Йде війна, і росіяни руйнують не тільки міста та промисловість, а й екосистему України та світу. Днями унікальну долину диких шафранів виявили біля села Самари Шишацької громади Миргородського району на Полтавщині співробітники Київського еколого-культурного центру (КЕКЦ). За словами директора цієї громадської екологічної організації, заслуженого природоохоронця України Володимира Борейка, загальна площа червонокнижних первоцвітів сягає 21,5 гектарів, на яких росте приблизно 700 тисяч рослин. Це найбільша ділянка рідкісних квітів, яку коли-небудь доводилось офіційно фіксувати українським природоохоронцям.
Брандушки, сон-трава і ковила — багатство, яке ми повинні зберегти
— Долина вразила нас як площею, так і щільністю рослин на одному квадратному метрі, — розповідає Володимир Борейко. — Ідеш кілька кілометрів, і навколо тебе земля наче молоком облита. Скільки зір сягає — біло від квітів. Сотні тисяч ніжних квіточок… Важко зробити крок, щоб не наступити на первоцвіт. Вони скрізь: по схилах балки і в її долині. Краса неймовірна!
ВІДЕО ДНЯ
КЕКЦ лише рік досліджує червонокнижні рослини на Полтавщині, але, говорить його директор, область є унікальною за їхньою кількістю й різноманіттям.
Директор громадської екологічної організації, заслужений природоохоронець України Володимир БорейкоРЕКЛАМА
Дослідження на Полтавщині почалися після того, як пенсіонер-переселенець з Бахмута Донецької області Ігор Пишний повідомив столичних природоохоронців про величезну ділянку сон-трави біля села Малий В’язівок Лубенського району. Знайомлячись з новою для себе місцевістю, чоловік випадково натрапив на неї.
— Роздивившись зроблені ним фото й відео, ми зрозуміли, що відкриття пана Ігоря феноменальне, — продовжує Володимир Борейко. — Виїхали з колегами в експедицію на Лубенщину і були вражені щедрими природними багатствами цієї землі. За своє життя (а мені 66 років) я зроду не бачив такої великої ділянки сон-трави. На Київщині, скажімо, якщо трапляється клаптик землі, на якому ростуть бодай 30 кущів сон-трави, ми вже беремо її під охорону, бо це вважається значною популяцією. А під Малим В’язівком нарахували майже тридцять тисяч кущів рослин двох видів: сон-трави чорніючої та сон-трави розкритої! Це одна з найбільших популяцій цієї дуже рідкісної рослини в Україні, яка охороняється Бернською конвенцією.
Сон-трава чорніючаРЕКЛАМА
До речі, в Київській області, яку ми вже досконало вивчили, знайшли тільки дві балки шафрану. Там, може, всього штук 100 рослинок.
Загалом за 15 років існування наше громадське об’єднання створило або розширило 610 об’єктів природно-заповідного фонду в 22 областях України. Здається, Полтавщина чи не найбагатша на червонокнижні степові та болотно-лісові рослини (на українських землях їх росте понад 700 видів). Тут зустрічаються великі плантації брандушки — першої весняної степової квітки, схожої на крокуси; два види шафранів — сітчастого і Гейфеля; сон-трави — чорніючої та розкритої; диких орхідей — лугової та зозуленця; а також горицвіту весняного, рябчика малого, астрагалу, ірису сибірського, черемші, ковили волосистої та пірчастої, яку ще називають шовковою травою…
Ірис сибірський
— Зазначу, що з давніх часів весь південь України покривали чудові безкраї степи з квітучою ковилою. Саме їх описав Гоголь у своїх творах, — розповідає Володимир Борейко. — Український степ неможливо уявити без сріблястих хвиль цієї трави. Коли вона цвіте, степ ніби оживає, стає рухливим. Це неймовірна картина, на яку не втомлюєшся дивитися. А тепер ковила стала настільки рідкісною, що навіть сільські жителі не знають, що це за рослина. Тим часом степи з ковилою така ж унікальна пам’ятка старовини, як Софія Київська або Києво-Печерська лавра. За одним винятком: будівлі завжди можна відновити, а от квітучі ковилові степи, раз розоравши, відродити вже неможливо.
РЕКЛАМА
Ковила
За останній рік команда Володимира Борейка обстежила щонайменше 20 локацій на Полтавщині: під Лубнами, Пирятином, Чутовим, Полтавою, Козельщиною, Диканькою, Зіньковом, Шишаками… Й кожна була приємним сюрпризом: з кількома видами червонокнижних рослин. Лише протягом цього березня у трьох місцевостях був виявлений шафран. Наш співрозмовник дивується, що вони досі не мають статусу заповідників.
Діяльність КЕКЦ спрямована якраз на збереження цих заповідних зон, аби вони не були втрачені.
— Ми клопочемо перед місцевими органами влади про надання статусу заповідника навіть маленьким клаптикам землі, на яких ростуть бодай десятки червонокнижних рослин. А тут такі площі… Вони обов’язково мають знаходитись під охороною! Мають стати пам’ятками природи, — каже Володимир Борейко.
Розораний схил — як лиса голова
За словами співрозмовника «ФАКТІВ», чиновники на місцях не завжди розуміють значення рекреаційних зон для розвитку громад й намагаються віддати землі фермерам для розорювання, щоб отримати дохід з оренди. На жаль, це шлях до знищення природи. Бо, розорюючи, наприклад, цілинні ґрунти впритул до водойм, не дотримуючись існуючих норм розробки полів, сільгоспвиробники тим самим забруднюють річки та ставки отрутохмікатами, які використовують для підживлення культур. У результаті водойми замулюються, пересихають, і громади вимушені витрачати величезні кошти на їхню розчистку.
