Глибинні економічні, демографічні та соціальні проблеми, глобальна інфляція, енергетична криза, кліматичні зміни, прориви в галузі штучного інтелекту, наукові, інформаційні та технологічні революції, нова ера освоєння космосу, зростальний вплив криптовалют, недієздатність міжнародних інституцій, які мають стабілізувати світ, стратегічне протистояння між Сполученими Штатами Америки та Китаєм, перевороти та протести — це далеко не повний список тектонічних зсувів, які охопили всю планету, створивши всесвітній хаос, з яким має впоратися людство, якщо планує існувати далі. Однак воно швидко наближається до Третьої світової, яка, на думку багатьох, вже йде, а її початком стало наше екзистенційне протистояння з довічним ворогом…
Про епоху хаосу в Україні й світі «ФАКТИ» поговорили з українською письменницею, лауреаткою Національної премії імені Шевченка Тамарою Горіха Зерня (Тамара Дуда).
«Бідна увага світу вже не знає, куди повертатися, — чи до України, чи до Штатів, чи тепер до Гренландії»
— Пані Тамаро, на початку цього року аналітики прогнозували, що він стане одним із найтурбулентніших за останні десятиріччя, що на людство чекає конфлікт за конфліктом і криза за кризою. Ми малювали собі якісь сценарії, але на такі, які тепер спостерігаємо, фантазії не вистачило ні в кого. І проблема не лише в тому, що з Білого дому лунає чимало ексцентричних заяв і що кремль намагається збудувати свій світопорядок і реалізувати проєкт «Ялта 2.0». Хаос, безлад, невизначеність та нестабільність — світ реально злетів з котушок. Ви нещодавно прокоментували нашу реакцію на геополітичні події та новини: «Про ступінь шоку українців можу судити з того, що досі ніхто не написав, що почалася весна». Цей глобальний хаос несе дуже серйозні ризики і світові, і кожній окремій країні. Про Україну, яка дванадцятий рік страждає від агресора, вже не кажу.
ВІДЕО ДНЯ
— Хороша новина полягає в тому, що вже не вперше таке відбувається у світі. І на пам'яті наших батьків щось подібне було, та навіть і на нашій пам'яті. Я говорю не тільки про Другу світову війну і повоєнні зміни, які сталися. Ми пережили й Чорнобиль, і розпад Радянського Союзу, і встановлення зовсім іншого нового укладу, коли ламався старий. Зараз нам трошки страшно, тому що, по-перше, все відбувається дуже швидко — швидше, ніж можна було очікувати від динаміки суспільних процесів. По-друге, ці зміни стосуються абсолютно всіх сфер.
От зверніть, будь ласка, увагу. Сьогодні всі криком кричать, принаймні в Україні, про епідемію розлучень і різних сімейних драм. Таке враження, що у людей одномоментно спали якісь колишні установки й вони зовсім по-іншому подивилися і на сім'ю, і на своїх партнерів, і на дітей, і на себе, і на батьків. І це лякає. Тому що ми бачимо, що навіть ті шлюби, які вважали зразковими, не витримали всього цього.
РЕКЛАМА
Далі зверніть увагу, які величезні й дуже швидкі зміни відбуваються в громадянському суспільстві й в цивільному секторі. От просто злітає, відділяється як полова від зерна, все те, що було наносним, йшло не від серця, не від переконань, а мало на собі ознаки кон'юнктури.
Ми бачимо, як стрімкими кроками зробили відкат назад ті організації та структури, які захищали розмаїття, ліберальні цінності або теми, пов'язані з гендерними питаннями. Америка демонструє нам просто дивовижні приклади того, як можна заборонити навіть словник певних слів або радикально за один день вичистити шкільну програму і навчальні заклади від так званої «гендерної агітації».
