Ветеран Богдан Пантюшенко , який пережив жахи російського полону, відкрив разом зі своєю дружиною Вікторією патріотичний сімейний ресторан.
— Я давно захоплююся кулінарією, але моя попередня професія дуже далека від ресторанного бізнесу — до російсько-української війни я був програмістом, — розповів Богдан «ФАКТАМ». — У 2014 році я опинився в армії за мобілізацією. Я воював у складі танкового екіпажу. Обставини склалися так, що на початку 2015 року нас взяли в полон.
Я був останнім з нашого екіпажу, кого обміняли, і я провів у полоні довгих п'ять років. Коли я повернувся до вільної України у 2020 році, я продовжував працювати програмістом. Однак у нас з дружиною Вікторією (тут важливо сказати, що вона наполегливо домагалася мого звільнення з полону, я їй дуже вдячний за це) була мрія відкрити власний заклад громадського харчування десь у 2014 році. Тож ця ідея досить давня, і тепер нам вдалося її реалізувати.
«У нас були певні заощадження, але їх було недостатньо, щоб відкрити ресторан».
— Що стало поштовхом перейти від мрії про відкриття закладу громадського харчування до конкретних дій? — запитую я у Богдана Пантюшенка.
ВІДЕО ДНЯ
— Ми з дружиною неодноразово обговорювали, який заклад ми відкриємо. Спочатку схилялися до ідеї невеликої бургерної. Але потім все змінили. Чому? Ми оселилися в новому житловому комплексі в Новосілках, що в Київській області. І, проаналізувавши, чого бракує в інфраструктурі цього житлового комплексу, вирішили, що тут не буде зайвим ресторан для всієї родини з добре обладнаною дитячою зоною (пункт про особливу увагу до дітей був викликаний тим, що після мого повернення з полону у нас з Вікторією народився син).
— Звісно, ви зробили вибір відкрити сімейний ресторан. Що ви зробили, щоб втілити це в життя?
РЕКЛАМА
— Ми почали шукати інформацію на різних ресурсах в інтернеті про те, як люди відкривають такі заклади, скільки це коштує, які документи потрібно оформити, які вимоги до приміщення, розташування, яким має бути асортимент тощо.
У нас були певні заощадження, але їх було недостатньо, щоб відкрити ресторан самостійно. Тож ми запитали, чи є якісь можливості отримати кошти від держави. Ми побачили, що є варіант отримати грант від Фонду ветеранів України — у нього є грантові програми допомоги ветеранам для започаткування та розвитку власного бізнесу.
Тож ми з дружиною взялися за розробку бізнес-плану та концепції закладу. На той час у нас не було досвіду в цій справі. Однак ми дуже старалися розібратися, консультувалися з досвідченими спеціалістами в цій галузі. Зрештою, все склалося добре — ми подали документи та отримали грант.
РЕКЛАМА
— Чи має ваш ресторан якісь особливості?
— Так. Ми вирішили оформити інтер’єри таким чином, щоб вони ненав’язливо допомагали прищеплювати та зміцнювати любов наших маленьких відвідувачів до України.
Тут варто сказати, що ресторан має кілька просторів. В одному з них ми розмістили велику кількість фотографій мальовничих куточків України, які варто відвідати, побачити на власні очі. На жаль, деякі з цих місць відвідати досі неможливо, бо вони тимчасово зайняті. В іншому просторі стіни розписані малюнками, що ілюструють історію нашої держави. А в дитячій зоні на стінах кольорові зображення героїв сучасних популярних українських мультфільмів. На 118 квадратних метрах, які займає ресторан, ми створили затишок та комфорт.
В інтер'єрах представлені фотографії мальовничих куточків України, які варто відвідати РЕКЛАМА
— Ви запросили дизайнера для створення інтер'єрів чи придумали власний підхід до оформлення просторів?
— У нас було власне бачення того, якими мають бути інтер'єри. Професійні дизайнери втілили ці ідеї.
На стінах дитячої зони зображення українських мультяшних персонажів.
— Чи є у вашому ресторані традиційна українська кухня у меню?
— Певною мірою це правда, але не зовсім. Поясню. Ми вирішили базувати наше меню на стравах, які зазвичай їдять сучасні українці. Тобто, це фактично фуд-інтернаціональ, у якому присутні українська (наприклад, борщ, деруни, вареники), італійська (паста) та американська (гамбургери) кухні.
