У війні з російськими окупантами на боці України воюють не лише українці, а й багато іноземців. І, на жаль, вони віддають за це власні життя.
Нащадок вікінгів, швед Андреас Броман, навіть після Майдану, у 25 років, збирався захищати Україну від російського вторгнення. Він дуже хотів потрапити до «Азову». Бо вважав українців найкращим народом у світі та захоплювався часами, коли козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою разом зі шведами воювали проти Московії.
На третій день після заочного знайомства Андреас попросив Світлану вийти за нього заміж.
— У серпні Андреас мав взяти відпустку, і ми планували поїхати до Києва, щоб зареєструвати там шлюб, — каже Світлана Ревека із села Білики колишнього Кобеляцького району Полтавської області. — Це було для нього дуже важливо. Він навіть домовився з військовим капеланом про церемонію одруження… До цього ми двічі намагалися звернутися до РАЦСу в Полтаві та Кобеляках. І якось все не складалося — він приїжджав лише на вихідні, потім у нього закінчувався термін дії паспорта. І ми були змушені відкласти реєстрацію. Окремим питанням був пошук перекладача. Андреас злився, бо не міг десять разів їздити туди-сюди, ніхто його не відпускав.
ВІДЕО ДНЯ
Жінка познайомилася з високим, гарним шведом через Facebook.
— Я натрапила на інформацію про участь іноземних добровольців в обороні Харкова. Залишила під нею коментар — подяка нашим захисникам-добровольцям, — згадує вона історію свого знайомства з Андреасом, якого багато хто називав Андрієм на український манер. — Буквально через пару секунд після цього я отримала особисте повідомлення від одного з них. Це був Андрес Броман. Чоловік написав, що я йому подобаюся…
РЕКЛАМА
Андреас та Світлана. Нащадок вікінгів вважав українок найкращими дружинами у світі
Сама Світлана на той час перебувала в Австрії, працювала. Випускниця Харківського банківського інституту, економіст за фахом, вісім років до повномасштабної війни працювала «по Європі», з маленьким сином на руках. Зі школи вільно володіє англійською мовою, постійно її практикує, тому не було жодного бар'єру у спілкуванні з іноземцем.
— На третій день після нашої заочної зустрічі Андреас написав, що я стану його дружиною, — м’яко посміхається моя співрозмовниця, згадуючи приємні спогади. — «Я кохаю тебе, ти для мене найкраща у світі», — повторював він у кожному електронному листі. Як і кожна жінка, мені це лестило, але я не до кінця вірила, що це щиро. Я думала, що це традиційний чоловічий набір слів… Але він пішов на посаду, і я хвилювалася за нього, а коли він повернувся, моє серце стислося. Я прямо сказала йому про це, і він, відчуваючи мою стурбованість, оцінюючи мою відвертість, захопився: «Українські жінки — найкращі дружини».
РЕКЛАМА
Він також розмовляв англійською, вивчав українську. Останній рік присвятив опануванню мови в додатках, на онлайн-платформах. Однак, розмовляти українською у нього не було часу. Хоча одне слово він вимовляв ідеально – пі… ри. Наші військові окупантів іншим словом не називають.
Нащадок вікінгів, швед Андреас Броман, навіть після Майдану, у 25 років, збирався захищати Україну від російського вторгнення. Він дуже хотів потрапити до «Азову». Бо вважав українців найкращим народом у світі та захоплювався часами, коли козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою разом зі шведами воювали проти Московії.
Але іноземців до Азову не приймали.
Після цього юнакові — воїну в душі без жодного військового досвіду — не залишалося нічого іншого, окрім як… чекати повномасштабного вторгнення російської армії в Україну. Він не сумнівався, що це станеться рано чи пізно.
Між тим він працював тренером у фітнес-центрі, офіціантом у ресторані, будівельником… Коротше кажучи, скрізь, де була робота.
РЕКЛАМА
За цей час він став батьком двох дітей, хоча власної сім'ї так і не створив.