Ми з величезним здивуванням спостерігаємо за поведінкою флагманів демократичної преси. Мені здавалося, що після закриття «Голосу Америки» і «Радіо Свобода» цілком логічним кроком буде заклик до протесту, до збору коштів на їх функціонування, до проведення якогось глобального марафону читачів на підтримку цих видань. Адже це редакції, які все життя висвітлювали революційні демократичні процеси, які вчили нас, власне кажучи, як правильно проводити Майдани. І що ми побачили? Поки що нічого. Можливо, тривають залаштункові переговори, але таке враження, що це переговори про капітуляцію. І якщо ці видання повернуться, то, скоріше за все, суттєво втратять в плані незаангажованості й свободи слова.
Європа, на мою думку, теж дуже дезорієнтована і налякана. Виявилися нежиттєздатними наративи, які звучали останніх років двадцять або більше. Європейці відчули себе вразливими. Я зараз у Німеччині проводжу ряд презентацій своєї книги й бачу, якими стурбованими до мене приходять німці.
РЕКЛАМА
“Погана ідея – відкладати на потім плани, роботу, поїздки, зустрічі, кохання, народження дітей, якісь свої проєкти”, – вважає Тамара Горіха Зерня
Читайте також: «Більшість європейців взагалі не думають про Україну», — письменник Станіслав Асєєв
— Про що вони вас запитують? Чи цікаво їм те, що у нас відбувається?
— На зустрічі приходять пересічні громадяни. Тобто наша українська діаспора приводить знайомих місцевих мешканців, щоб вони німецькою мовою послухали про Україну, про нашу війну й могли придбати книгу, яка описує події 2014 року на Донеччині, але в принципі за своїм змістом масштабується і на 2022 рік, і на всю Україну.
А я їх трошки підлякую. Говорю: «Боюсь, що дуже скоро ця книга буде корисна для вас, що в Європі вона стане ще актуальнішою, ніж зараз». Вони тривожаться, вони хвилюються. Їх цікавить, наскільки стійка Україна, наскільки нас вистачить. Я своєю чергою запитую їх, наскільки стійкою є Німеччина і Європа, чи готуються вони, чи є в них бомбосховища, обладнані для роботи підвали у школах і лікарнях, чи знають вони шляхи евакуації, чи є у них про всякий випадок місця, куди вони зможуть швидко вивезти своїх дітей, свої цінності, свої музеї. Це сумна розмова.
РЕКЛАМА
Німеччина, на мою думку, ще не отямилася після Другої світової війни. Практично в кожному місті спілкування починається з того, що нам розказують, який був процент руйнувань: там 70% було знищено, там 80%, там відновлювали з нуля стільки-то. В кожному історичному центрі ми йдемо на прогулянку, і нам обов'язково показують будинки, які були знесені під корінь, церкви, які відновлювали, й т.д.
У них складна власна історія. Це і комплекс провини, і тривоги. За великим рахунком, такі питання мають розглядати умовні «загальнонаціональні» психіатри або психологи. Саме для цілої нації. Я не впевнена, що у них належним чином була проведена ця робота. Втім, у нас її теж не проводили. Ми ж вийшли з Радянського Союзу дуже потріпані фізично, і досі заліковуємо наші фізичні рани, а про моральний бік заледве починаємо говорити. Але на оці старі задавнені рани та втрати зараз дуже швидко накладаються нові загрози.
Абсолютно всіх німців цікавить і хвилює питання, чи буде війна локалізована в межах України, чи існує реальна загроза її поширення на сусідні країни або углиб Європи. Пересічні громадяни тут такі самі, які були у нас до 2022 року, коли до останнього заперечували можливість повномасштабного вторгнення. Думаю, якщо щось подібне станеться в Німеччині, тут також будуть і волонтери, і добровольці, і територіальна самооборона, а також свої ухилянти і колаборанти.
