Ветеран війни, волонтер та відомий стронгмен Олександр Швачка став ведучим програми «Ранок у великому місті» (ICTV2). У березні 2022 року під час оборони Макарова Київської області Олександр отримав важке поранення та втратив ногу. Після реабілітації повернувся до роботи, активно займається спортом та допомагає іншим ветеранам адаптуватися до цивільного життя.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Олександр Швачка з позивним «Вовк» пригадав початок великої війни, найтяжчий бій та свої сни.
«Знімальна камера була для мене, як зброя, направлена в мій бік»
— Олександре, вітаю з початком нового, телевізійного життя!
ВІДЕО ДНЯ
— Дякую. Мені подобається, що моя соціальна місія щодо залучення ветеранів до спортивної реабілітації, розширюється. Тепер будемо мотивувати через медіа та працювати з суспільством. Це нові емоції, досвід, знайомства. Зможемо говорити про проблеми, з якими стикаються ветерани. Цікаво, як будуть розвиватися події у моєму житті. Насправді я хочу показати ветеранам, що на важкому пораненні життя не закінчується. Адже ще два роки тому я не повірив би, що буду працювати у медіа.
— Як же це сталося?
РЕКЛАМА
— Мені зателефонували з каналу ICTV і запросили пройти кастинг на роль ведучого програми «Ранок у великому місті». Канал був генеральним партнером спортивних змагань в рамках проєкту «Сильні України», амбасадором якого я є. Мабуть, саме там мене й помітили. Пам'ятаю, коли давав ще перші
інтерв'ю після поранення, то знімальна камера була для мене, як зброя, направлена у мій бік. Але зараз вже не стресую. Звичайно, нервував на кастингу, але це було більше пов'язано з відповідальністю.
“Хочу показати ветеранам, що на важкому пораненні життя не закінчується. Адже ще два роки тому я не повірив би, що буду працювати у медіа”, – говорить Олександр
— Хоча на початку карʼєри ви займалися зовсім іншими речами.
РЕКЛАМА
— За освітою я інженер компʼютерних систем. Працював в IT-напрямку. Потім 2014 рік, АТО. Повернувся у 2016 році, а у наступному, 2017-му, став менеджером компанії з виробництва цементу й бетону. Та з початком повномасштабного вторгнення знову одягнув форму й погнав захищати країну. Після звільнення повернувся до своєї роботи й паралельно почав займатися спортом та залучати хлопців до цього процесу.
— Ви очікували, що буде велика війна?
РЕКЛАМА
— Ще з листопада 2021 року я почав готуватися до повномасштабного вторгнення. Чуйка у мене є. Відверто збило сумніви у цьому те, що у центри комплектування почали викликати тих, хто, навіть, служив ще при Радянському Союзі. Я в той час вже перебирав та оновлював свій рюкзак. Закупав набої — у мене є особиста зброя. А 23 лютого 2022 року вже був у військкоматі. Тоді президент сказав, що всі резервісти повинні готуватися до зборів. А 24-го лютого я прокинувся під ракетні обстріли. Пам'ятаю, швидко обдзвонив побратимів і ми приїхали до військкомату. Нам сказали чекати на розподілення, але ми вирішили не гаяти час і самостійно добиратися до нашої десантно-штурмової бригади. Мене бентежила думка, що зараз розіб'ють частину та не буде, чим забезпечувати резерви, що прибудуть в частину для комплектування. Виїхали з Києва о першій годині дня, а о п'ятій вже були у бригаді під Житомиром.
Читайте також: Коли почалася війна, я зняв протез, щоб бути собою: історія стронгмена з Бердянська, якому підкорився світовий рекорд
«Відібрали в мене гранату, яку я затиснув в руці на випадок, якщо ворог підійде ближче»
— Тоді це був найгарячіший напрямок.
— Так, всі деталі я не можу зараз розповідати. Ми отримали техніку, сформувались команди. У нашому підрозділі були здебільшого кияни, ми просилися не на схід, а на Київщину. Київ тоді вже був у півкільці. Ворог перерізав Житомирську трасу. Ми поїхали відбивати Макарів. Я отримав поранення саме там, у промзоні. Був ворожий штурм, смертельно поранило гранатометника. Я взяв гранатомет, відпрацював один постріл в бік ворога, а другий вже не міг здійснити. Розрив танкового снаряда поблизу — і мені відсікло ногу.
