У Гамбурзі його від’їзд наробив чимало шуму. Німецькі вчителі не розуміли бажання 16-річного учня «повернутись у війну». Журналісти знімали про нього сюжети, сумно жартуючи, що хлопець буде особливо скучати за мирним небом у Гамбурзі, «однак зовсім не сумуватиме за гамбурзьким дощем». Провівши прощальний вечір разом з Нікітою та його друзями, телевізійники зазначили, що хлопець багато сміявся та постійно жартував. «Він, вочевидь, не боявся повернення…» При тому не забував зазначати на камеру: «Продовжуйте стояти з Україною, надавайте більше зброї Україні та давайте якомога хутчіше переможемо в цій війні!»
З часу його приїзду в Україну минуло вже понад рік. Чи не пошкодував про це зараз вже 18-річний юнак і як склалося його життя? Про це ми поговорили з Нікітою Семою у рамках проєкту «ФАКТІВ» «Додому», в якому беремо інтерв’ю у біженців, які вирішили повернутися в рідну країну.
«Два тижні я цілодобово дивився у стінку»
До Гамбурга Нікіта потрапив разом з мамою та молодшим братом 16 березня 2022 року. Тато вивіз їх з оточеного російськими військами міста Суми, посадив до евакуаційного потяга на Львів, звідки вони вже дісталися Німеччини. Батько повернувся назад у Суми, а вони спочатку мешкали у маминої знайомої у Гамбурзі, а згодом їх прийняла німецька родина, дозволивши жити у них вдома стільки, скільки треба.
ВІДЕО ДНЯ
— Я був шокований, — згадує Нікіта. — Власне, й зараз часто замислююсь над тим, а чи зміг би я пустити у свій дім трьох невідомих мені людей з іншої країни, які не мають ні грошей, ні житла, ні документів моєї країни?
В Німеччині спочатку відчував колосальний стрес. Два перші тижні сидів у квартирі маминої знайомої в Гамбурзі та просто цілодобово дивився у стінку. На тумбочці лежала моя дитяча фотографія з батьками, фотоколаж, зроблений на фестивалі у Сумах, та іконка Божої Матері, яку мені перед евакуацією дав дідусь… Все, що лишилося від колишнього життя. Та потім став потроху оговтуватись. І запитав себе: «Що я можу?»
РЕКЛАМА
У Сумах я грав у театрі «Нянькіни», викладав у рамках шкільного самоврядування у театральному гуртку Сумської гімназії № 1 тощо… Я познайомився з українською громадою в Гамбурзі, яка після великої хвилі евакуації налічувала понад 40 000 осіб. Зібрав команду Vilni de ua, i вже 5 травня 2022 року відбувся наш перший перформанс «Час йде», який, за моїм задумом, мав не лише привертати увагу німців до війни в Україні, а ще й збирати кошти на підтримку нашої країни.
Згодом перформансів і однодумців стало більше. Для нас це була свого роду данина своїй країні. Ми виходили чотири рази на тиждень з двогодинними акціями та збирали пожертви для ЗСУ. Потім почали організовувати багатотисячні демонстрації.
Разом зі співорганізаторами ми створили в листопаді 2022 року команду Ukrainian Hugs, презентуючи на заходах українську культуру: від колядок у ратуші Гамбурга до театрального туру з українськими виставами. Концерти, літературні дискусії, протести, акції, після яких ми передавали десятки тисяч євро на потреби ЗСУ.
РЕКЛАМА
Нікіта на акції протесту в Києві
— Дивовижно, що 15 річному юнаку вдалося об'єднати навколо себе стільки людей. Я чула, що ви ще й Штайнмаєра підштовхували скоріше дати Україні F-16 під час першого офіційного візиту короля Великобританії Чарльза III до Німеччини…
— Ну, як підштовхував? Дипломатично натякав… (Сміється).
«Його Величність мало не пройшов повз нас, бо охорона раптом обмежила його рух»
— Це був березень 2023 року, — розповідає подробиці на моє прохання Нікіта. — Місто почало готуватися за декілька місяців до візиту короля Чарльза у Німеччину. Для нього це була перша поїздка за кордон в ролі монарха після смерті королеви Єлизавети II. Він приїхав зі своєю дружиною Каміллою. Й мені спало на думку подякувати лідерам двох найбільших партнерів України за підтримку.
РЕКЛАМА
Я покликав за компанію своїх друзів. Було питання, що ж подарувати, щоб було цінним і при цьому незвичним, і щоб це пропустили до короля. І річчю, що відповідала цим критеріям, стала авторська патріотична листівка талановитої української художниці й співачки Олени Попадюк.