Днями я брала участь в мітингу у містечку Веймарі. Там українці щонеділі вже 164 тижні поспіль виходять на центральну площу, виставляють намет з колонкою і десь годину з перекладом на німецьку мову розповідають про Україну. Я у своїй промові говорила, що у Німеччини та в інших країн Європи зараз є унікальна нагода: поки що вони можуть направити зброю і людей для війни із росією на території України. Але ми бачимо, що це вікно закривається. І мова не про те, чи надсилати миротворців та допомогу, а про те, де європейські солдати будуть воювати з росіянами — в Україні чи вже у себе вдома. Якби у нас був такий вибір, якби українцям сказали, що «вам потрібно заплатити грошима за те, щоб війна з росіянами точилася на території якоїсь іншої країни», то я навіть не сумніваюся, що ми б віддали останнє, що в нас є, щоб виштовхати цю війну кудись деінде, врятувати своїх людей, свою землю, свої міста та села. В Європі, мені здається, поки що такого розуміння немає. Це той досвід, який приходить з великою бідою і в реальності. Теоретично це усвідомити неможливо.
“Українці та прихильники України у Веймарі”, – підписала фото Тамара Горіха Зерня
Читайте також: «Нам треба чітко сказати, що Україна не буде робити те, чого хочуть фюрер або Трамп», — Роман Безсмертний
— Але повертаємось до ризиків всесвітнього хаосу. Ми не знаємо його межі. Що буде з планетою через рік, п'ять, десять? Ваші прогнози?
— У такій ситуації кожному бажано визначити для себе маленьку ділянку, на яку ти маєш безпосередній вплив, і за неї триматися. У кожного з нас має бути своєрідне коло, на якому ти стоїш і на якому можеш щось робити.
У нас зараз є спокуса пояснити процеси, які відбуваються у світі, ексцесом виконавця або покласти відповідальність на певних конкретних персон — звинуватити у цьому президентів, їхніх помічників, новообрані адміністрації. Тобто, по суті, йдеться про десять-двадцять осіб на все людство, які, мовляв, несуть відповідальність за цей хаос. Можливо, хтось спробує влаштовувати теракти та замахи, щоб розправитися з ними або прибрати їх.
Але, мені здається, що хаос, про який ми говоримо, це не наслідок хворобливих рішень окремо взятого президента, який демонструє якісь дивацтва або занепад когнітивних здібностей. Очевидно, що система стримувань і противаг, на якій трималися міжнародні організації та існували старі домовленості, відходить у минуле як нежиттєздатна. Вона застаріла, громіздка і проблемна.
Не перший рік ми говоримо про інерцію, забюрократизованість і імпотентність певних міжнародних організацій. Ми бачимо, як стрімко розширюється бюджет і структури, наприклад, ООН, і так само стрімко скорочується її реальний вплив. За великим рахунком, ще під час геноциду в Руанді можна було побачити, до чого це все призвело, і зробити певні висновки. Тобто було питанням часу, що доведеться приймати рішення і щось змінювати.
Я припускаю, що Штати можуть вийти з НАТО, з ООН, з інших міжнародних структур. Також припускаю, що європейці з переляку вживуть ряд заходів в оборонній та економічній сферах.
Щодо прогнозів, думаю, це питання, скоріше, до людей, які цим займаються. Але ми бачимо, як стривожені й розгублені, наприклад, економісти, які працюють на макроекономічному рівні й передбачають тенденції, як нобелівські лауреати визнають, що вони помилялися в тих чи інших прогнозах, і що політика, яку попередні роки вважали неефективною або навпаки ефективною, такою не була. Ми бачимо, що покоління фахівців певного віку і певного 30−40−50-річного досвіду зараз стикнулося з тим, що їхня компетенція не спрацьовує. Коліщата прокручуються вхолосту. Тому потрібно сподіватися і покладатися, звісно, на молодь.
А ще потрібно готуватися до війни незалежно від того, чи відбудеться вона по факту. Така підготовка Європі ніколи не завадить. Україні, на жаль, доводиться це робити в розпал нашого протистояння з росією. Було б дуже добре, якби ми готувалися до війни років 15−20 тому.
