Бойова медикиня, старша лейтенантка медичної служби Анна на позивний «Гера» два роки тому була серед тих, хто звільняв Бериславський район на правобережжі Херсонщини. Далі був Курський напрямок. На бойових позиціях вона із 2017 року. Пройшла шлях від солдата-медика до начальника медичної служби 103-ої окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України. Зізнається — найбільша її гордість — це врятовані життя побратимів, а тут у Анни дійсно бездоганна статистика. Під час нашого спілкування вона не раз наголошує, що пишається службою у своєму підрозділі, адже тут її цінують, і вона почувається корисною, а це надає сили, віру та шалену мотивацію йти до перемоги. А ще зізнається, що вдома має справжній тил — маму Наталію, яка постійно волонтерить, та сина Деміда.
«Війна для нашої родини почалась ще у 2014 році. У 2016-му загинули мій двоюрідний брат та рідний дядько»
– Якщо говорити про дитинство, то моя мама строгою була у вихованні та робила акцент на навчанні, й тепер, коли сама маю сина, дуже вдячна їй за всі мудрі настанови. Й за те, що виховувала у патріотичному дусі, прищепила любов до історії України, — розповідає «ФАКТАМ» Анна. — Після школи я вступила до медичного коледжу, навчання подобалось і давалось легко, тому закінчила його із червоним дипломом. Мій тато був зубним техніком і мав дійсно золоті руки, й мені з пелюшок рідні казали, що я — майбутній лікар. Хоча десь у душі хотілось бути моделлю чи актрисою, як і кожній дівчинці.
ВІДЕО ДНЯ
Анна пройшла шлях від солдата-медика до начальника медичної служби 103-ої окремої бригади Сил ТрО ЗСУ
Коли мені вдалось вступити на бюджетну форму навчання у вищі навчальні заклади в Одесі, Запоріжжі та Дніпрі, неймовірно пишалась собою. Обрала Дніпропетровську медичну академію, спеціалізація — педіатрія. Під час інтернатури у дитячій обласній лікарні плекала та доглядала здоров’я маленьких хлопчиків й дівчаток. Потім народився синочок Демід, якому нині 12 років. Я мала великі перспективи залишитись у Дніпрі та розвиватись у педіатрії. Проте все змінив один випадок. Коли я була у відпустці, отримала пропозицію бути дитячим лікарем у національно-патріотичному таборі від батальйону «Азов». Й мені настільки сподобалася та атмосфера, життя у військових палатках, польові умови, що зрозуміла, що хотіла б носити форму.
Додам, що війна для нашої родини почалась ще у 2014 році, й вона стільки болю нам принесла. У 2016-му в зоні АТО загинув мій двоюрідний брат. Без батька залишилось троє дітей. Потім в районі Пісок я втратила рідного дядька. Ці душевні рани кровоточать і досі, з цими гіркими втратами вона я досі не змогла змиритись…
РЕКЛАМА
Читайте також: «Її серце не пережило стільки горя»: Ірина Казьміна покинула цивільну медицину, щоби рятувати військових
«Часу було мало, але ми надали всю необхідну допомогу, й воїн вижив. Я була щасливою»
— Коли ви пішли служити, і як на це відреагували рідні?
РЕКЛАМА
– Після національно-патріотичного табору «Дніпрянин» я вже мала необхідні військові навички. 24 липня 2017 року підписала свій перший контракт, а третього серпня вже була у Волновасі. Мама була шокована таким рішення, проте в нас з нею дуже довірливі стосунки. Зрештою, вона сказала, що з повагою ставиться до того, що я роблю і не хоче, щоби я про щось в житті шкодувала. Досі до деталей пам’ятаю перший бойовий виїзд у Красногорівку, яку, здавалось, окупанти цілодобово обстрілюють. Зв’язку не було. Орієнтирів теж. Тільки напрямок.
Я побачила, як повз нас просто летів наш військовий «Урал». Як виявилось, ним і везли одного з поранених. Машина стала на ділянці дороги між Мар'їнкою та Красногорівкою. У кузові лежав «трьохсотий», у нього було поранення черевної порожнини. Навіть зброю не забрали, бо у підсумках — купа гранат. Часу було мало, але ми надали всю необхідну допомогу, й воїн вижив. Звісно, в такі моменти почуваєшся щасливою, бо ти рятуєш інших. За це отримала подяку від начальника медичної служби бригади, до складу якої входила наша медична рота.
Після виснажливої служби в зоні АТО/ООС та закінчення контракту звільнилась. Мені хотілось надолужити час із сином, просто побути вдома із родиною. Далі влаштувалась лікарем-педіатром невідкладної допомоги до одеської лікарні. Черги були постійно, радувало те, що батьки довіряють мені найцінніше — свою малечу. Але допомагаючи дітям в тилу, я все одно душею була у війську. Тому після повномасштабного вторгнення знову приєдналась до армії.
РЕКЛАМА
«У мене є власний оберіг — це лялька-мотанка: її зображення нанесене на капот автівки, а ще маю татуювання мотанки на гомілці», — розповідає Анна
— Розкажіть про цей бойовий досвід. На яких напрямках служили і що найбільше вразило?