Ми мали за мету зробити це й поширити медійно, аби не лише персонально англійський король та німецький президент чули нашу подяку, а і їхні народи. Тому до нас доєдналася ще й Тетяна Василевська, фотограф, яка того дня першою встигла приїхати на площу та зайняти найкращі місця біля входу до Ратуші. Там мала бути зустріч короля з городянами.
Король прибув 29 березня в Берлін, а 31 березня рушив до Гамбурга. Ми простояли цілий день під жахливою зливою, притаманною Гамбургу, але дочекалися. Як і 5 000 городян, які хотіли подивитися на короля. Він приїхав разом з президентом Штайнмаєром. Ми були з прапором України та плакатом, який зробила Ольга Зігунова. Королю збиралися подарувати листівку, де зображені дві дитинки (як у нього) на українському фоні зі словами вдячності за підтримку.
Але Його Величність ледь не пройшов повз нас, адже охорона вирішила обмежити його рух якраз перед нами. Та коли він почув, що ми з України, та побачив жовто-синю листівку, охоче прийняв подарунок і подякував навзаєм, потиснувши мою руку.
Король Чарльз охоче прийняв подарунок від українців і подякував
Федеральному президенту Німеччини Франку-Вальтеру Штайнмаєру ми подарували іншу листівку, де була зображена маленька дитинка з літачком у руках. Тоді була саме в розпалі кампанія з вимогою передати Україні багатоцільові винищувачі F-16, і ми вирішили напряму нагадати про це Штайнмаєру. Він запитав у мене, звідки ми, й сказав, що вони були щойно на навчаннях з українськими військовими. І пообіцяв: «Все буде добре».
Ми навіть потрапили у сторіс на сторінки королівської родини та президента Штайнмаєра, не кажучи про всі провідні ЗМІ…
“Тоді була в розпалі кампанія з вимогою передати Україні багатоцільові винищувачі F-16, і ми вирішили нагадати про це Штайнмаєру”, – розповів Нікіта
— Ці успіхи вашої української команди якось допомагали вам більше інтегруватись, укорінюватись? Коли є справа, що захоплює, за великим рахунком неважливо, де ти знаходишся.
— Ні. В моїй голові укорінення не відбувалося. Я знав з самого початку, що тут ненадовго. В Німеччині я очікував деокупації Сумщини, щоб повернутися. Я не мав бажання залишатися в цій країні, бо тоді б зосереджувався на потужнішій інтеграції в німецьке суспільство, а не на діяльності в українській громаді.
Крім того, дуже сумував за всіма рідними та близькими. Тато, дві бабусі й дідусь лишилися у Сумах. Виїздити бабусі та дідусь ніяк не хотіли і не хочуть, як би всі цього не просили. Сумував за мовою, за повітрям, за землею. Я не міг бути там. Мене тягнуло додому…
Читайте також: «Французи образилися і назвали квартирантку невдячною і лінивою»: чому українські біженці повертаються додому незважаючи на посилення ракетних атак
«Мама сказала: «У тебе все вийде»
— І все ж. У свій юний вік хлопчик із Сум став максимально ефективним культуртрегером України. Ваші акції збору пожертв на ЗСУ також приносили величезну користь. У вас була місія. Німеччина забезпечувала вашу родину всім необхідним. Мама з братом були поруч. Як це все можна було покинути та вирішити повертатися додому. Чому?
— Я не зміг інтегруватися у німецьке суспільство. Скоріше, підсвідомо не хотів, хоча Німеччина й надає колосальні ресурси для інтеграції. Звісно, за ці два роки навчився розуміти й бути зрозумілим у німецькому оточенні, але за найменшої нагоди повертався до теми України, бо це було тим, що мені боліло. І повертав усіх навколо.
Я шалено сумував за Україною та людьми, крім того, відчував, що у Гамбурзі в активізмі та волонтерстві я досяг того рівня, вище якого вже не стану. Дуже хотів закінчити 11-й клас в рідній сумській гімназії № 1, і відсвяткувати там випускний… Усвідомлював, що навчатися хочу в Україні. Адже момент професії — я мріяв стати актором — вимагав чіткого курсу. Цього було достатньо, щоб повертатись.
Мені пропонували вступити на актора в Німеччині й потім працювати там. Але я зосередився на меті вступити в український виш і продовжувати жити й творити в Україні. Бо я вірю в її майбутнє. Тому за деякий час я оголосив команді, що повертаюсь.
— Як сприйняли ваш намір поїхати у німецькій школі?
