У колекції Кременчуцького краєзнавчого музею є один унікальний експонат — чоловіча сорочка, якій понад сто років. До наших днів дійшли перекази, що той, хто її надягав, уникав лихої долі. Тож і тепер, вирушаючи на війну, деякі кременчуківці приходять до музею, щоб одягнути її.
Цю сорочку у 1979 році передала до музею одна мешканка міста. На жаль, в інвентарній книзі не записано, в якому селі проживала жінка до переїзду в Кременчук. А саме в ньому відбувалася ця сімейна історія, схожа на легенду. Її розповіла директорці краєзнавчого музею Аллі Гайшинській колишня співробітниця, яка приймала сорочку до експозиції, а пані Алла ділиться нею з читачами «ФАКТІВ».
Щоб не згинув у неволі сирота, треба було його оженити
…Жив в одному селі хлопець, якого звали Михайлик. Підлітком залишився він сиротою, та його забрала у власну родину хрещена мати. Коли настав час Михайлові одружуватися, хрещена пошила йому весільну сорочку зі спідньої сорочки покійної матері. Сорочка, звісно, була без вишивки, тож хрещена вимережила її та пришила комір-стійку, манишку та манжети й благословила хрещеника на щасливе життя.
ВІДЕО ДНЯ
У родині Михайла народилися діти, наймолодший з яких, Павло, з’явився на світ 1925 року. Йому було 16, коли протягом тижня померли батьки: спочатку мама, а за кілька днів, не перенісши тяжкої втрати, — тато. Набагато старші брати й сестри Павла давно покинули батьківський дім, жили далеко, тож підліток залишився сиротою, як колись його батько.
Під час окупації Полтавщини, у 1943 році, ледве Павлові виповнилося 18, його внесли у списки на відправлення до Німеччини як остарбайтера. Але сусіди вирішили врятувати хлопця: щоб не згинув у неволі сирота, треба його оженити.
РЕКЛАМА
На одній з ним вулиці жила жінка, на 10 років старша від Павла, чоловік якої був на фронті з початку війни. Сусіди умовили молодицю вийти заміж за Павлуся, бо жонатих у Німеччину не забирали. Їх офіційно розписав староста села під наглядом німецького коменданта й поліцаїв, сусіди та знайомі влаштували скромне весілля, на яке Павло одягнув весільну сорочку свого батька.
Коли їхнє село визволили від німців, Павла мобілізували до Червоної армії. Проводжаючи на фронт названого чоловіка, дружина попросила його надіти весільну сорочку, взяла його за рукав і провела до околиці села, де односельці попрощалися з ним та іншими мобілізованими. Тут Павло зняв сорочку, а жінка забрала й сховала її у скриню.
Павло воював у танкових військах, брав участь у Берлінській операції, деякий час служив у радянських окупаційних військах у Німеччині. Повернувся додому у званні старшого сержанта, з орденом Червоної Зірки, медаллю «За отвагу», іншими медалями та з осколком від німецького снаряда.
РЕКЛАМА
І тут з’ясувалося, що законний чоловік його дружини живий, повернувся з фронту до своєї хати й в них уже підростає дитинка. Він виявився розумним чоловіком: похвалив дружину за те, що зберегла сироті свободу, а може, й життя.
А коли через якийсь час Павлусь зустрів гарну дівчину та вирішив поєднати з нею свою долю, його рятувальниця віддала йому перед весіллям ту саму сорочку, в якій він уже одружувався з нею. Вони обоє вірили, що від смерті на війні вона врятувала його. І на щасливе життя це буде найкращим благословенням.
Сорочка, що рятує життя
Павло жив довго й щасливо, була в нього гарна сім'я.
Ось така разюча історія звичайного музейного експонату.
Одвічний талісман предків
— У серпні минулого року ми організували виставку «Сорочка — одвічний талісман предків», — продовжує Алла Гайшинська. — Я проводила екскурсію, розповіла присутнім про цю та інші сорочки. А наступного дня — це якраз був понеділок, коли музей для відвідувачів зачинений, — у двері постукала літня жіночка, поряд з якою стояв молодий чоловік. Виявилося, що вона була на екскурсії, почула розповідь про сорочку. «Це мій онук, — представила жінка парубка. — Він отримав повістку, йде на війну. Можна, він одягне цю сорочку? Раз вона врятувала того хлопця, то вона врятує й мого внука».
