Журналіст Павло Казарін, який зараз захищає Україну на передовій, розмірковує про те, що буде після закінчення цієї війни, а також яким буде це закінчення. Саме від результату війни, на його думку, залежить порядок денний, яким наша країна житиме в майбутньому. Чи буде Україна ще однією країною західного світу, чи стане як сучасна Туреччина та Угорщина, наполягати на суверенному праві йти особливим маршрутом, про це він пише на своїй сторінці у Facebook
«Ми часто кажемо, що війна нас змінює. Але значно сильніше нас змінить її закінчення.
У нас постійно виникає спокуса будувати прогнози. Ми гадаємо про перші післявоєнні вибори. Сперечаємося щодо нових прізвищ в українській політиці. Пащекуємо про розвилки повоєнного часу. Але все це позбавлено будь-якого сенсу.
І річ не в тім, що Україні загрожує втрата державності або повернення в колоніальний статус. Ці сценарії, ймовірно, вже в минулому. Але від результату війни залежить порядок денний, яким наша країна житиме в майбутньому. Її фінал визначить долю людей і міст, які з війною ніколи не стикалися.
Ми сьогодні стоїмо на роздоріжжі. Якщо переможемо — нас чекає момент національного тріумфу. Набуття внутрішньої суб'єктності. Відчуття солідарності з усіма країнами, що допомагали Україні досягати успіху на полі бою.
Україна стане країною, яка довела собі й світові неефективність диктатур і перевагу демократій. Стане вітриною досягнень західної цивілізації. Наочним підтвердженням того, що права та свободи мають прямий стосунок до здатності перемагати на полі бою.
Ми будемо головною історією успіху на континенті. Доказом того, що правила 19‑го століття не працюють у 21‑му. Наш цивілізаційний маятник нарешті замре — і європейське майбутнє України більше не ставитиметься під сумнів. Кінець історії в окремо взятій країні.
Все буде інакше, якщо ми програємо.
Програш України означатиме, що ринкові диктатури ефективніші за ринкові демократії. Що права людини та змінюваність влади не впливають на обороноздатність. Що той трек, який Захід пропонує іншим країнам як маршрутний лист, зовсім не обов’язково веде до успіху.
Для нашого майбутнього це має першочергове значення. У разі перемоги ми будемо ще однією країною західного світу. Відчуватимемо себе в Європі рівними та вдома. Реформи стануть безальтернативними, адже їхні прихильники зможуть кивати на приклад тих країн, допомога яких наблизила наш тріумф.
У разі поразки все буде інакше. Нас можуть навіть покликати до Євросоюзу. Можуть допомогти відбудувати зруйноване. Можуть влити інвестиції та забезпечити економічне зростання. Але травма національного приниження від цього нікуди не подінеться.
Це означає, що Європа ризикує виявити на своїх кордонах країну, що їй не довіряє. Країну, в якій антиросійські настрої римуються з антизахідними. Країну, яка зневіриться в ідеалах — і проповідуватиме дипломатичний цинізм.
Ми будемо дуже схожі на сучасну Туреччину та Угорщину. Почнемо розмірковувати про винятковість свого національного шляху. Говоритимемо про суверенне право йти особливим маршрутом. Євроінтеграція стане лайкою, адже означатиме вбудовування в той самий світ, який нас зрадив і не допоміг здобути перемогу.
Наші нові популісти будуть антизахідними. Почнуть продавати виборцю ресентимент і почуття образи. Те й інше — сильні ментальні наркотики, що дають змогу носію з висоти п'єдесталу звинувачувати інших у власних бідах. Рано чи пізно у нас з’явиться свій Дональд Трамп.
Внутрішній порядок денний роздробиться на табори «ми маємо» і «нам винні». Перші говоритимуть про необхідність змінюватися й еволюціонувати. Про роботу над помилками та проблему невивчених уроків. Другі торочитимуть про байдужість Заходу й банкрутство західних цінностей. Про українську роль у порятунку континенту та подальшу зраду з боку врятованого. Причому таких, імовірно, буде відчутно більше.
Особливість ситуації ще й у тому, що перемога й поразка в цьому випадку — не константи, а змінні.
Наприклад, навесні 2022‑го Україна була готова вважати перемогою вихід на кордони 23 лютого. А сьогодні символом перемоги служить лише вихід на кордони 2014 року. Той результат на полі бою, який ми вважатимемо перемогою, і той, що будемо розцінювати як поразку, залежатиме від рівня суспільних очікувань.
Та одностайність, яку ми бачимо в соцопитуваннях, безумовно, є фактором нашої сили. Вона спростовує надії Москви на внутрішньоукраїнський розбрат і розкол, дарує згуртованість, синергію та солідарність. Але варто врахувати: якщо підсумки війни не відповідатимуть очікуванням, ця одностайність може обернутися розчаруванням і фрустрацією.
І саме тому всі наші спроби будувати прогнози не мають жодного сенсу. Ми й гадки не маємо, хто переможе на перших післявоєнних виборах. Не знаємо, які назви матимуть нові партії та які гасла ми побачимо на їхніх прапорах. Навіть не здогадуємося, які прізвища будуть у бюлетенях і які обіцянки матимуть попит.
Усе тому, що останні півтора року єдиний політик у нас у країні — це Збройні сили України. Єдиний простір політики — це війна.
Майбутнє буде таким, яким вони його зроблять".
Казарін вже не один раз говорив, що ця війна надовго. Якщо українці хочуть вижити в цій війні та зберегти країну, то треба йти її захищати, це насамперед стосується кожного чоловіка.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
