До війни він був просто татом і чоловіком. Людиною з великим і добрим серцем. Вдома він був тим, хто лагодив усе, що було зламано, і обіймав, коли боліло. Він мріяв про прості речі: посадити ще один сад, провести відпустку з родиною біля річки. І щоб Україна стала сильною, вільною, щоб діти не чули звуків сирен. Саме тому на початку війни Василь Солтис з Радехова, що на Львівщині, заступився за Україну зі словами: «Хто, як не ми», добровільно вступивши до лав Національної гвардії України. Командир стрілецького взводу загинув під час виконання бойового завдання в Сумській області у березні цього року. Йому назавжди буде 45…
«Після поранення та струсу мозку тато все ж повернувся до братів»
– У родині мого батька було троє дітей: старший брат Іван, батько Василь і молодша сестра Василина. Він втратив батька ще підлітком, і мама виховувала дітей сама. Батько завжди приходив на допомогу іншим, був навчений працювати і допомагав мамі. Він не любив сидіти на місці, завжди щось винаходив, шукав пригод. Мог годинами розбирати старі радіоприймачі або складати моделі машин, – розповідає «ФАКТАМ» донька загиблого воїна Христина . – Батько також захоплювався спортом – грав у футбол, волейбол, їздив на велосипеді, а взимку їздив на ковзанку. І завжди мріяв про велику родину. Він уявляв, що коли виросте, у нього буде власний дім і багато дітей, яких він навчить любити життя, працювати і бути чесними. Його мрія здійснилася, бо він став для нас чудовим батьком… Шкода, що доля дала нам так мало часу побути разом…
ВІДЕО ДНЯ
Все ще разом. Василь Солтис з дружиною та дітьми
— Чим займався ваш батько до початку повномасштабної війни?
– Після школи навчався в автошколі на водія. Але за спеціальністю так і не працював. Пішов до армії, два роки служив у прикордонній службі. Після повернення одружився у 2000 році. Працював на Галицькому молочному заводі в Радехові. Тато любив землю. Не тільки ту, яку захищав зі зброєю. Але й ту, в якій проростає пшениця, в якій розвивається коріння дерев, ту, яку обробляв не для війни — а для життя. Його руки знали плуг, не менше, ніж автоматичний кулемет. Після війни мріяв повернутися додому і знову вийти в поле на світанку — чути спів птахів, відчувати запах землі після дощу. А бійцем став з початком вторгнення зі словами: «Хто, як не ми», добровільно вступивши до лав Національної гвардії України у березні 2022 року. Тато був молодшим сержантом, командиром 1-го відділення стрілецького взводу стрілецької роти з охорони та оборони важливого об'єкта.
РЕКЛАМА
Читайте також: Херсонський фермер, який став героєм соцмереж, загинув від російського дрона
— Що він сказав про службу?
– Неодноразово брав участь у бойових діях у Сумській та Донецькій областях у населених пунктах: Карлівка, Курахове, Благодатне, Селидове, Покровськ. Під час служби отримав контузії та важку пневмонію, довго лікувався, але, незважаючи на це, все ж повернувся до лав офіцерів. Виконуючи складні завдання, виявив надзвичайну мужність та героїзм, зарекомендував себе як компетентний, дисциплінований та працьовитий військовослужбовець. За виняткову мужність та героїзм, наказом Головнокомандувача Збройних Сил України, нагороджений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест».
Він неохоче розповідав про свій досвід на війні, ця тема була складною для тата, бо бачив тіла своїх братів, яких не вдалося врятувати, говорив дуже скупо, що важко було все сприймати як фізично, так і морально, не міг розкритися до кінця. Він часто мовчав, думав про щось навіть коли був удома, де панували мир і тиша. Він реагував на шум, який іноді траплявся, навіть удома його думки часто були не з нами. Тато був добрим другом для своїх братів, мужнім, надійним, готовим підтримати за будь-яких обставин…
РЕКЛАМА
«Тато мріяв повернутися з війни та працювати на землі», – каже Христина
«Я не розумію, чому це сталося, чому, тату?»
— Коли ви бачили його востаннє і що вам відомо про обставини його смерті?
– Востаннє ми бачили мого тата 19 лютого, чули його голос за день до трагедії. На жаль, під час виконання бойового завдання 21 березня поблизу села Прозок Сумської області внаслідок падіння безпілотника FPV він отримав травми, несумісні з життям. Мама дізналася про цю жахливу новину у власному дворі, потім була втрата свідомості, неприйняття цієї новини. Істерика, нерозуміння того, що відбувається, купа питань у голові, на які не могла знайти відповіді. Поруч плакав брат, він не розумів, чому це сталося, і чому його тато… Про біду на роботі я дізналася з телефонного дзвінка брата. Час ніби зупинився, все ніби зупинилося всередині…
Читайте також: У перші дні війни він захищав Україну: механізатор з Вінниці загинув на Донеччині
РЕКЛАМА
Ми чекали ще 6 днів, поки привезуть тата, ці дні були як у тумані. Тата поховали в селі Монастирок-Оглядівський Шептицького району Львівської області. Минуло 5 місяців, як мій батько помер, але я досі відчуваю шок і безмірний біль, не можу повірити, що ми його втратили, відчуваю провину – чи могла я зробити більше, щоб цього не сталося. Це і гордість за його подвиг, за те, що він не сховався, не втік, а заступився за свою родину, але, з іншого боку, це відчай втрати…
«Минуло 5 місяців відтоді, як помер мій батько, але ми досі відчуваємо шок, біль і почуття провини», – каже Христина
— Тому ви створили петицію, щоб вашому батькові посмертно присвоїли звання Героя України?
– Так. Петиція дуже важлива для нашої родини, бо вона може допомогти досягти визнання героїзму та самовідданості нашого тата, вона не лише підкреслить його героїзм, а й дасть відчуття, що його не забудуть, дозволить зберегти його пам’ять. Збір підписів та підтримка петиції допоможе нам відчути солідарність інших людей, які поділяють наш біль та поважають нашу втрату. Зараз йому 45 років назавжди… Він віддав найцінніше, що мав, — своє життя. Тато не встиг провести мене до вівтаря. Він не встиг розповісти синові, як важливо бути гідним і чесним. Він не встиг почути «дідусю» — з вуст онуків… Його мрії залишилися в землі. На тих гектарах, де він сіяв минулого року. На дорогах, на які він не повернувся. У словах, які більше ніколи не будуть сказані.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію загиблої бойової медички, яка врятувала шістьох товаришів, а її родина бореться за визнання її подвигу.
