Традиційно, у першу неділю жовтня, відзначається День вчителя. У цей день вшановують вчителів, які навчають дітей та допомагають їм здобувати важливі знання. Час не стоїть на місці, і зараз багато вчителів не лише викладають шкільні предмети, а й створюють корисний та прикладний контент. Він допомагає дітям засвоювати матеріал у форматі коротких відео. Вчителька німецької мови та блогерка Наталія Ковальчук є авторкою освітнього контенту в TikTok (понад 110 тисяч підписників), Instagram (понад 70 тисяч) та YouTube (15 тисяч+). Вчителька поділилася досвідом роботи в інклюзивних класах та розповіла про свої плани перетворити соціальні мережі на глобальну платформу для доступного навчання.
«У мене є учні різного віку, від маленьких дітей до людей похилого віку».
— Я народилася та виросла у сонячному місті Миколаєві. Це місто для мене не лише мій дім, а й колиска моїх мрій. Саме тут, у стінах Академії дитячої творчості, я вперше зіткнулася з німецькою мовою, — розповідає «ФАКТАМ» Наталія Ковальчук . — Моя вчителька Жанна Геннадіївна відкрила для мене зовсім інший світ: вона розповідала про німецьку культуру, давала цікаві завдання та перетворювала кожен урок на подорож. Тоді я вперше зрозуміла: саме вчитель здатний запалити іскру, з якої виростає любов до знань.
ВІДЕО ДНЯ
Моя мама, бабуся та дідусь були пов'язані з освітою, тому з дитинства я також хотіла займатися викладанням. Пам'ятаю, що під час Дня шкільного самоврядування я завжди обирала роль вчителя німецької мови – і це приносило мені справжню радість. У школі багато уваги приділяли розвитку творчого мислення. Можливо, саме тому в майбутньому я вирішила вести блог і поєднувати навчання з творчістю, щоб зробити уроки живими та цікавими для моїх учнів та підписників.
— Коли ви вперше зацікавилися мовами та викладанням?
РЕКЛАМА
— Жанна Геннадіївна, моя вчителька німецької мови, прищепила мені справжній інтерес до мов. Вона не просто викладала граматику — вона оживляла мову: розповідала історії про життя в Німеччині, давала надихаючі завдання, вміла створювати атмосферу захоплення на уроці. Завдяки їй я зрозуміла: вивчення мови — це не лише підручники, а й подорож у новий світ. Інші вчителі моєї школи також підходили до уроків творчо та з душею. Саме вони дали мені поштовх до мрії стати вчителем.
«Я вирішила вести блог і поєднати навчання з творчістю, щоб зробити уроки жвавими та цікавими для моїх учнів і підписників», – каже Наталія.
— Чи були у вас у дитинстві якісь приклади вчителів чи наставників, які вас надихали?
РЕКЛАМА
— Так. Перш за все, це мама і бабуся. Мама викладала англійську, бабуся — математику. Вони прищепили мені любов до знань і показали, що справжній учитель завжди терплячий, але водночас вимогливий. Важливим наставником була також моя вчителька танців, Анна Матвіївна Макарова. Вона навчила мене відданості роботі, дисципліні та любові до сцени. Для мене вона була другою мамою: суворою, але справедливою, вимогливою, але завжди готовою підтримати. У школі моїм дороговказом були дві особливі вчительки: перша вчителька, Тетяна Вікторівна, яка з ніжністю та мудрістю познайомила мене зі світом знань, і Жанна Геннадіївна, яка прищепила мені любов до німецької мови. Вони навчили мене сприймати навчання не як обов’язок, а як натхнення.
— Як ваша родина поставилася до ваших освітніх захоплень?
— Мої батьки та сестра підтримували всі мої починання: чи то танці, чи малювання, чи нові ідеї. Тато часто знімав мене на камеру: декламував вірші, давав «уроки» для іграшок, вигадував власні вистави. Коли я почав виступати на сцені, батьки не пропускали жодного концерту — вони були моїми найвідданішими глядачами. А коли я почав викладати німецьку мову людям похилого віку в університеті, моя мама, яка займалася темою інклюзії, поділилася зі мною своїми порадами. Це була неоціненна підтримка, яка допомогла мені зробити перші кроки в професії.
Наразі уроки Наталії Ковальчук відвідують майже 200 тисяч підписників у соціальних мережах. РЕКЛАМА
«Деяким людям легше запам’ятовувати слова через музику, деяким – через розмову, а деяким – через візуальні образи».
— Як саме ви почали працювати з дітьми в напрямку інклюзії?
— Мій шлях до інклюзії розпочався ще у студентські роки, але поступово він охопив набагато ширше коло — не лише дітей, а й дорослих, і людей похилого віку. Моїм першим серйозним досвідом став проект «Інститут третього покоління», де я викладала німецьку мову учням похилого віку. Це дало мені глибоке розуміння: інклюзія — це не лише робота з учнями з особливими освітніми потребами, а й з кожною людиною, незалежно від віку, стану здоров’я чи темпу навчання. Пізніше я працювала в дитячому таборі, де були діти з інклюзією. Це був особливий досвід: ми навчилися створювати умови, в яких кожна дитина почувалася повноцінним членом громади. Я побачила, що за правильного підходу та підтримки вони можуть розкритися, бути активними та щасливими.
