але як, бува, згадаю, то й здригнуся від думки, що ті окупанти могли застрелити мене, влучити в шию або я могла без язика залишитися, якби куля пролетіла трошки іншою траєкторією. Якби я загинула, вони могли дітей забрати, доньку зґвалтувати. Тоді, другого березня 2022-го, на страху за дітей я буквально летіла на машині від тих клятих нелюдів, що відкрили по нас вогонь.
— Після того, як влучила куля, ви могли говорити?
— Вимовити щось було дуже важко. Тому я відповідала на питання або кивком голови, або короткими фразами — переважно «так» чи «ні». Якщо треба було вимовити довге речення, то я писала його. В Демидові відповіді лікарям (наприклад, яка в мене група крові) давала в письмовому вигляді.
— Коли після поранення знову почали говорити?
— Десь через два дні (точно вже не пам’ятаю). Старалася з власної ініціативи не говорити. Але коли питали, відповідала в міру сил.
— На роботу повернулися?
— Так, ще першого вересня 2022 року. Я у школі працюю вчителькою молодших класів. А ще вступила до університету на спеціальність «психологія». Адже зараз такі часи, що у когось рідні на фронті й за них усі переживають, хтось, на превеликий жаль, загинув, і в їхні сім’ї прийшло страшне горе. Тож багатьом (і дорослим, і дітям) потрібна кваліфікована психологічна допомога. Я не маю наміру працювати за цією спеціальністю, прагну просто морально підтримувати — сусідів, знайомих, дітей у школі.
— Вам вдалося здолати всі наслідки поранення?
— На жаль, ні. Я не відчуваю частину нижньої губи. Через це, бува, її прикушую. Також лишилися шрами на обличчі.
Мені безоплатно надають допомогу лікарі й психологи зі Львова, які задіяні в проєкті «(Не) До краси». Мова йде про консультації хірурга та невролога, шліфування швів на обличчі, сеанси тілесної терапії, психотерапії. Мені провели перший етап лазерного шліфування швів. Безкоштовно все — лікування, проживання в готелі у Львові, харчування…
Є надія, що лазерне шліфування шрамів зробить їх значно менш помітними
— А чи є шанси відновити чутливість нижньої губи?
— На думку лікарів, 99 процентів, що відновити, на жаль, не вдасться.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про подвиг мешканців Озер на Київщині, які в перші дні великої війни врятували десятьох українських солдатів-строковиків в окупованому селі.
Фото надала Оксана Сергієнко
На фото у заголовку Оксана під час лікування