Ми бачимо, які складні процеси відбуваються на Близькому і Далекому Сході. Можливо, там теж спалахнуть військові вогнища. Бідна увага світу вже не знає, куди повертатися, — чи до України, чи до Штатів, чи тепер до Гренландії. Чого можна очікувати? Чи почнуть Штати якісь наземні операції проти своїх сусідів? І що нам тоді робити в цій ситуації?
Можливо, в нас буде гірше. Можливо, ні. Але війна триватиме. Я не маю ілюзій щодо того, що зараз якимись мирними переговорами її зупинять на тривалий час, і тим більше не маю ілюзій щодо її завершення. Все те, що відбувається в цьому переговорному процесі, мені нагадує велику димову завісу. Не можна довіряти ні путіну, ні росіянам. Ми зараз покладаємося на Європу, звісно. І сподіваємося, що в Європі адекватно оцінюють рівень загрози й все-таки не залишать Україну сам на сам, не допустять нашої капітуляції й значного дефіциту озброєння та боєприпасів.
Україна теж у величезній кризі зараз. Крім військової та економічної, ми заходимо все глибше в політичну кризу.
Книги відомої української письменниці Тамари Горіха Зерня читають в Європі
Читайте також: «Ми не зможемо перемогти з тим підходом до війни, який бачимо зараз», — Герой України Василь Бурмеч
«Нам усім треба просто стати трудоголіками»
— Здавалось, ми мали б сконцентруватися та об’єднатися навколо одної великої цілі, підпорядкувати все задля головної мети. А в нас, на жаль, усюди хаос — на фронті, в політиці, в економіці, в головах. Москва без сумніву максимально використає нашу надскладну внутрішню ситуацію. А на Банковій думають про вибори та про рейтинги. І що нам робити?
— Власне, той самий рецепт. Збереже психічне здоров’я й виживе той, хто має свою ділянку роботи й нею займається. Дивіться, не бувши військовою, я не беруся коментувати жодні теми, які стосуються воєнних дій. І закликаю всіх наших експертів з максимальною повагою ставитися до військових і в різного роду оцінках давати слово людям, які воюють або належать до Збройних Сил України. Це захистить нас від численних маніпуляцій і непорозумінь.
Що стосується політики, я в принципі могла б себе назвати активісткою або представницею громадянського суспільства, плюс я є волонтеркою. У мене досить велика аудиторія. Тому вважаю за потрібне писати про важливі проблеми, щоб хоч якось вплинути на перебіг подій. Як, наприклад, законопроєкт про розширення каральних повноважень Нацгвардії. Вкотре вдалося, мені здається, уникнути прийняття сумнівних законодавчих змін завдяки суспільному розголосу.
Ми живемо від скандалу до скандалу. Як тільки соцмережі звернули увагу на щось інше, щойно ми відволіклися, тут же за нашою спиною намагаються протягнути якесь чергове жахіття типу «законів 16 січня». Тому треба постійно озиратися й смикати за цей повідець.
Щодо мене, я видаю свої книги, редагую, перекладаю, ми проводимо багато зустрічей у різних містах. Тому що це підтримує книговидання, пожвавлює наш книжковий ринок і дає можливість людям познайомитися на цих зустрічах, щось послухати й самим щось сказати. Це внесок у створення тих самих горизонтальних зв'язків, які, на мою думку, рятують Україну. Не чекаючи вказівки згори, наші люди гуртуються і починають щось робити.
Розумію, що у нас тема виборів — це табу. Щойно починаємо говорити про вибори, з одного або другого боку кричать, що це зрада. Я згодна з тим, що зараз, можливо, не варто порушувати цю тему. Але ми повинні тримати в голові, що нам рано чи пізно доведеться повернутися до питання виборів. Через рік, через два, через три. Сподіваюся, що не через десять. У нас зараз воюють молоді люди, які ще жодного разу у своєму житті не голосували. Це питання величезної моральної відповідальності перед цим поколінням.
