Популярна українська акторка, зірка серіалів «Слід» та «К.О.Д.» (СТБ) Олена Вознесенська, яка напередодні Різдва і Нового року розповіла «ФАКТАМ» про сімейні святкові традиції, зізнається, що робота повернула її до життя. Зйомки нового детективу «К.О.Д.», премʼєра якого відбудеться вже навесні, відбувалися після початку повномасштабного вторгнення. Олена тоді тільки народила другу дитину, навідріз відмовившись від пропозицій поїхати за кордон.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Вознесенська розповіла про кризу у стосунках з чоловіком, складних пологах та найпотаємнішу мрію.
«Я відчула себе покинутою»
— Олена, як змінилося ваше життя після 24 лютого?
ВІДЕО ДНЯ
— Воно змінилося кардинально. Відбулася переоцінка цінностей. Багато близьких родичів і друзів виїхали за кордон. З одного боку, я відчула себе покинутою, бо мої батьки також поїхали з країни. Але це був їхній вибір, і я його поважаю. А з іншого боку, я побачила справжню щирість і великодушність від інших. Фактично чужі люди відкрили двері свого будинку в селі для нашої родини, навіть ліжко своє віддали, щоб мені з дитинкою було комфортно, а самі поїхали назад до Києва. Це багато що значить…
— Що з вашого життя вже назавжди пішло?
РЕКЛАМА
— Люди. Ті, які були поряд заради якоїсь вигоди. Війна показала хто є хто. Ті, для кого я насправді не мала жодного значення, просто зникли з мого життя безслідно.
— Чи відчували ви, що велика війна таки станеться?
— Зовсім ні. Може, тому, що в той час моє серце бажало відчувати тільки дитину, яку я під ним носила. Хоча мій тато ще в грудні пропонував усією родиною поїхати з країни на кілька місяців. Але я не хотіла народжувати за кордоном і в жодному разі не змінила б рішення, навіть якби і знала про війну.
РЕКЛАМА
“Я хочу, щоб мої діти зростали саме в Україні”. – пояснює Олена своє небажання виїхати на час війни за кордон
«Я ледь рухалася по квартирі через анемію»
— Якою була ваша ніч повномасштабного вторгнення?
РЕКЛАМА
— В ніч, коли це почалося, я міцно спала. О 8-й ранку чоловік мене розбудив зі словами: «Лєночка, прокидайся, почалося!» Я не зрозуміла, що почалося, але інтуїтивно поглянула у вікно. І побачила величезний затор на Південному мосту. Машини просто стояли і не рухалися. Перше питання було: «Що робити»? Одразу подумала, що треба збирати речі та їхати в село. Аж раптом з жахом згадала, що наша машина на ремонті. Чоловік швидко зібрався і поїхав за нею на метро через усе місто. А потім в супермаркет й аптеку. Черги були кілометрові. Повернувся додому він вже десь о 17:00.
Я весь цей час збирала валізи, було важко, я ледь рухалась по квартирі через анемію і кожні 10 хвилин лягала в ліжко (Олена була на останніх місяцях вагітності. — Авт.). І, звісно, я не встигла зібратися, тому почала панікувати і казати, що нікуди не поїду. Аж тут почули новину, що в сторону Києва запустили чергову балістичну ракету. І тоді чоловік спокійно, але рішуче сказав мені: «Обирай, або ніч у підвалі, або ніч у селі». І ми поїхали, як тоді я думала, на три дні. А в результаті прожили там аж до кінця літа.
Читайте також: «Я стояла на сцені, а моя дочка під обстрілами їхала евакопоїздом»: оперна прима Людмила Монастирська про пережите за час великої війни
— Яким був ваш найбільший страх?
— Коли ми поїхали в село, то залишили вдома морську свинку. Це улюбленець мого синочка. Я боялася, щоб вона не померла. Тому ми з чоловіком пізніше влаштували серйозну операцію з її порятунку. А ще я дуже боялася за своїх батьків. Вони не поїхали з нами до села, залишилися вдома. Але зранку в сусідній з ними будинок був приліт. Досі пам'ятаю те відчуття страху за рідних.
— Як син сприйняв початок війни? Як ви йому пояснювали?
— Танаім дуже злякався, хоча й намагався це не показувати. Коли ми їхали в село, то розминулися з колоною танків. Моя дитина в той момент закричала: «Мамо! На нас їдуть танки! Це війна, мамо!» Тієї миті я теж остаточно усвідомила увесь жах того, що відбувається. Сина ми заспокоїли, пояснили, що це наші мужні військові поїхали боронити країну. Казали, що все буде добре і ми будемо у безпеці. І дійсно, там в селі нам було спокійніше — ми не чули вибухів та сирен. Лише час від часу над головою пролітали винищувачі.
“Зйомки стали ковтком свіжого повітря. Хоча працювати було непросто”, – зізнається актриса
— Про що ви тоді думали?
— Про майбутні пологи. Я планувала народжувати у Київському пологовому будинку по програмі «Пологи у воду». Саме так я народила свого старшого сина. Але доля розпорядилася інакше. Перейми почались, коли ми жили в селі, тому я поїхала до районної лікарні. Пологи були стрімкими, ми ледь встигли. О 7 ранку приїхали, а о 7:40 я вже народила. Дуже швидко. Але ці 40 хвилин відчувались як вічність.
