На презентації книги «Оленівка. Злочин. Пам’ять. Зламана система» в Києві ми зустрілися з двома колишніми військовополоненими, бійцями полку «Азов», Олександром Гришиним («Авокадо») та Дмитром Тищенком. Їм та кільком іншим товаришам пощастило вижити під час вибуху «бараку 200» в колонії Оленівка окупантами в ніч на 29 липня 2022 року. Всі інші хлопці, які перебували в тій частині будівлі, загинули.
«Перш ніж підірвати казарми, росіяни загнали РСЗВ під паркан і відкрили вогонь по українських позиціях»
— Вибух у «Казармі 200» поранив мене в голову, спину, ліву руку, ноги та поперек, — розповів «ФАКТАМ» Олександр Гришин . — Цілою залишилася лише права рука. Працівники колонії всіляко зволікали з наданням медичної допомоги. Швидкої допомоги не було. Тільки коли почало світати, нас, поранених, почали вантажити в кузови вантажівок. У Донецькій лікарні терміново оперували лише найважчих поранених. Це було в п’ятницю. Мене прооперували лише у вівторок — тобто через три дні. Причому оперували без наркозу. Лікарі сказали: «Ти ж «азовець» — витримай». Тоді з мого тіла витягли лише деякі осколки. Рани не зашивали. Решту шматків металу витягли у вільній Україні, коли мене обміняли. Загалом я перебував у полоні чотири місяці.
ВІДЕО ДНЯ
Книга «Оленівка. Злочин. Пам'ять. Зламана система» написана на основі свідчень бійців «Азову», які вижили в «Казармі 200»
— Як окупанти зібрали «азовців» у «бараку 200»?
— Близько 10-ї ранку 27 липня 2022 року до бараків колонії в Оленівці почали прибувати звільнителі (співробітники федеральної служби примусового виконання покарань Російською Федерацією) зі списками. Вони вигукували імена, що були на тих папірцях, і давали команду: «З речами на виїзд!» Звільнителі не казали, чому їх викликають. Але, враховуючи наші очікування нового обміну, палала надія, що це списки на звільнення.
РЕКЛАМА
Тут варто сказати, що багато хто з нас сподівався на невдовзі вільний світ. Я теж мав таку надію. Річ у тім, що за місяць до цих подій відбувся перший обмін полоненими з Оленівки (27 червня повернули тяжкопоранених українських захисників). Тому ми й чекали на наступний обмін. До речі, майже всі, з ким я обговорював цю перспективу, розповідали про свої плани після звільнення: один, максимум два тижні, щоб поспілкуватися з родичами та придбати військове спорядження, а потім — знову вийти в бойові дії на захист України.
Читайте також: «У колонії було дуже вошиво. Вони були скрізь», — «азовець», якого засудили до 25 років ув’язнення в окупованому Донецьку
Я тоді був у 910-й казармі. 27 липня звідти забрали 35 військовополонених з Азов'я. Нас вишикували в колону з п'ятнадцятьма товаришами з іншої казарми. Я тоді запитав хлопців: “Котра зараз година?” Хтось відповів: “Одинадцята тридцять”. Мені спало на думку: можливо, сьогодні наше життя зміниться — нас поведуть на обмін. Тож я сказав: “Хлопці, запам'ятайте цей день і час — вони вплинуть на ваше майбутнє”. І справді, вони вплинули — тільки, на жаль, не так, як я сподівався.
Коли нас привезли до «бараку 200» (цеху в промисловій зоні), ми побачили, що роботи з його облаштування тільки закінчуються. Навколо будівлі була нещодавно перекопана земля, на подвір’ї був лише розбитий туалет та бочки, в які ще не наливали воду. У самій кімнаті вже були ліжка, але без матраців та подушок.
РЕКЛАМА
Ми з братом, з яким обговорювали побачене в тому бараку, мали не дуже гарне передчуття. Але я всім сказав: «Давайте уявимо, що це такий собі транзитний вузол, де збираються в'язні з усієї колонії. А коли їх зберуть, почнуть прибувати автобуси». Тобто ми заспокоювали себе, намагалися налаштуватися на оптимістичний лад.
Читайте також: Українські полонені намагалися посварити через хлібні крихти: чому морський піхотинець у російському полоні перестав вживати нецензурну лексику
Наступного дня, 28 липня, я зустрівся з Дмитром Тищенком у «бараці 200». Ми з ним разом брали участь у боях у Маріуполі. Тож ми були раді знову зустрітися. Поруч із хлопцями залишилося одне вільне місце. Тож я запропонував Дмитру — прийти до нас.
У «бараці 200» ліжка Олександра Гришина (ліворуч) та Дмитра Тищенка знаходилися в місті, де небагатьом людям пощастило вижити. Інші хлопці в тій частині бараку померли.
