Важко навіть уявити горе мам наших загиблих героїв. Вже майже рік Світлана Мірошник з Черкащини бачить свого 21-річного сина Богдана Зубаченка лише на фотографіях. Він поліг в бою поблизу Кремінної на Луганщині внаслідок артилерійського обстрілу. Перший час, зізнається жінка, відчувала відчай й нічого не хотілось брати до рук. Та згадавши про мрію, яку ще за життя планував втілити воїн, вона вирішила довести її до кінця. Й організувала виробництво речей для військових — шиє безкоштовно білизну, термобілизну, футболки, подушки, жилети. Таким чином рятується від недобрих думок та відчуває себе корисною армії.
ВІДЕО ДНЯ
Світлана Мірошник за роботою
«Богдан чомусь весь час говорив про смерть»
– Богдан — це рідний син мого теперішнього чоловіка. Його біологічна матір жива, але має інвалідність, й з двох років вихованням хлопчика займались ми. Тому Богданчик часто наголошував, що він особливий, в нього дві мами, — розповідає «ФАКТАМ» Світлана Мірошник. — Із дитинства син захоплювався спортом, особливо боксом. Він приймав участь у районних та всеукраїнських турнірах. Вчився у автодорожньому технікумі. Потім проходив строкову службу у Національній гвардії — військовій частині 3030. Коли повернувся, влаштувався на роботу на птахофабрику до цеху заморожування продукції. Він хотів відкрити власну справу, подорожувати. Та не судилось, бо всі плани зруйнувала клята війна!
Читайте також: «Мамо, мені нічого не неси, їм дай»: полеглий боєць уві сні попросив матір звести Меморіал на честь загиблих героїв
Десь у січні 2022 року із частини, де служив Богдан, йому зателефонували. Вже тоді йшла розмова, що як тільки відбудеться вторгнення, на нього чекають. Син не вагався жодної хвилини, хоч мені в той час хотілось якось вберегти його.
Пам'ятаю ранок 24 лютого. О сьомій ранку Богдан пішов на роботу й просив мене слухати новини. Невдовзі я набрала його, він не відповідав. Потім додзвонилась й єдине, що попросив син — підготувати його військовий квиток. Я підготувала. Він п’ять хвилин побув, взяв речі та пішов. Я вслід за ним. Сліз не стримували обоє.
РЕКЛАМА
Того ж дня Богдан був у своїй частині в Києві, отримав спеціальність кулеметника. Він допомагав звільняти Київщину. Далі його перевели у полк НГУ в Слов'янськ. Бійці перебували на Луганщині, де відбувалось справжнє пекло. Якось син подзвонив й каже: «Мамо, мені так страшно. Мені наснився друг мій, і покликав з собою». Коли я поцікавилась, де той товариш, Богдан відповів, що загинув на війні. Заспокоювала його, як могла. Чомусь із чоловіком в нас навіть сумніву не було, що наш сильний та мужній син все переживе. Та він чомусь весь час говорив про смерть.
Читайте також: «Ми планували зустріти старість разом. Льоша жартував, що буде буркотливим дідом»: історія розвідника, який став прототипом муралу в Києві
РЕКЛАМА
Якось приїхав у відпустку і знову став говорити, що востаннє. Потім дуже хотів поставити нам кращий паркан біля дому, бо боявся, що з ним щось станеться. Богдан повторював: «Мамо, я відчуваю, що час йде проти мене». Я просто не могла слухати це все, серце рвалось на шматки". А потім якось вдалось переконати сина, щоби більше такого ми від нього не чули. Й він вже планував, що поїде на навчання у Золочів.
Світлана Мірошник разом з чоловіком
«Хотіли в селі поставити на зупинці вагончик й відкрити там швейне ательє. Такі плани були…»
— Коли востаннє бачили сина?
РЕКЛАМА
– У лютому 2023 року. Як завше, він привіз щось смачненьке, квіти, подарунки. Ми з ним поговорили й написали заяву на земельну ділянку. Хотіли в селі поставити на зупинці вагончик й відкрити там швейне ательє. За фахом я технолог швейного виробництва. Весь час працювала за спеціальністю. Але доглядати стала 85-річного батька й змушена була піти з роботи. Хоча весь час брала від людей замовлення додому., й з початку війни шили постільну білизну та подушки переселенцям. Приїжджали архітектори, провели заміри. Ми вже внесок зробили. Богдан марив цим проєктом, постійно скидав мені різні варіанти вагончиків. Та до втілення цієї мрії не дожив.
— Що з ним сталось?
– В документах написано, що мінно-вибухова травма. Сталось це 17 квітня біля Кремінної. Мене запрошували на упізнання до моргу. Справа на грудях отвір як п’ять копійок. Уламок розірвав легені. Шансів не було. П'ять днів тіло не могли вивезти. В день, коли Богдан поліг в бою, мені на душі було так важко. Почулось, що хтось як закричав: «Мамо». Я на годинник — 11−50… Потім у висновку лікарів стояв той самий час смерті сина.
Читайте також: «За рік до загибелі Сергій став опікуном для хлопчика-сироти»: під час евакуації людей на Харківщині загинув волонтер Сергій Шалигін
Коли за Богданом було 40 днів, йому того ж дня виповнилось 22 роки. Я й досі не можу збагнути, чому моя така світла, добродушна, порядна дитина так рано пішла з життя?! Потім ми зібрали 25000 голосів за петицію, а звання Героя України посмертно нам так і не дали. Так боляче. Але Бог з ними. В мене горе — сина нема, й жодна відзнака не замінить його. Болю додає ще й те, що інший син в окупованому селі на Херсонщині, виїхати звідти нема як. Молимось за них.
— Як наважились розпочати швейну справу й допомагати нашим воїнам?
– В якийсь момент просто взяла себе у руки. Згадала, що мій Богдан так хотів, щоби я працювала. Написала бізнес-план, виграли кошти на його втілення. В кімнаті Богдана поки що моя майстерня. Шию безкоштовно шапки, шарфи, термобілизну та термоковдри для військових. Допомагає мені інколи ще одна переселенка з Мар'їнки.
В громаді багато є швачок, але вони хочуть зарплату, я не можу її дати. Бо сама купую нитки, тканини. Деколи мені допомагають небайдужі. Про мене вже багато знають людей, бо син розповів про мене у соцмережі. Ось днями замовила жіночка з Вінниччини термобілизну. В неї 7 грудня загинув син на війні. І вона хоче підтримати його побратимів. Вона плаче, і я разом з нею, дуже її розумію. Звичайно, якби мою справу поставити на потік, було б добре. Поки що працюємо над цим питанням. Але рук не опускаю, сідаю за машинку й мерщій до праці. Бо воїни чекають. Вірю, що Богдан з Небесного царства все бачить й гордиться своєю незламною родиною.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, рідні та друзі загиблого військового медика зібрали кошти на евакуаційний катер для його бригади.