— Ви запросили професійного кухаря?
— Я відповім так, на кухні працюють професійні, компетентні люди.
Меню базується на стравах, які зазвичай їдять сучасні українці. Тобто, це фактично їжа-інтернаціональ.
— Чи намагалися ви залучити до своєї команди ветеранів та їхніх родичів?
— Ситуація з підбором працівників така: оскільки ресторан розташований у житловому комплексі за межами столиці, ми шукали кваліфікованих спеціалістів, які проживають неподалік. Зрозуміло, що якщо серед них є ветерани, їхні родичі або родичі загиблих героїв, то при прийнятті на роботу ми надамо перевагу саме цим людям. Але наразі в нашому житловому комплексі та його околицях немає ні кухарів-ветеранів, ні барменів-ветеранів, тому ми запросили спеціалістів з числа просто кваліфікованих людей. Хочу зазначити, що майже половина наших працівників мають батьків, які воюють на фронті.
— Чи вдалося вам швидко зробити ваш заклад прибутковим?
— Якщо чесно, минула зима в цьому плані була складною. На це є об’єктивні причини. Поясню: як правило, такі ресторани, як наш, відкриваються ранньою весною. Причина в тому, що в теплу пору року люди знайомляться із закладом, він набирає певну кількість постійних відвідувачів. А восени та взимку ці люди відвідують його більш-менш стабільно. Це забезпечує бажаний рівень прибутковості. А ми, через різні форс-мажорні події, відкрилися лише наприкінці минулого літа. Попереду був холодний період. У цей час зазвичай набагато складніше залучити постійних гостей. Тому я кажу, що минула зима була складною для нашого бізнесу. На щастя, складний період позаду.
«Спочатку вони нас дуже жорстоко били. Особливо, коли почули, що наш танк б'ється за село Спартак»
— Я питаю про ваше полонення, яке тривало п'ять років. Точніше, скільки часу вам знадобилося на реабілітацію після повернення?
— Близько року.
Богдан в армії восени 2014 року
— Що було найважче у полоні?
— Почну з того, що за ці п'ять років мені довелося перебувати в семи місцях примусового утримання. Кожне з них мало свою специфіку. В одних було неймовірно холодно. В інших їжа була абсолютно жахливою. Що стосується побоїв. Спочатку мене били дуже жорстоко. Особливо, коли почули, що наш танковий екіпаж брав участь у битві за міст у селі Спартак. У мене на той час був козачий чуб, і через це ворог теж дуже лютував. Нашого механіка-водія обміняли через кілька місяців. Але танкового стрілка Івана Лясу, який був поранений у голову в бою, майже три роки тримали в полоні. Ну, всі п'ять — це я. Щодо вашого питання, то нелегко виділити щось одне, що було найважчим.
Богдан після звільнення з полону з дружиною та батьками
— Вам передали листи від дружини та інших родичів?
— У перші місяці полону зв’язку з моєю родиною не було. А коли мене перевели до так званої «ізбушки» — будівлі донецького управління СБУ, де ворог розмістив свою військову частину та тримав полонених, нам навіть дали можливість зателефонувати родичам. Потім мене перевели в інші місця, де ми довго не мали зв’язку з родинами. Зрештою, нам оголосили, що буде можливість листуватися за посередництва Міжнародного комітету Червоного Хреста. Але було одне «але» — листи йшли кілька місяців. Однак ми були вдячні за це, бо краще так, ніж нічого.
Богдан з дружиною Вікторією та сином Матвієм
— Напередодні обміну у вас було передчуття, що свобода скоро буде вашою?
— Бачите, з 2015 року обміни неодноразово провалювалися. Ти сподіваєшся, що повернешся додому, але виявилося навпаки. Звичайно, це було дуже нервово. Перш ніж мене та інших хлопців встигли обміняти, ми дізналися, що це заплановано. Того разу мої надії справдилися — я знову став вільною людиною.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, як полтавський військовий Олександр Коб разом із дружиною Анастасією відкрили майстерню з виготовлення плитки ручної роботи.
Читайте також: Подружжя створює виробництво дронів за гроші, зароблені на вишивці: мільйон від держави допоміг ветерану розпочати бізнес
Світлини надані Богданом Пантюшенком