Поворотним моментом у житті Андреаса, як і багатьох інших на цій планеті, стало 24 лютого 2022 року. Вже наступного дня він замовив паспорт для подорожі до України. А 6 березня прибув до Львова разом зі своїм другом. «Ми громадяни Швеції, ми хочемо вступити до української армії», – сказали вони першому зустрітому поліцейському.
Після відповідних співбесід та навчання, наприкінці березня шведів зарахували до Міжнародного легіону оборони України, який є підрозділом Збройних сил України та комплектується добровольцями з інших країн. Легіонери долучилися до важких боїв за Харків. У ті дні ворог дуже сильно бомбив Салтівку. Підрозділ, окрім виконання бойових завдань, також багато допомагав мирному населенню.
Андреас у Києві серед російської техніки, яку він сам знищив
Тричі невдала права нога
— Після шести місяців служби штурмовика в Іноземному легіоні Андрес звільнився з нього з особистих причин, — продовжує Світлана. — Потім я розплатилася за роботу в Австрії та помчала до Харкова, щоб побачитися з ним. Саме тут ми вперше зустрілися в реальному житті.
Місто моєї студентської юності було напівпорожнім, і нам здавалося, що воно належить лише нам двом. Тримаючись за руки, ми блукали його вулицями та площами під звуки вибухів, і ми все більше закохувалися одне в одного. Тоді я нарешті зрозуміла, що хотіла б до кінця життя бути поруч із цим красенем спортивної статури. Мені подобаються відкриті, прямолінійні, чесні люди, які говорять те, що думають. І роблять те, що хочуть. Той факт, що Андреас приїхав зі Швеції воювати за нас, тоді як багато «патріотів» втекли за кордон, багато про що говорить. Але він не зробив із себе героя. Хіба що, бажаючи мені догодити, «ввімкнув» свою чарівність, доброту та ще Бог знає що, щоб заволодіти моїм серцем.
Якщо він був доброзичливим і коханим, то був найвірнішим і найщирішим у цих стосунках, а його ворог був для нього найзапеклішим.
Два місяці закохані жили по черзі в Харкові, Білику, Полтаві та подорожували Західною Україною — Андрес хотів дізнатися більше про країну, куди його завели обставини. Водночас він постійно шукав можливості вступити до іншої бригади. І, звісно, знайшов її. Але, проборовшись місяць у складі 59-ї ОШБ, був поранений у праву ногу. Світлана була поруч з ним. І в лікарні, і в реабілітаційному центрі в Києві. Як перекладачка та для «термінової психологічної допомоги».
Читайте також: Освідчився коханій на стрільбищі 28 квітня. Через два роки, того ж дня і місяця, він помер: історія 25-річного захисника, який посмертно став Героєм України
Після одужання солдат повернувся до виконання своїх обов'язків на фронті. Але невдовзі його нещасна права нога знову отримала травму. «Броман» (його прізвище стало позивним) вирушив з хлопцями евакуювати своїх товаришів. Коли вони прибули на позицію, ворог почав обстріл з танка, внаслідок чого він був поранений у ту саму ногу.
Важкий фізичний стан солдата врівноважувався підвищеним психологічним, адже Світлана сказала, що вагітна.
Тоді Андреас вирішив, що як тільки стане на ноги, спробує знайти себе в цивільному житті. Майже рік подружжя жило в Сандвікені, рідному місті Андреаса. Там він лікувався, і там народилася їхня донька Ніколь, чому він був дуже радий.
Андреас зі своєю донькою Ніколь, яка знатиме його лише за фотографіями
— Андреас бачив, що мені нелегко у Швеції, хоча його родина та друзі всіляко нас підтримували. Та й сам страждав від… тиші, — згадує Світлана. — Хто воював, той зрозуміє: мозок звикає до вибухів і звуків зброї в режимі 24/7.