— Наступної ночі, напередодні вибуху, чи відбувалося щось у бараці, що свідчило б про те, що окупанти готувалися вбити в'язнів, яких вони зібрали в цій казармі?
РЕКЛАМА
— Так і було. Вони під’їхали з реактивної системи залпового вогню під парканом навпроти цієї казарми та випустили два ракетні установки в бік українських позицій. Було дуже голосно. Хлопці припустили, що таким чином росіяни намагаються викликати вогонь у відповідь по нас. Але ми розуміли, що наші військові знали, що це колонія, в якій утримуються українські полонені, тому вони не відкриватимуть вогонь у відповідь.
«Я дуже вдячний своїй дружині за те, що вона постійно була зі мною протягом перших шести місяців після мого полону».
— Невдовзі хлопці почали засинати, — продовжує Олександр Гришин. — Раптом стався дуже потужний вибух. Виявилося, що під час вибуху невеликий «острів», де ми були з Дмитром Тищенком та ще кількома товаришами, вцілів. Ми вижили, але навколо нас, на жаль, усі «двохсоті» загинули.
«Барак 200» після теракту, здійсненого російськими окупантами. Фото з відкритих джерел
Я не одразу прийшов до тями, а коли відчув, що почну ще трохи горіти. Незважаючи на поранення, мені вдалося самостійно вибратися з казарми. Потім мені допомогли хлопці. Я знову втратив свідомість на вулиці. Але мої товариші мене не покинули. Загалом, кожен, хто міг ходити, робив усе можливе, щоб врятувати важкопоранених, заходив у палаючу казарму, щоб витягнути своїх товаришів. Вони врятували багато життів.
Я був притомний, коли росіяни відкрили вогонь зі стрілецької зброї над нашими головами, не даючи пораненим лягти. Вони кричали, що ще крок, і вони почнуть стріляти на поразку. Спочатку вони не підпускали до нас полонених медиків, у яких були лише таблетки парацетамолу. Уявіть: підходить до мене медик, каже: «Тримайся, брате!» і малює на моєму лобі цифру «1». Це означає, що мені потрібна першочергова евакуація. І він дає мені три чи чотири таблетки парацетамолу. Бо нічого іншого не було.
Читайте також: «Ті, хто вижив, виповзли на дорогу. І вони лежали на цій дорозі»: зізнання медика, який пережив теракт в Оленівці
Лікарі (вони були з Маріупольської лікарні. — Автор ) казали охоронцям викликати швидку та дати їм перев'язувальні матеріали. У відповідь їх повністю проігнорували. Замість швидких на світанку під'їхали вантажівки. Вони кидали нас у корпуси та так везли до лікарні. Один з хлопців, з яким я був в одному корпусі, помер дорогою.
У понеділок (через два дні після теракту) до нас прийшли російські пропагандисти з телеканалу «Звезда» і почали розповідати, що керівництво Української держави організувало теракт, щоб «позбутися азовців». Пропагандисти пояснили чому: «Щоб ви не розповідали, як за наказом керівництва вони знищували населення Маріуполя». У нашій палаті було шестеро тяжко та середньої тяжкості поранених. Нам потрібна була термінова медична допомога. Замість цього з’явилися пропагандисти, потрясали нам перед обличчям мішками із залізом і сказали, що це уламки «Гаймера». Ці особи, які назвалися журналістами, тицьнули нам в обличчя мікрофон і запитали: «Що ви думаєте про своє керівництво?» У палаті був «особистий офіцер», який підбурював нас: «Чим швидше ви скажете, що потрібно, тим швидше вам допоможуть».
Олександр відповів на кілька запитань присутніх на презентації книги. Зокрема, про те, як рідні та друзі повинні підтримувати людей, які повертаються з полону:
— Я дуже вдячний своїй дружині за те, що вона була зі мною перші шість місяців після мого повернення з полону. Їй довелося незліченну кількість разів вислухати від мене три історії про те, як моє життя висіло на волосині під час оборони Маріуполя. Вона терпляче слухала, не перебиваючи. Чим більше я розповідав про ці випадки, тим менше емоційного болю вони мені завдавали. Тож одне з універсальних правил для людей, які чекали на своїх родичів з російського полону, — терпляче слухати. Друге правило — просто бути поруч.
Нагадаємо, ООН опублікувала звіт про вбивство українських полонених в Оленівці, де назвала дії росіян «ретельно спланованим злочином».
Читайте також: «Диво» напередодні річниці масового вбивства «азовців» в Оленівці: Росія дала можливість трьом з тих, хто вижив, звернутися до президента України
Фото автора