Зараз у моїй практиці працюють учні різного віку, від маленьких дітей до підлітків, дорослих і навіть людей похилого віку. Кожен з них – це новий світ, і моє завдання як вчителя – зробити цей світ доступним і зрозумілим.
«Я завжди додаю до кожного слова чи правила приклад з реального життя, щоб учень одразу міг «побачити» мову в дії», – каже Наталія.
— В останні роки я створила власну методологію мікронавчання через соціальні мережі, — продовжує Наталія. — Це короткі навчальні відео та інтерактивні матеріали, над якими можна працювати навіть у транспорті чи під час перерви. Я називаю цей підхід «Руйнування стін класної кімнати». Ця система особливо ефективна для інклюзивної освіти, оскільки люди з різними когнітивними здібностями або обмеженим часом отримують доступ до знань у зручному форматі. Багато моїх учнів та підписників зазначають, що саме завдяки такому підходу вони змогли подолати страх перед мовою та зробити навчання частиною свого повсякденного життя. Крім того, я використовую метод «адаптивних пояснень»: будь-яку складну тему (наприклад, граматику чи синтаксис) я розбиваю на невеликі зрозумілі кроки. До кожного слова чи правила я завжди додаю реальний приклад, щоб учень одразу міг «побачити» мову в дії.
— Як інклюзія пов’язана з вивченням іноземних мов?
— Вивчення іноземної мови саме по собі є інклюзивним процесом. У кожного учня свій шлях: комусь легше запам’ятовувати слова через музику, комусь через розмову, комусь через візуальні образи. Завдання вчителя — відкрити різні «двері» у світ мови та дозволити кожному обрати свої власні. Я вважаю, що іноземна мова — це інструмент соціалізації. Для дітей з інклюзією це можливість спілкуватися та відчувати себе частиною команди, для дорослих — шанс розширити свій кругозір, для людей похилого віку — спосіб залишатися активним та зацікавленим у житті.
У своїх соціальних мережах я створюю контент, який підходить для різних рівнів та різних здібностей. Це також форма інклюзії: ви можете навчатися будь-де та будь-коли, незалежно від віку, стану здоров'я чи попереднього досвіду.
«Вивчення мови — це не лише підручники, а й подорож у новий світ», — переконана Наталія.
«Булінг завжди існує там, де мовчать свідки»
— Чому ми так багато чуємо про булінг у школах сьогодні?
— Я вважаю, що булінг став поширенішим не лише через дітей, а й через оточення. По-перше, агресію часто копіюють у дорослих: образливі жарти чи приниження стають нормою. По-друге, є фактор Інтернету — кібербулінг тепер не обмежується стінами школи, а триває цілодобово. По-третє, діти переживають стрес через війну, зміни, переїзд, і це також проявляється у вигляді агресії. А в школах часто немає чітких правил і швидкої реакції на конфлікти, і тоді діти відчувають, що їм дозволено все.
— Як із цим можна боротися?
— Я вважаю, що нам потрібно діяти комплексно. Перше — це профілактика: потрібно розмовляти з дітьми про емоції, вчити їх вирішувати конфлікти без застосування сили. Правила поведінки в класі мають бути простими та зрозумілими для всіх. Друге — швидка реакція: якщо хтось бачить булінг, він повинен знати, куди звернутися і хто допоможе. Третє — підтримка жертв: важливо не мовчати, а дати дитині відчуття безпеки та захищеності. І нарешті, працювати з тими, хто кривдить: не лише карати, а й пояснювати, навчати, показувати інші моделі поведінки.
— Яку роль у цьому може відіграти держава?
— На мою думку, держава має встановити чіткі стандарти. Має бути єдиний закон, який визначає булінг, і алгоритм дій для шкіл, батьків і дітей. Дуже важливо, щоб психологи та соціальні працівники працювали в кожній школі, а не просто були в документах. Також потрібні гарячі лінії, куди діти чи батьки можуть анонімно скаржитися. І, звичайно, держава має проводити інформаційні кампанії для зміни культури: показати, що булінг — це не «жарт», а серйозна проблема.
— Якою має бути роль вчителів у цьому питанні?
— Вчителі повинні діяти в кількох напрямках. По-перше, вони повинні бути прикладом: виявляти повагу, стриманість і справедливість. По-друге, вчителі повинні вміти розпізнавати ознаки булінгу: різку зміну поведінки дитини, ізоляцію або постійні «жарти», спрямовані на однокласників. По-третє, вони повинні створити атмосферу довіри в класі, щоб діти не боялися висловлюватися. І найголовніше, вчитель повинен працювати не лише з «жертвою» чи «агресором», а з усім колективом, бо булінг завжди існує там, де свідки мовчать.
Раніше єдиний ветеран-освітянин в Україні, житомирянин Олександр Ковальчук, розповів, як робота в дитячому садку допомогла йому знайти сенс життя після побаченого на війні.
Читайте також: «Розходимося по-джентльменськи та вчимося»: під Полтавою для сільських ліцеїстів обладнали незвичайне захисне укриття