Він не міг забути своїх загиблих товаришів. Багато його найкращих друзів загинули в Україні. Одним із них був двадцятирічний фін.
Війна змінила життєві цінності Андераса, бо пережите на фронті не минає безслідно. У нього траплялися флешбеки (раптове, інтенсивне переживання минулого досвіду, часто травматичного, коли людина відчуває, ніби подія відбувається знову – Автор ), і нічні жахи. Одним словом, ПТСР у його типових проявах. І все частіше він мені казав: «Я не можу сидіти тут, склавши руки. Я спробую десь бути корисним. Можливо, не на фронті. Але я можу щось зробити, комусь допомогти».
Військово-лікарська комісія в Україні визнала його обмежено придатним до служби, але ніщо не зупинило його бажання воювати за Україну.
Ми не мали наміру залишатися у Швеції з самого початку, і це рішення було, перш за все, рішенням Андреаса. Ми обидва дуже сумували за Україною. І ось одного травневого дня 2024 року ми повернулися додому.
Обмежено придатний для використання гранатомет
Батьки юнака, ймовірно, не були в захваті від того, що їхній син поїхав воювати в чужу країну, але їм довелося змиритися з його вибором.
«А як ви відреагували на рішення чоловіка-цивільного повернутися до армії? » — запитую я Світлану.
— Повернення до лав Збройних Сил України було надзвичайно важливим для Андреаса. Він був готовий виконувати будь-які завдання і почав готувати мене до цього заздалегідь. Я думав про службу водієм. Але мене зарахували гранатометником до 66-ї окремої механізованої бригади — я вступив туди, бо там служив мій найкращий друг, громадянин Німеччини. На жаль, пізніше він загинув у бою.
— Обмежений гранатомет?
«Це не так складно, як штурмовик. Штурмовики мають бути швидкими, а після поранень він втратив необхідну швидкість і силу. Тож він точно не був придатний для піхоти».
Можна назвати це іронією долі, але його права нога знову отримала травму. Минулого літа, під час виконання бойового завдання, гранатометник Андреас Броманн був атакований FPV-дроном. Внаслідок удару зламалася кістка.
Андреас змирився з тим, що йому доведеться терпіти біль у тричі пораненій нозі до кінця життя. Однак він не міг змиритися з кінцем власної військової місії.
Читайте також: «На колесі огляду він запропонував мені прожити з ним до кінця життя»: історія 29-річного Героя України з Буковини, який 10 років захищав країну
— Здається, ви говорили про те, що він може не повернутися з війни…
— Звичайно. На початку наших стосунків Андреас попросив мене кремувати його тіло та розвіяти прах над морем біля Швеції. Але після повернення до Білика минулого року він змінив свій усний заповіт. Ми опинилися на похороні місцевого захисника, і Андреас сказав: «Раптом я помру, поховайте мене поруч із бійцями, які тут лежать. І я буду поруч із вами».
А ще раніше він запитував, чи можна, у разі потреби, поховати його на Полтавському полі битви, де є братська могила шведів, які загинули в боях з армією Петра I. Для нього це місце було місцем сили. Ми були там двічі. Він дуже пишався своїми земляками, нащадками вікінгів. Він знав справжню, а не радянську, спотворену історію Північної війни 1700–1721 років, як і ми. Андреаса не можна було витягнути з музею: він довго розглядав там кожен експонат. Він вважав, що гени шведів та українців змішані, бо вікінги та солдати шведської армії одружувалися з українками. Від нього я дізнався, що нащадки шведів, які заснували його у XVIII столітті, живуть у селі Зміївка на Херсонщині. Це село, раніше відоме як Старошведське, — єдине місце у світі, де збереглася старошведська мова. А на Чернігівщині колись було поселення вікінгів.
Андреас — нащадок вікінгів. Він добре знав справжню історію Північної війни 1700-1721 років.
Сам Андреас, коли відростив довгу бороду, виглядав як мужній вікінг. І як справжній українець, він любив картопляні галушки та борщ.
