У війську служить чимало жінок. Це і лікарі, і снайпери, і кухарі, і фахівці з БПЛА, і сапери, і зв’язківці. Причому кажуть, що доволі часто посестри, як їх називають, набагато краще виконують бойові завдання, ніж чоловіки, оскільки вони більш відповідальні, акуратні, спокійні, мудрі. Так, їм складніше в тих жахливих умовах, однак вони ніколи не скаржаться. Просто тому, що українки дуже-дуже сильні.
30-річна Світлана Кістерець (позивний «Карма») — старший солдат 158-й окремої механізованої бригади. До поранення була сапером.
«Ніколи не плакала, хоча бачила таке, що не дай Боже»
— Світлано, зазвичай в кінці бесіди запитую про яскраві картинки, які людина буде пам’ятати все життя. Однак наразі почнімо з них.
ВІДЕО ДНЯ
— Та все запам'ятається. Ця війна ніколи з пам’яті не зітреться.
Одного разу ми приїхали на свої звичайні позиції, однак побачили, що недалеко щойно на протипіхотній міні підірвалася машина, яка йшла перед нами. Побігли до неї. Хлопці були в більш-менш нормальному стані, але всі в шоці після вибуху, тому ніхто нікому не допомагав. Одному офіцеру більше за всіх попало — посікло руки й сильно одну ногу. Я ще не встигла турнікет дістати, а він мене за руку схопив і кричить: «Пообіцяй, що я не помру». Трошки нагримала на нього: «Та не помреш. Відпусти руку, бо ти заважаєш мені». Слава Богу, він живий, все з ним добре.
РЕКЛАМА
Багато разів потрапляли в якусь в халепу разом з чоловіком. Одного разу сиділи в підвалі будинку якогось села біля Соледару. Росіяни знали, що ми десь там, тому по цій вулиці працював танк. Ми чули, що «приходи» все ближче й ближче. Хлопці вже почали знімати прощальні відео для дружин. А ми з чоловіком просто тримали один одного за руки. Він каже: «Світуля, мабуть, все». — «Ні, Санечко, не все. Все буде добре». І в той момент так гахнуло, що нас сильно засипало цеглинами. Однак ми змогли вибратися й добігти до машини, поки той танк перезаряджався. Хоча так і не зробили те, чому туди приїхали.
Багато було таких ситуацій, але, слава Богу, що ми всі їх пережили.
РЕКЛАМА
— Ваш бойовий шлях почався ще у 2016 році. Яким чином потрапили в армію?
— Я народилася на Сумщині в місті Середина-Буда. У 2011-му закінчила школу, потім два роки вчилася в училищі на бармена. Але за фахом не працювала. В нашому місті з працевлаштуванням було дуже складно в той час. Одного дня сама пішла до військкомату, оскільки завжди мріяла працювати в структурах МВС або ЗСУ. Однак так склалося, що не вийшло здобути відповідну освіту. Тому вирішила підписати контракт.
РЕКЛАМА
— Ким ви себе бачили в ЗСУ?
— На той момент чіткої відповіді не мала. Пройшла чотиримісячні навчання у Львівській області. Там нас навчали всього, починаючи з куховарства. Після цього одразу поїхала в зону АТО. П'ять років служила у 310-му батальйон 48-ї бригади (Кам'янець-Подільський).
— На яких напрямках?
— На різних. Спочатку був Новоайдар Луганської області, потім Соледар, потім коло Щастя ми були. Часто на одному місці працювали по кілька місяців.
— А сапером коли стали?
— Саме тоді. Мій чоловік теж сапер. Ми у 2016-му познайомилися. Через рік почали жити разом. Я старший солдат, а він просто солдат.
“У нас з чоловіком не було, що він йде на фронт, а я лишаюся. Або йдемо удвох, або ніхто не йде”, – розповіла Світлана Кістерець
— Навіть уявити не можна, наскільки жінці складно на війні.
— Тяжкувато, звісно. Мерзнеш постійно, потім хворієш. Однак хворієш, не хворієш — все одно йдеш на завдання. В кожній кишені в тебе вологі серветки або прокладки, вибачте. Постійно тягаєш це з собою.
Щодо емоцій, ніколи не плакала, хоча бачила таке, що не дай Боже.
Пару разів ставало погано, тому що дуже далеко довелося нести вантаж. Ми ж все тягаємо на собі. Машина під’їжджає якомога ближче. А ближче — це за п’ять-шість кілометрів до точки.