– Перший час перебувала у складі територіальної оборони Кіровоградщини та Одещини. Тоді була Донеччина, де у травні-червні 2022 року було справжнє пекло. Сіверськодонецьк, Тошківці, Борівське… Саме там загинуло кропивницьке подружжя Мельстерів. Це військова кухарка Оля разом з чоловіком-військовослужбовцем Тарасом. Мені досі боляче згадувати про них. Я не мала вивозити їхні тіла, це не робота медика. Але, попри все, зробила так, бо по-іншому не змогла би зробити. Чоловіки стояли збоку та плакали. Оля була геть молодою, не лишилося діток. Вони загинули миттєво- чоловік і дружина. На Сіверськодонецькому напрямку я врятувала за півтора тижня понад 200 поранених бійців. Але насправді не веду рахунку, скільки врятувала за цей час бійців, бо там, де була, це пекло, не до цього. Найважливіше — всіх поранених я передавала лікарям живими. Це заслуга всього нашого бойового колективу, бо армія — це живий організм, де всі взаємодіють.
Читайте також: Ворожа ракета влучила в лікарню під час операції: з’явилося шокуюче відео
«На Куп’янщині прилетіло позаду моєї машини. Я відкусила язика»
— Певно в очі смерті доводилось дивитись не раз?
– Так, маєте рацію. Одного разу пережила пряме попадання в машину, якою їхала на Сіверськодонецькому напрямку. Тоді лобове скло пробив осколок сантиметрів 60, він зупинився біля голови. На Куп’янщині прилетіло позаду моєї машини. Я відкусила язика… Якось власними силами та під свою відповідальність, організувала евакуацію 76 бійців. Практично всі були з контузіями. Вивезла їх автобусом з Сіверськодонецька до Павлограда.
— У зоні бойових дій лікар має не лише надавати необхідну медичну допомогу пораненим. Але вміти вислухати, зрозуміти, розрадити. Чи згодні з цим твердженням?
– Стовідсотково. Бо дійсно пораненні є різні, випадки й реакція теж. Наприклад, бійці з акубаротравмою можуть просто впасти в ступор. У кого численні уламкові поранення, залишаються в цьому шоковому стані активними, не розуміючи, що відбувається. Часто при пораненнях голови з нейрохірургічними ускладненнями людина може бути деякий час активною, потім впасти в кому. Тому недарма лікар вивчає психологію та психіатрію. Це допомагає мати підхід до кожного, зрозуміти проблему людини й знати, як її вирішувати.
«Після перемоги хочемо із сином поїхати до Криму, обожнюю його. Звісно, візьмемо з собою прапор України, куди без нього», — каже Анна
«Стійка у планці допомагає опанувати себе, морально стабілізуватись»
— Як працюючи в таких важких умовах, коли щодня стикаєтесь із пораненими та загиблими, зберігаєте здоровий глузд?
— Один з варіантів — йду і стаю в планку. Трохи вдається опанувати себе, морально стабілізуватись… Коли приїжджаю до Кропивницького, обов`язково йду у салон краси. Догляд та улюблені косметичні процедури для жінки — найкраща психотерапія… Хоча навіть на війні навчилась доглядати за собою, роблю сама манікюр, користуюсь кремами, щоби шкіра була в тонусі.
— Анно, що думаєте про чоловіків, які з тих чи інших причин уникають служби?
— Коли потрапляю до тилових міст, почуваюсь незатишно та насторожено, очікую небезпеку. Завжди звертаю увагу на цивільних чоловіків. Дивлюся в такі моменти на них і думаю, що цей був би гарний снайпер, а цей — артилерист. У країні страшна війна, а вони кажуть, що не ухилянти. Не розумію цього. Проте кожен обирає свій шлях.
«Коли приїжджаю до Кропивницького, обов`язково йду у салон краси. Догляд та улюблені косметичні процедури для жінки — найкраща психотерапія», — впевнена медикиня
— Кажуть, що на війні нема атеїстів. Обереги маєте?
— У мене є власний оберіг — це лялька-мотанка: її зображення нанесене на капоті автівки, а ще маю татуювання мотанки на гомілці.
«Мама каже, що коли в русі, в роботі, легше чекати мого дзвінка чи заповітного „плюсика“ з фронту»
— Знаю, що ваша мама Наталія весь час допомагає армії. Розкажіть про це.
— Вона дійсно моя гордість та шалена підтримка у всьому. Вдячна їй за настанови, що виховує мого синочка. Мама займається волонтерською діяльністю у Кропивницькому, допомагає не лише бійцям, вона працює з медичними закладами міста. Мама каже, що коли в русі, в роботі, легше чекати мого дзвінка чи заповітного «плюсика» з фронту. Хоча вона у мене дуже бойова. Була зі мною там, де обстріли та прильоти — Куп’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка…
— Де бачите себе далі і що насамперед зробите після нашої перемоги?
— Я дуже пишаюсь службою у своєму підрозділі, мені комфортно в колективі, в якому поважають і весь час наголошують на важливості справи, якою я займаюсь. Й з такими бойовими побратимами та посестрами в мене шалена мотивація рятувати та наближати нашу перемогу. Одним словом — роблю все, щоби гірких звісток ніхто не отримував. Моя ціль — стати командуючим Медичних сил. Все для цього є, тому тільки вперед. Після перемоги хочемо із сином поїхати до Криму, обожнюю його. А Демід ще там не був. Впевнена — то будуть найкращі світлини. Звісно, візьмемо з собою прапор України, куди без нього.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що бойова медикиня з подругами налагодили випуск жіночої військової форми.