Так само безжально розорюються схили й балки, де часто зустрічаються червонокнижні рослини. Особливо цим «грішать» Черкащина й Київщина. Там балок узагалі не лишилось.
З цих «окультурених» місцевостей зникають дикі тварини й птахи, бо вони не можуть жити, приміром, у обприсканих хімікатами соняшнику чи ріпаку. Отож, порушується екосистема.
— Під час нашої останньої експедиції на Зіньківщину фермер Сергій Косенко возив нас у долину диких первоцвітів на власному тракторі, — продовжує Володимир Борейко. — По дорозі чоловік показував місця — луг, болота, балки — де його дід і батько колись косили траву й полювали на диких звірів. Тепер вони наполовину розорані. І це відбулося на його очах протягом пів сотні років. Але найбільше мене вразила інформація про те, що сусід нашого провідника, також фермер, придбав… гірський трактор. Навіщо він йому? Звісно, для того, щоб безперешкодно їздити пагорбами та балками. Вчора ми бачили там двох зайців, десяток куріпок, пару кізок, журавлів у небі… Але мине ще кілька років, і заповідні місця будуть розорані, а дика природа знищена. Сьогодні її бережуть, умовно кажучи, шафрани й брандушки.
Брандушка
Між тим існує Закон про охорону земель, який забороняє розорювати ґрунти, кут нахилу яких становить 7 градусів. Але їх все одно розорюють, бо немає ніякого контролю. А що таке розораний схил? Це як моя лиса голова: по ньому весняна дощова вода стікає в Чорне море, ніде не затримуючись. Розорена земля її не всмоктує, а, значить, запас ґрунтових вод не поповнюється. Скоро дорозорюються до того, що взагалі сільського господарства не буде.
Коли ж об'єкт набуває статусу заповідника, тоді він потрапляє в Державний земельний кадастр, і вже не підлягає розпаюванню.
«Під час нашої останньої експедиції на Зіньківщину фермер Сергій Косенко возив нас у долину диких первоцвітів на власному тракторі», — розповідає Володимир Борейко
Якщо громада має заповідник, то туристам завжди є що показати
— На жаль, процедура оформлення заповідників затяжна, — констатує Володимир Борейко. — За рік на Полтавщині КЕКЦ не вдалося добитися внесення бодай одного об’єкта до природозаповідного фонду. Втім, 12 громад все ж погодили 18 заповідних об'єктів. Документи на них передані до департаменту екології та природних ресурсів Полтавської військової адміністрації. Коли це питання розглянуть обласні депутати, наразі невідомо. Яке рішення вони приймуть, наперед сказати важко.
Останнє погодження ми отримали з Чутового. Водночас місцеві влади Диканьки, Лохвиці, Полтави, Козельщини відмовили нам у створенні заповідних об'єктів.
— Тому що не бачать вигоди від недоторканних заповідних земель?
— Насправді вигода очевидна. Ці землі можуть бути місцем рекреації. В них не треба нічого вкладати, але вони дозволяють заробляти гроші. У багатьох країнах Європи на цвітіння того ж шафрану возять екскурсантів. На Закарпатті й у Карпатах також добре розвинений зелений туризм. Долини нарцисів, шафранів, орхідей, рябчиків, підсніжників, крокусів приваблюють екотуристів уже не перший рік. Люди ж, приїжджаючи туди помилуватися первозданною природою, виставляють не лише свої фото з цих красивих місцин у соцмережах, а й платять за це кошти, щось купують у місцевого населення, залишаються там на ніч чи на кілька днів, харчуються… Це дуже ефективна і вигідна схема для місцевих громад.
Впевнений, багато людей поїхало б подивитися на цвітіння диких квітів чи трав на Полтавщину. Тим паче, до багатьох локацій підходять асфальтовані дороги.
Орхідея дика
— Не затопчуть рослини?
— До речі, дехто радить мені не озвучувати адреси виявлених червонокнижників. Але їх неможливо затоптати. Бо їх там тисячі! Бажаючих подивитись на них значно менше. А місцеві про них і так знають. Буває, викопують, щоб посадити в себе на подвір’ї. Але це не завдає шкоди природі. Найбільшої і непоправної шкоди завдає саме оранка.
— Це все ж таки сезонний туризм. А в інші пори року як місцеві мешканці можуть використовувати заповідники?
— Влітку балки можна викошувати, випасати там худобу. Це лише на користь рослинам, що знаходяться під охороною — ділянки не заростатимуть бур’янами, травами й деревами, які їх глушать.
До того ж, часто на одній місцевості зустрічається кілька видів червонокнижних рослин. Відцвітає рожева брандушка — розкриваються пуп’янки шафрану сітчастого, який цвіте приблизно до з 8 березня до 10 квітня. Потім на болотах з’являється рябчик. А невдовзі, у середині квітня — сон-трава, горицвіт. І так до середини травня можна спостерігати, як змінюються кольори, ландшафти. У червні-липні цвіте ковила пірчаста, а у липні-серпні — ковила волосиста. Це взагалі щось неймовірне. Тобто, туристам завжди є що показати. І це ще, скажу вам, чудова нагода відірвати дітей від комп'ютерних ігор.
Горицвіт
— Цікаво, звідки ви черпаєте інформацію про ареали рідкісних рослин?
— Просто звертаємося до своїх підписників у Фейсбуці (а їх у нас 20 тисяч) й просимо повідомляти про такі місця. Люди, яким болить знищення природи, нам пишуть. Вони ж бачать результати нашої роботи…
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з експертом з вирощування лаванди Євгеном Цимбалюком, який до створення свого лавандового раю йшов довгі чотири роки.
Фото з офіційної сторінки Київського еколого-культурного центру