Читайте також: «У нас відчуття холодної впертості від безвиході», — боєць з позивним «Душогуб», який два роки воює на «нулі»
— Яка вага міни?
— В основному ми носили протитанкові. Одна штука майже десять кілограмів. Їх більше як дві не візьмеш, бо вони великі. А протипіхотні — чотири-п'ять кілограмів, залежно від виду. Їх теж вішаєш на себе. Плюс екіпіровка, це теж вага. І йдеш. Буває, грязь така, що ноги роз'їжджаються, або дощ, або спека, що дихати нічим. І ми ж не йдемо по рівному асфальту. Іноді дуже тяжко пройти.
Нашим завданням і під час АТО, і зараз є мінування якихось ділянок: поля, посадки, будь-що, щоб закрити підходи до позицій хлопців. Ми це все затягуємо, як кажуть сапери.
А на розмінування нас кличуть, коли хтось щось знайшов. Тут головне нічого не пропустити. Ти маєш все знайти й зняти таким чином, щоб було безпечно і для тебе, і для тих, хто поруч знаходиться. Росіяни можуть протитанкову міну покласти на землю, звести й піти. При цьому і під нею, і на ній є додаткові міни, щоб ти цю протитанкову з місця не зрушив.
«Ми маємо працювати тихо і спокійно»
— Де вас застало повномасштабне вторгнення?
— За три місяці до його початку я звільнилася з ЗСУ. Планувала жити цивільним життям. Однак не довелося.
На той момент найближчою бригадою, куди ми могли призватися, була 58-ма (Конотоп). Ми з чоловіком зателефонували туди, нам сказали: «Шукайте військкомат, оформляйтесь, і ми вас чекаємо». Але в нашому місті військкомат не працював.
— Вагалися, чи треба йти на фронт?
— Ні. У нас не було такого, що він йде, а я лишаюся. Або йдемо удвох, або ніхто не йде.
Ми майже місяць не могли виїхати з міста. На вулицях було пусто. Повний параліч. З горем пополам знайшли машину, яка нас довезла до Шостки. Військкомат там не працював. Сказали добиратися до Кролевця. Пішли туди пішки. З рюкзаками, я ще й бронік свій тягла. Якась машина нас трішки підвезла. Але вже почалася комендантська година. І от куди дітися? Сіли з чоловіком на лавку, щоб відпочити. Хлопці з ТРО нас забрали до себе і допомогли добратися до бригади. Так для нас почався другий етап війни.
Через два тижні поїхали в район Бахмута. Там пробули місяців вісім. Знову мінували. Потім нас кинули на Запорізький напрямок, після цього був Серебрянській ліс.
Коли нашу бригаду розформували через великі втрати, потрапила в 66-ту бригаду. Там була рік в резерві. У підрозділ мене ніхто не хотів брати, оскільки я тоді ходила з паличкою через поранення. Займалася оформленням людей, які туди прибували. Це був такий перевальний пункт. Згодом попала у 158-му новостворену бригаду.
Читайте також: «Я бачив такий героїзм, що Голлівуду й не снилося», — полковник Нацгвардії
— Однак повертаємося до саперської справи.
— На жаль, сапери часто гинуть. Або коли працюють під обстрілом, або через свої помилки. Реакція у всіх різна. Ти щось неправильно зробив, щось пішло не так — і підрив одразу на місці.
У нас був хлопчик. Розумна людина, все вмів, все робив. Але коли починався обстріл (часто по нас гатять зі всього, що в них є), його як заклинювало. Він сидить і нічого не може робити. Іноді свідомість втрачав. А нам же після першого підриву треба знову підійти на це місце, ще покласти туди міни й повертатися на базу. А його треба нести. А це час, група гальмує. Тому ми просто не брали його з собою.
“Саперна справа дуже тяжка, складна і насправді страшна. На війні взагалі страшно. Але ми маємо нищити ворога”, – розповіла Світлана Кістерець
— Наскільки близько ви підходили до російських позицій?
— Біля Бахмуту — за 70 метрів. Нам комбат поставив задачу, показав все на карті. Ми прийшли — лісопосадка на карті є, а по факту вже немає. Це був відкритий простір — ані кущів, ані якихось загороджень, тобто нічого, за що можна заховатися або хоча б замаскуватися. Просто чисте поле.