Чоловіка не хотіли пускати на пологи, мені не дозволяли прийняти позу, у якій я хотіла народжувати, я молила, щоб мені дали попити, але мене ніхто не чув. Лікарка лише кричала, що я народжу мертву дитину. Стояв такий галас і крик, що я ледь не збожеволіла. Але я взяла себе в руки, повернулася до чоловіка і сказала: «Роби те, що я скажу, і не звертай уваги ні на кого». Ми спустились на підлогу, лягли на мати і за кілька хвилин вже тримали Аріадну на руках. Але чого нам це коштувало!
Читайте також: «У мою дитячу кімнату прилетів уламок касетного боєприпасу»: популярна акторка про життя під час великої війни
— Що було найскладнішим під час та у перші місяці після пологів?
— Я не дуже про це розповідала, але другу вагітність я важко перенесла і морально, і фізично. З чоловіком ми переживали сімейну кризу, стосунки були напруженими, і це сильно впливало на перебіг вагітності. У мене була анемія, я весь час відчувала втому, задуху, прискорене серцебиття. Перший триместр мене супроводжував нереальний токсикоз. Навіть поклали у лікарню на збереження, під крапельниці, бо я не могла пити звичайну воду. Було зневоднення, я нічого не могла їсти. А далі — ще гірше. Через постійні переживання ми ледь не втратили нашу донечку. На 30 тижні мені поставили діагноз загроза передчасних пологів. А це означало — знову лікарня. Бо не можна ходити, не можна хвилюватися, треба постійно лежати.
— Чому ви все ж таки вирішили не їхати з країни?
— Бо це моя рідна країна, бо це земля, де я народилася, де народилися мої діти. І я хочу, щоб вони зростали саме тут. І хтось же має залишитися в тилу, коли чоловіки йдуть на війну. Ми донатили, скільки могли, волонтерили, оберігали наших дітей. Крім того, батько і бабуся мого чоловіка — інваліди І групи, а тому їм теж могла знадобитись допомога. Родина має бути разом.
За словами Олени Вознесенської, навчання на факультеті внутрішніх справ стало у пригоді при виконанні ролей оперативників чи лікарів
«Мрію повезти дітей на наше українське море»
— Війна перервала знімальний процес серіалу «Слід». Якими були ваші почуття, коли повернулись до роботи?
— Була безмежна радість, зйомки стали ковтком свіжого повітря. Хоча працювати було непросто. Я годувала дитину і треба було встигнути зробити це в обід. Тому весь час була на нервах. Аріадні вже рік і дев'ять місяців, але я і досі продовжую її годувати. Хоча зараз це вже більше про психологічний контакт, ніж про харчування.
— Що змінилося за часи великої війни на майданчику?
— Я обожнюю нашу команду — вони найкращі. Для мене вони залишилися тими самими «безбашенними» кіношниками (сміється). Але, звісно, змінився кожен із нас. Ми почали цінувати речі, на які раніше навіть не звертали уваги. Справна кавоварка і наявність кави зранку перед зйомкою — це вже була запорука вдалої зміни. Як мало потрібно людині для щастя, чи не так?
“Я обожнюю нашу команду — вони найкращі”, – каже Олена про колег на знімальному майданчику
— Все вірно. Відомо, що ви навчались на факультеті внутрішніх справ. Чи стали вам у пригоді ті знання?
— О, так (посміхається). Я довго думала, навіщо все це було. Допоки не потрапила в кіно і не почала грати оперативників чи лікарів. У серіалі «Історія одного злочину» я цілий рік грала майора Покровську, допитувала і затримувала злочинців прийомами рукопашного бою, стріляла зі зброї. Далі інший серіал, де я грала лікарку-терапевтку. І от нарешті в серіалі «Слід», а потім «К.О.Д.» поєдналося усе — і зброя, і медицина. В університеті у нас були два цікаві предмети — «Криміналістика» та «Судово-медична експертиза». Кілька разів ми відвідували морг. Тому всі ці знання і здобутки відтепер я можу використовувати в кіно.
Читайте також: «Півтора місяця ми просто жили у коридорі»: зірка «Козаки. Абсолютно брехлива історія» про зміни під час великої війни
— Відомо, що ваш син Танаім грає разом з вами у серіалі.
— Так. Моя героїня Небесна час від часу потрапляє в різні історії, більше повʼязані із сімʼєю і, особливо, із дітьми. Мій старший син відтепер грає сина Небесної Мішу. Можливо, далі в серіалі «К.О.Д.» зʼявиться і моя донечка Аріадна, яку за сценарієм звуть Ліна. Війна дуже сильно на усіх нас вплинула, додала нам нових страхів, випробувань і змінила нас, все це впливає і на роботу, це видно в кадрі. Я відчуваю, що змінилася дуже сильно, а отже іншою буде і моя Небесна.
Син Олени Танаім вже знімається разом з мамою у серіалі
— Про що мрієте після нашої перемоги?
— Мрію повезти дітей на море, наше українське море, на якому я виросла — Азовське. Кирилівка, Бердянськ — це місця мого щасливого дитинства, коли я могла побути разом з обома батьками. Оскільки мій тато — пілот, то через регулярні рейси він вдома бував нечасто, і тому поїздки на море завжди сприймалися як певне обʼєднання нашої сімʼї. І я хочу показати ці місця своїм дітям, поділитися з ними своїми дитячими спогадами.
Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що в Україні знімають нову медичну драму «Шпиталь» про лікарів та добровольців з різних куточків світу, які об’єднують свої сили, щоб рятувати життя.
Читайте також: «Мій чоловік повернеться зовсім іншим»: Наталка Денисенко вразила зізнанням
Фото надала Олена Вознесенська