Він мріяв жити в Білику, серед сільської природи. А Ніколь, яка має подвійне громадянство, зростала в традиційних українських цінностях, що йому дуже подобалося: у повноцінній родині, з повагою до старших.
Щодо Росії він заявив, що ця держава через свою столітню агресивну зовнішню політику взагалі не має права на існування.
«Ні»: Дворічна Ніколь знатиме свого тата лише з фотографії
…Після кількох місяців одужання вдома після перелому ноги Андреас повернувся до лав офіцерів. «Я хочу бути корисним і воювати разом зі своїми братами», – сказала Світлана, знову вирушаючи на війну.
Цього разу він служив у тилу, біля лінії фронту, в одному з найгарячіших районів — Лиманському. Виконував якісь завдання по місту, навчав військових… Коротше кажучи, виконував те, що наказувало командування.
— Він завжди був гаразд. Він ніколи не розповідав мені подробиці своєї служби. Я знала про неї в загальних рисах, — зітхає Світлана. — Щойно у нього випадала вільна хвилинка, він телефонував мені з увімкненим відеодзвінком. Наша розмова починалася з того, що він зізнався мені в коханні, і закінчувалася словами «Я тебе кохаю». Навіть коли ми сварилися через якусь дрібницю, він все одно казав: «Ти — мій всесвіт». Він питав про Ніколь, яку безмежно любив. Загалом, він дуже любив своїх дітей, і вони дякували йому тим самим. «Діти для мене — це все», — часто казав він.
Читайте також: Британський волонтер, який врятував понад 200 поранених українських солдатів, загинув на фронті
У нас не було секретів. Наприклад, я знав, коли він їздив на позиції і коли повертався. Я також знав, що Андреас іноді вмовляв командирів приєднатися до гранатометників на полі бою. Його перший бойовий виліт був успішним. Перед другим вильотом на позиції він оголосив, що протягом тижня з ним не буде зв'язку. Але через три дні мені зателефонували зі штабу і сказали, що його вважають зниклим безвісти…
Світлана довго мовчить, пригнічуючи біль.
«Вони не могли одразу вивезти тіло», – нарешті знаходить у собі сили продовжити вона. – «Я дуже вдячна його товаришам, які ризикнули зробити це пізніше. Росіяни тоді дуже тиснули. У звіті йдеться, що Андреас загинув 13 липня під час штурму. Чекаю на розслідування бригади, щоб з’ясувати хоча б якісь подробиці».
Світлану зараз дуже підтримують її друзі – як ті, з ким бився «Броман», так і ті, хто залишився у Швеції. Вони найкраще розуміють її втрату, бо знають, що були найбільшим коханням одне одного.
І її серце обливається кров’ю щоразу, коли дворічна Ніколь біжить до телефону, коли той дзвонить. Маленька дівчинка звикла, що тато телефонує їй по відеозв’язку кілька разів на день… Але, не бачачи власного обличчя, вона сумно зітхає: «Ні». І йде цілувати татову фотографію.
Мама вже вела її на Алею Героїв у селі, де Андреас знайшов вічний спокій, і пояснювала доньці, що там тепер живе тато…
Ніколь, каже Світлана, дуже схожа на нього. І зовнішністю, і характером: скандинавські гени перемогли.
Численні шведські родичі покійного не змогли прибути на похорон через труднощі з отриманням проїзних документів, тому вони побачать могилу Андреса лише у річницю його смерті, коли там буде встановлено пам'ятник.
Озираючись назад, Світлані здається, що кожен рік її життя з Андреасом рахується як десять. Він був надто насичений усілякими добрими та сумними подіями. Ніби коханий поспішав жити. І водночас у них стільки часу не вистачало! Скільки їхніх мрій ніколи не збудуться! Залишаються лише спогади та пам'ять…
Раніше «ФАКТИ» писали, що вдова російського бойового медика, який загинув на війні, вступила до лав захисників.
Світлини надані Світланою Ревекою