“Пам’ятаю, Київ вже був у півкільці. Ворог перерізав Житомирську трасу. Ми поїхали відбивати Макарів. Я отримав поранення саме там”, – розповів Олександр Швачка
— Хто вас врятував?
— Йшов бій. Я вважав, що все, життя закінчилось. Намагався зателефонувати рідним, але не міг зв'язатися. Побратим, з яким я служив у 2015 році, побачив мене, відібрав з руки гранату, яку я затиснув на той випадок, якщо ворог підійде ближче, і надав мені першу допомогу. Командир, бачачи, що сили нерівні, викликав вогонь артилерії на себе. Ворог отримав втрати, та відкотився. А мене на «буханці» повезли до Брусилова. Перед самим містом почався страшний м'язовий біль і я втратив свідомість.
До цього запитував весь час, чи знеболять мене. Прямо на місці поранення мені вкололи промедол, але він вже не діяв. Коли почався м'язовий біль, я просто відключився. Нога тоді ще була, але не знаю, на чому вона трималась. Остаточно її ампутували у Брусилові.
Читайте також: «Я була на кухні, коли за 300 метрів від нашого будинку прилетіла авіабомба»: телеведуча Юлія Сеник про випробування під час великої війни
«Просив причепити мені палку, щоб я повернувся до своїх»
— Пам'ятаєте, про що думали, прокинувшись після операції?
— Перші думки були, чому я тут знаходжусь. Просив причепити мені палку, щоб я повернувся до своїх. Але хірург мене заспокоїв, сказав, що не так все швидко, треба, щоб нога загоїлася. Я усвідомив, що треба якомога швидше відновлюватися.
— Як ви не розгубилися у ті дні, не впали у депресію?
— У мене не було депресії, бо постійно відчував підтримку рідних, друзів. Вони просто не давали мені в неї зайти. До того ж я з дитинства навчився, що всі проблеми можна витримати й вирішити. Так, я втратив кінцівку, але захистив рідних. Війна не закінчилась, і ми маємо бути сильними. Впевнений, що здолаємо будь-якого ворога. Але ми повинні бути об’єднані. Воюють не з армією, а з цілою нацією.
Читайте також: «Лікарі забороняють мені це робити»: ветеран, якого комісували через важку хворобу, влаштовує марафони та збирає кошти для ЗСУ
Після загоювання кукси ми з хлопцями почали займатися спортом. Побачили, що це допомагає, об'єднує, полегшує морально-психологічний стан. Але все ж найпершою підтримкою були рідні й близькі — у мене дві доньки, батьки, сестри. Все це не давало зациклюватися на проблемах.
— Ви пристосувались до цивільного життя?
— Ще буває, бачу уві сні, що я двоногий — це у нас такий чорний гумор. Але я пристосувався й не відчуваю себе іншим. Так, я вже не бойова одиниця. Але духовно відчуваю себе, як інші. У мене немає однієї кінцівки, але з однією «залізною лапою» не відчуваю якоїсь недоступності. Є хлопці зі складнішими
пораненнями, але вони все одно не здаються.
“Після загоювання кукси ми з хлопцями почали займатися спортом. Побачили, що це допомагає, об’єднує, полегшує морально-психологічний стан”, – пояснює Олександр
Читайте також: «Це лише початок нового і тільки кращого»: історія кохання бійця, що втратив ноги, та його коханої, яка ходить на протезах
— Уявляєте, якою буде наша Перемога?
— Це коли ти зустрінеш людину на вулиці, а вона буде й плакати й сміятись одночасно. Дуже хочеться, щоб це було скоріше. Бо хлопці й дівчата, яких ми втрачаємо, — це цвіт нації. А його треба берегти, щоб потім розбудовувати європейську державу. І брати приклад із США, де є велика повага до військових.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, що ветеран війни, учасник національної збірної на міжнародних змаганнях «Ігри нескорених» Олександр Будько («Терен») став одним з ведучих ранкового шоу.
