Військовослужбовиці ЗСУ Ользі Бенді було 25 років, коли вона втратила ногу. Це трапилось під Авдіївкою, під час ворожого обстрілу. А вже за чотири місяці після важкого поранення дівчина впевнено стояла на протезі, почала займатися легкою атлетикою та прийняла участь у марафоні. Зараз її натхнення та порятунок — ампфутбол — вид спорту для гравців з ампутованою кінцівкою або порушенням функції кінцівки. Оля стала Амбасадоркою Українського ветеранського фонду, грає у складі національної збірної з ампфутболу, заохочує ветеранів та доводить, що немає нічого неможливого, коли є бажання.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Ольга Бенда згадала найскладніші часи, важку депресію після зникнення безвісти чоловіка-військового, звикання до протезів та найбажанішу мрію.
«Довгий час постійно живу у режимі очікування»
— Олю, які у вас настрої напередодні третьої річниці великої війни?
ВІДЕО ДНЯ
— Важко на серці. Я досі чекаю новин про мого чоловіка, який у 2023 році зник безвісти. Вже довгий час постійно живу у режимі очікування… Коли почалася повномасштабна війна чоловік вивіз мене з двома дітьми та його мамою до кордону, а далі я поїхала вже за кермом сама. Три місяці ми провели у Польщі, а чоловік повернувся до Києва і пішов служити.
Читайте також: Геннадій кинувся рятувати товариша, який наступив на міну, й сам підірвався на іншій: історія Героя України, який воював на протезі
РЕКЛАМА
— Він, як і ви, був військовим ще до початку великої війни.
— Так. Олексій спочатку потрапив до ССО «Азов-Київ», яке потім переформували і зробили Третю окрему штурмову бригаду. У січні 2023 року вони поїхали у сторону Бахмута, і у Кліщіївці 13 січня він зник. Після цього ніякої інформації. Але ми чекаємо на нього і сподіваємось на краще.
— Саме Олексій був вашою підтримкою під час важкого поранення.
РЕКЛАМА
— Так, ми почали з ним зустрічатися ще під час АТО у 2016 році. Потім я отримала поранення, і Олексій весь час був біля мене. Мотивував, підтримував. Завдяки йому я швидко стала на ноги, почала одужувати, проходити реабілітацію. У 2017 році ми одружилися, а у 2021 році я народила сина. Олексій був за батька і для моєї першої дитини.
Ще всі разом. Ольга з чоловіком та синамиРЕКЛАМА
— Як ви трималися після зникнення чоловіка?
– Дуже довго мені було важко виходити на вулицю, я не хотіла ні з ким спілкуватися. Мені було настільки погано, що я навіть з дітьми майже не говорила. Цілими днями плакала, нічого не їла, не посміхалася. Якось мені зателефонували волонтери і розповіли, що у Черкаській області хочуть зробити табір можливостей для жінок з ампутованими кінцівками, де буде футбольна команда. «Хочеш спробувати?» — запитали. Якось це відгукнулося у мене всередині.
Читайте також: «Іноді наче струмом б’є по пальцях або п’ятках, яких немає»: ветерану ЗСУ встановили унікальні остеопротези
«Син знає батька тільки по фотографіям»
— Ви до цього займалися спортом?
— Тільки легкою атлетикою, кросфітом. Але вийшло так, що спілкування з дівчатами з команди, у яких схожі фізичні проблеми, свої історії, «витягнуло» мене. Я відновилася завдяки футболу. Хоча, звичайно, діти підтримували мене «на плаву», не давали можливості ще більше піти у депресію. Старшому сину зараз десять років, молодшому — чотири. Коли почалася повномасштабка Марку було рік і місяць. Він знає батька тільки по фотографіям…
— Повертаючись до ампфутболу — які особливості цього виду спорту? Чи ви граєте у протезі?
– Для ампфутболу треба тільки «спеціальне бажання» (посміхається — Авт.). Протез взагалі знімається, і ми бігаємо на милицях. А в ампфутбол граємо одною ногою. За рік тренувань у нас, у всіх дівчат, стали дуже накачаними руки, бо ми, по суті, на них тримаємось. Насправді, завдяки тренуванням я тримаю у тонусі своє тіло і задоволена, як виглядаю.