Ми розділилися. Одна частина пішла на другий край. А ми з чоловіком опинилися найближче до росіян. Навіть чули, як вони кашляють. Бувало і 100, і 150 метрів до них.
Одного разу ми мали замінувати дорогу, але різко почався їхній наступ. Однак ми встигли все зробити. Бачила, як вони їдуть прямо на міни. Ми тоді підірвали дві їхні машини.
— Що відчуваєте в такі моменти?
— Чесно вам сказати? Це, може, цинічно прозвучить. От просто дивишся на все це і думаєш: чого їх так мало їхало на тій машині? Хотілось би більше. Це єдина думка. Жалю, що то живі люди, взагалі не буває. Ми завжди намагаємося все робити так, щоб підірвати їх якомога більше. Як і вони, до речі.
Читайте також: «Мрію після війни вступити до консерваторії», — боєць з позивним «Космос»
— Є якісь відмінності, як вони це роблять і як ми?
— У мене таке враження, що їх не писати-читати вчать з дитинства, а людей вбивати. Вони максимально стараються, щоб не покалічити, щоб не руку-ногу відірвало, а саме вбити.
А взагалі вони не кращі за нас. Просто там мін більше. Існують певні види мін, які є тільки в них. І вони їх тикають усюди й в будь-якій кількості. Ми, наприклад, можемо одну поставити, а вони десять.
Це ж вже класика, що вони мінують все. Якось зайшли в якийсь будинок перепочити. Дехто від втоми одразу повалився спати. А я пішла оглянути житло. Це в нас вже професійне. Помітила, що з пральної машинки, куди порошок засипають, стирчить кусочок дротика. Там була граната. Біля цієї машинки стояла сітка з картоплею. Теж з гранатою. Ці дві гранати були зв'язані між собою.
Вони мінують своїх «двохсотих». Часто не забирають тіла лише через те, що їх можна замінувати. Мінують автомати на трупах. Або просто кидають заміновану зброю. Мінують свої позиції, ящики з-під БК — мінують все. Бувало, знаходили гранати під напівпустою пляшкою з водою. Один рух — і вибух.
Якось на вході в їхній бліндаж були накидані гілки й стирчала паличка. Я ледве її не зачепила каскою. Якби зачепила, загинули б всі. І під снігом знаходили багато чого. До речі, вони балончиками його фарбують, щоб біле було. В них купа саморобних пристроїв. Та чого тільки вони не роблять.
Щодо проблеми розмінування територій, то нам роботи вистачить на десятиріччя. Працювати й працювати. Скажу лише одне: через місяць ви не знайдете міну, яку закопали в землю і точно знаєте місце. Вона посунеться ліворуч або праворуч. І від дощу, і від того, що земля здригається від вибухів.
— Вона глибоко має бути закопана?
— Ні. Якщо протитанкова, то врівень з землею, щоб навіть горбка не було. А якщо якась інша, то ставимо на землю і маскуємо. Влітку навіть на дерево приліпити можна, якщо це десь в посадці або в лісі. Аби ніхто не знайшов. Щоб вона зробила те, для чого ми її поставили.
— Скільки часу треба, щоб встановити міну?
— На дві-три протипіхотних міни хвилин 20, якщо немає обстрілу. Це ж все вночі відбувається. Ти майже нічого не бачиш. Робимо все на автоматі навпомацки.
— Страшно працювати з мінами?
— Коли ти сам встановлюєш, страху нема. Просто треба, щоб голова була ясна, бо наробиш абищо. Ми маємо працювати тихо і спокійно.
Перший раз виймати бойову чеку було дуже страшно. Аж руки трусилися. Головне, це хвилювання подолати, а потім все піде добре.
— Ви стільки років могли б провести якось інакше. Сиділи б вдома, варили борщі та вишивали хрестиком. Не жалкуєте, що пішли в армію?
— Не жалкую ні про що. Хоча зараз працюю в штабі через травму ноги, однак, якщо буде потрібно, піду на передову. Можу когось навчати саперної справи. Вона дуже тяжка, складна і насправді страшна. Мене завжди запитують: «Це ж страшно?» Та все страшно. З кулемета страшно стріляти. На війні взагалі страшно. Але ми маємо нищити ворога.
Читайте також: «Ми не зможемо перемогти з тим підходом до війни, який бачимо зараз», — Герой України Василь Бурмеч