Читайте також: «Ми віддаємо життя за майбутнє наших дітей. Однак таких, як ми, вже майже немає. Ми закінчуємося, на жаль», — підполковник ГУР Андрій Савенко
Взагалі Україна тримається за рахунок моральної переваги й моральної правоти. І це не абстракція, не якась вигадка, не якесь ефемерне поняття. Це те, що тримає нас в купі й дає нам якісь сили. Ми знаємо, що відстоюємо певні цінності. Це незалежна українська держава, свобода, справедливість, відплата за страждання наших предків і певний реванш. Ми зараз живемо і за себе, і за цілі покоління нещасних, репресованих, закатованих, заморених, яких скосили під корінь. І ця відповідальність теж лежить на нас.
Знову ж таки в час, коли панує хаос, про який ми з вами говоримо, коли розсипається все позірне, все награне, все кіношне, коли шоу вже втрачають подібність до життя, коли дуже важко розрізнити брехню і правду, коли штучний інтелект генерує такі картинки та відео, які часто кращі реальних, в цьому всьому дуже легко розгубитися. Тому в нас має бути всередині щось таке постійне і незмінне, якийсь стрижень.
— На щастя, він в нас є.
— Повертаючись, наприклад, до моїх розмов з німецькими колегами, скажу, що вони дуже чітко це відзначають. У нас була бесіда про молоді й старі нації. Що старі нації вже утверджені, їм не треба доводити світові, що вони мають право бути на цій землі, що воно незаперечне. Так от, себе вони називають молодою нацією, яка ще тільки розвивається, яка пройшла важкий підлітковий шлях, а зараз губиться, шукає орієнтири й свою ідентичність і має комусь щось доводити.
На моє певне здивування, до старих націй вони відносять українців. Тому що, на їхню думку, в нас сформовані певні моральні традиції, національний кодекс і зв'язок зі своєю землею і з країною. Що ми на одному і тому самому місці жили впродовж тисячоліть, нікуди не переїжджаючи, і це накладає певний відбиток на країну в цілому.
Думаю, нам потрібно з цим погодитися, це прийняти й зрозуміти, що саме тому нас постійно атакує росія. Бо вона претендує на оцю першість та моральну перевагу. Їм хочеться зайняти наше місце й отримати те саме моральне визнання, ту саму якусь історичну тяглість, якої у них немає без України. Через це вони бігають, як та курка з відрубаною головою, і не знають, куди притулитися.
“Мені здається, оцей ступор, який у багатьох настав у 2022 році, мав би вже минути. Тому час почати дуже активно і багато працювати. І для армії, і для країни, і для себе”, – вважає Тамара Горіха Зерня
— Два роки тому в інтерв’ю «ФАКТАМ» ви сказали, що «йде реально третя світова війна, яка набирає обертів». Війна це хаос, в якому важко прогнозувати не те що майбутнє — найближчі години. Ми вже зрозуміли, хоча це було дуже складно прийняти, що так, як було раніше, більше не буде ніколи. Ми маємо вижити в цьому геополітичному трилері. Як витримати цей жах?
— Я для себе давно визначилася, що війна так чи інакше зачепить абсолютно всіх. От не вдасться нікому прожити цей період і лишитися такими, ніби війни не було або вона прийшла повз.
Але яким буде цей вплив? Я живу в постійній колосальній тривозі за дітей. На мою думку, найголовніше, що ми можемо зараз зробити, це якимось чином їх захистити. Здавалося б, напрошується перше рішення, що дітей потрібно вивозити. Але я бачу, що їм тяжко за кордоном. Вони в стресі, в депресії, вони втрачають коріння.
У Мюнхені пройшла так звана книжкова толока, яку проводили на базі переселеного Харківського національного університету імені Каразіна. Близько 600 студентів, мені здається, хоча в цифрі можу помилитися, переїхали разом з викладачами в це місто. Це достатньо велика громада.