Ольга на тренуванні
— Взагалі-то можна звикнути до протезів?
— За сім років я вже звикла. Памʼятаю, коли на тренуванні мені сказали зняти протез, я аж здивувалася — як?! Я кожен день, цілий день ходжу на протезі. Зранку встала, вдягнула і тільки коли лягаю спати, знімаю. Тому для мене було дивним бігати на милицях. Але за правилами ампфутболу не можна грати своєю ампутованою кінцівкою.
— Кажуть, фантомні відчуття залишаються назавжди.
– Знаєте, я так вже звикла до протезу, що не памʼятаю, як це бути з двома ногами. Просто я настільки не обмежую себе у побуті і житті, що не відчуваю різниці. Так, іноді натирає, болить, але відверто скажу, що після поранення моє життя стало яскравішим.
Читайте також: «Протез для мене, як одягнути шкарпетку»: телеведучий та ветеран війни Олександр Швачка про життя після поранення
— Яскравішим?!
— Так, до поранення я себе у всьому обмежувала, відкладала на потім. А зараз розумію, що треба жити одним днем і дозволяти собі те, що ти колись не дозволяла. Життя переоцінюється і приходить розуміння, що кожен день може стати останнім.
«Я лежала у лікарні Покровська у відчаї»
— Багато кому сприймання «нового» себе дається дуже складно.
– Коли я отримала поранення, мені було 25 років. До цього я ніколи не бачила людину на протезі і не розуміла взагалі, що це таке. Я лежала у лікарні Покровська у відчаї. Тоді, пам’ятаю, приїхав Олексій з повною інформацією про те, як мені відновлюватися далі. Він сказав: «Зробимо тобі протез, і ти будеш ходити». Ці слова мене підтримали, було шалене бажання стати на ноги. Моєму сину Дімі тоді було три роки. Він був у Вінниці, у моєї мами. Я не дозволяла його привозити — не хотіла, щоб він мене бачив на лікарняному ліжку, перебинтовану. Я стала на протез якраз у день народження сина. Відразу поїхала до Діми, була ще на милицях, але вже з протезом.
«Олексій став батьком і моїй перший дитині», — каже Ольга
— Знаю, що ви не приховуєте його під одежею.
— Так, і вирішила це відразу. Мені нічого приховувати, тим паче зараз, коли, на жаль, кількість людей на протезах побільшало. Суспільство повинно нас приймати як рівних, звикати до нас. Зараз зовсім інша реакція на людей з ампутованим кінцівками, ніж сім років тому. Круто, що, нарешті, почали враховувати наші потреби — пандуси, відсутність сходів, інклюзивні види спорту.
Оля грає у складі національної збірної з ампфутболу, підтримує ветеранів та доводить, що немає нічого неможливого, коли є бажання
— Перша команда з ампфутболу була створена на початку повномасштабного вторгнення.
— Так, у Львові. Зараз команд вже побільшало — у Вінниці, Києві, Черкасах, Луцьку та Одесі. В планах Української асоціації футболу, щоб у кожному великому місті була своя команда. Задля цього запущен соціальний проект «Ліга дужих». Це круто, бо коли я прийшла у цей вид спорту, навіть, не думала, що буду брати участь в офіційних турнірах та змаганнях. Минулого року ми взяли участь у першому жіночому чемпіонаті світу з ампфутболу в Колумбії. З дванадцяти команд зайняли шосте місце! А цей рік почали з участі у першому в історії України турнірі з ампфутболу — і зайняли там почесне друге місце. Так, у всіх нас були травми, але життя продовжується.
“У всіх нас були травми, але життя продовжується”, – каже Ольга
Читайте також: «Найжахливіше місце для ампутованого — це метро», — тренер з акробатики, який втратив ногу на фронті
— Про що зараз ваші мрії?
— Їх дві — наша Перемога та повернення чоловіка. Ще у 25 років, до поранення, я зробила собі тату: «Ніколи не здавайся». І це мій девіз по життю.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з бійцем із позивним «Космос», який мріє після війни вступити до консерваторії.