РЕКЛАМА
Я не могла їй відмовити. Бабуся допомогла внукові одягнути легендарну вишиванку, взяла його за рукав і повела по алеї до вулиці. На тротуарі хлопець зняв сорочку, і бабуся повернула її до музею.
Протягом усього часу, доки тривала виставка, ми вже не ховали цю сорочку у вітрину та за бажанням воїнів і мобілізованих давали їм її одягти.
Пригадую, як прийшов військовий у відпустку і теж попросив одягти сорочку-талісман. Не знаю, як він про неї дізнався. Чоловік він був кремезний, сорочка йому була замала, тому ми просто накинули її йому на плечі, і я на правах старшої провела його до вулиці, тримаючи за рукав. А на тротуарі перехрестила й забрала сорочку, щоб повернути на місце. Так у музеї неждано-негадано виникла традиція, пов’язана з трагічними подіями сучасності, які ми зараз переживаємо, — з російсько-українською війною.
І я, і мої колеги, і ті люди у військовій формі, які нас щодня, щогодини захищають, — всі ми віримо, що трепетне побажання здоров’я та довголіття, закладене у вишивку та історію цієї сорочки, стане оберегом для воїнів.
Люди вірять, що побажання здоров’я й довголіття, закладене у вишивку та історію цієї сорочки, стає оберегом для воїнів
Читайте також: Вишиванка за 75 тисяч доларів і не тільки: «Янголи Азову» зібрали понад 20 млн гривень на аукціоні
«Чумачка» й «лоцманка» чоловіка — це обличчя його дружини
До речі, в запасниках Кременчуцького краєзнавчого музею дуже багато старовинних жіночих сорочок і лише 15 чоловічих. На думку нашої співрозмовниці, це тому, що жінкам більш притаманна традиційність, зокрема й в одязі.
У старовину наші предки від малого до старого носили вишивані полотняні сорочки. Витоки української вишиванки сягають раннього середньовіччя, періоду Київської Русі (IX-XIII ст.). Не було такої дівчини, яка не вміла б вишивати. Вважалося, що сорочка чоловіка — то обличчя його дружини.
Читайте також: «Не лише одяг, а й спосіб вираження гордості за свої корені та національну спадщину»: знаменитості в яскравих вишиванках зачарували мережу
Алла Гайшинська говорить, що чоловічі сорочки розрізнялись за кроєм на два основні типи:
— без уставки, тобто без плечових вставок і без призбирування біля коміра. Вона набагато «молодша», ніж сорочка зі зборами. Викроювалася без плечових швів, а з обох боків під рукавами пришивалися прямі вставки, тому таку сорочку ще називали «бокастою», «сорочкою з бокАми», «сорочкою з бочкАми». Її рукава могли бути прямі, без зборок і без манжетів. А могли мати і манжети, і зборки. Комір у сорочках цього типу був з неширокою стійкою або відкладний на невисокій стійці.
Ці сорочки своєю чергою поділялися на 2 підвиди: чумацькі («чумачки») і лоцманські («лоцманки»). «Чумачки» — бокасті з прямими рукавами без манжет і без зборок. Їх шили у дві пілки, примережували бочки з обох боків. Їхні рукава прямі, зі складеного вдвоє полотнища, пришивалися просто до стану сорочки. Вишивалися лляною небіленою ниткою.
Класична “чумачка”
«Лоцманки» — бокасті з манжетами й зборками внизу (або і внизу, і вгорі) рукава. Їх ще називають степовими.
— з уставкою, або сорочка зі зборами. Це давній традиційний крій української чоловічої сорочки зі вставками на плечах, яка призбирана у численні складки-пухлики біля шиї та біля рукавів. Крій цих сорочок такий самий, як і жіночих сорочок Лівобережжя.
“Лоцманка” традиційна
Сорочка могла мати відкладний або стоячий комір. Рукави були широкі, зібрані вгорі та внизу, часом тільки внизу, і закінчувалися манжетами — чОхлами. Такі сорочки носили на території всієї України, крім Буковини. Зараз цей тип чоловічих сорочок не поширений. У колекції музею всього один такий експонат. Який і став талісманом.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про подружжя, що за гроші, зароблені на вишиванках, створило виробництво безпілотників.
Фото надані Аллою Гайшинською