На концерті студенти цього вишу співали, читали вірші й прозові твори. Все було чудово. Однак у мене склалось враження, що ці діти нагадують дерева, які висаджують у велику дерев'яну діжку, а потім вивозять і розставляють десь на площі в цих великих горщиках. Нібито в них є якийсь свій ґрунт, але все одно це не земля.
У цих дітей є своє коло спілкування. Але ж ми розуміємо, що для того, щоб повноцінно рости, їм треба десь вкорінюватися, закохуватися, дружити, мати якусь практику, обростати зв'язками, знайомствами — всім тим, без чого неможливі нормальна молодість, початок кар'єри тощо. А в них цього немає. Вони вирвані зі свого ґрунту.
Днями на презентації запитала у хлопців, які вже давно живуть тут: «Чи є у вас друзі серед німців?» Один показав фалангу на мізинці: «У мене аж половинка друга, якщо так можна сказати». Це величезна трагедія.
Цей хлопчина розповів: «Коли я приїжджав в Україну, мої батарейки заряджалися буквально за один день. Стільки енергії прибувало — по самі вінця. Від того, що всі розуміють те, що я говорю, що навколо всі свої, що я можу зустрічатися з друзями. Така ейфорія від того, що я вдома».
Тому я своїх дітей поки що не виводжу. Вони в Україні. Я намагаюсь вдавати, особливо для молодшого, що у нас нормальне життя. Це звучить приблизно так: «Марчику, ура. Зараз повітряна тривога, в тебе є можливість ще поспати й не йти в школу. Як нам пощастило сьогодні». Тобто виступаю трошки неадекватним аніматором. Коли вчителька їх веде в укриття, вони радіють, що можна втекти з уроку, й сприймають перебування у сховищі як продовжену перерву.
Ми живемо в умовах, коли кожен підсвідомо думає, що в будь-який момент до тебе може прилетіти й ти можеш загинути. Кожен так чи інакше приміряє це на себе. Тобто живемо з тінню загибелі за плечима. Думаю, що у нас всі депресії та неврози ще попереду. Але спробуймо хоча б відстрочити їх настання. Давайте зараз максимально мобілізуємося. Я розумію, що це надзвичайно складно, що сили вичерпуються. Ну, отаке у нас життя. Отака у нас молодість, зрілість, отакий літній вік наших батьків і отаке дитинство малюків. На жаль, іншого не буде.
Роки, які ми проживаємо зараз, неможливо викреслити й замінити чимось іншим. Скажу, що погана ідея — відкладати на потім плани, роботу, поїздки, зустрічі, кохання, народження дітей, якісь свої проєкти.
Мені здається, оцей ступор, який у багатьох настав у 2022 році, мав би вже минути. Тому час почати дуже активно і багато працювати. І для армії, і для країни, і для себе. Тобто нам усім треба просто стати трудоголіками. З думкою про те, що свою психіку ми будемо лікувати потім, вже після війни. Якщо зможемо.
Ми не знаємо, скільки нам залишилося. Ми взагалі не уявляємо, що у нас попереду, що спаде на думку росіянам і путіну й що вони застосують проти України. Але ми маємо якимось чином протриматися. Я завжди підбадьорюю своїх читачів. Особливо, коли говорю з жінками старшого віку, які були вимушені виїхати за кордон. Усім говорю: «Ваша першочергова задача — дожити до краху путіна і до краху росії».
Коли я підписувала свою нову книгу, то чомусь захотілося в кількох десятках примірників написати: «Поїхали додому, у нас багато роботи». Потім багато людей мені надіслали фото саме цього автографа з коментарями «наш дім в Донецьку», «наш дім в Маріуполі», «ми дуже чекаємо повернення», «там буде багато роботи, ми готові»…
Читайте також: «Якщо ЗСУ зосередяться на завдаванні ударів по москві, ця війна закінчиться за два тижні», — історик Юрій Фельштинський