— Я два роки вчився в інтеграційному класі, де в більшості українці, тому в колективі все було супер. Ми мали прекрасних педагогів, які намагалися зробити максимально комфортною нашу інтеграцію та відхід від стресу. Мої українські однолітки розуміли, що я не залишусь. І одна дівчинка вже повернулась в Україну переді мною.
Діти з Афганістану, які також були в нашому класі, були схвильовані й бажали удачі. А от німецькі викладачі дуже боляче це сприйняли. Їм насправді було незрозуміле бажання «повернутися у війну». Але 1 березня 2024-го, попрощавшись з усіма, якраз напередодні свого 17-річчя, я перетнув кордон України.
— Мама не намагалася вас затримати, спинити?
— Звісно, ми багато про це з нею розмовляли. Мама завжди поважала мої рішення. Лише сказала: «У тебе все вийде», так вона каже завжди. Вони з татом — мої найкращі друзі. Я дуже їх люблю. І вдячний їм за підтримку в усіх моїх починаннях, хоч і можу уявити, як їм тяжко це дається вже багато років, бо починань у мене було чимало.
На жаль, ми зараз розділені. Я в Києві. Тато в Сумах, продовжує працювати на користь Сумської громади. Він керівник Сумського РЕМу. Особисто у мене викликає захоплення його сила і міць — працювати щодня 24 на 7 задля того, щоб Сумський район, який постійно потерпає від військових дій та обстрілів ворога, залишався максимально зі світлом і електрикою. Мама продовжує мешкати з моїм молодшим дев’ятирічним братом у Німеччині.
Нікіта з мамою
«Наостанок вислухав багато думок про те, що в Україні перспектив немає і не варто туди повертатись»
— Як склалося ваше життя після повернення?
— Оскільки в Німеччині я вчився паралельно ще й в українській гімназії, встиг закінчити безпосередньо у Сумах 11-й клас. Збулася моя мрія: відсвяткувати випускний у рідних стінах. На жаль, наш випуск став останнім. У травні 2024-го ми з друзями намагалися врятувати нашу сумську гімназію № 1 від ліквідації за рішенням Сумської ради. Тоді ми знімали відеозвернення, зробили на чолі з мамою учнів нашої гімназії Тетяною Нянькіною і театральний перформанс — «поховання» реформи освіти та довіри до місцевої влади.
Ми несли труну з «реформою освіти» вулицями міста, виступаючи проти приєднання 1-ї гімназії до ліцею № 33 та непрозорих рішень міської ради. Та нас влада не почула. І, на жаль, зруйнувала один з найсильніших навчальних закладів Сумщини. Але я радий, що ми гордо відстоювали свою позицію.
Я вступив на бюджет в один з найкращих творчих вишів України та навчаюсь на актора театру і кіно в майстерні Олександра Яреми та Лесі Самаєвої в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтва, у дуже крутих педагогів. Вже завершив перший курс. Це складно: пари 6 днів на тиждень, зазвичай з 9 ранку до 9 вечора. Можете уявити, як хитається моральний стан за умов повітряних тривог, знайомства з різними сторонами професії, пізнання себе та конкуренції навколо…
— При цьому майже на всіх фото ви з усмішкою, наче вам усе дається невимушено та легко.
— Якби ж! То таке враження, що все легко. Насправді я не сміюся 24 на 7, я й плачу, й б'юся головою об стіну, але не часто (сміється). Рятують різні речі, зокрема психолог.
— Чи можна в Україні почуватися щасливим?
— Можна. Востаннє я відчував щастя в Одесі, де потрапив на виступ Меловіна просто неба. На пляжі «Ланжерон» був він, рояль і 10 тисяч українців, які в один голос співали знайомі пісні. Це був момент одночасного щастя, єднання й… болю. На жаль, в Україні зараз часто щастя має присмак болю.
Читайте також: «В Канаді було так страшно, що перший час волосся жмутами випадало»: українка про життя за кордоном і мрію повернутись додому в Україну
— Що вам нині болить найдужче?
— Мій великий біль і нерви — дві бабусі і дідусь. Адже вони продовжують знаходитись в десятках кілометрів від російських військ, які знов прориваються дедалі глибше в Сумську область. І щоденні їхні розповіді про те, що та як летіло і де падало, ятрять серце.
Бабуся нещодавно потрапила в лікарню, і в той момент був приліт зовсім поруч. Лікарня частково постраждала. Бабуся, на щастя, ціла. Але ж наскільки це страшно… Багато хворих тоді отримали різні ступені поранення, і бабусю вберіг лише Бог. Дуже хочу, щоб вони нарешті виїхали. А вони тримаються за шматочок рідної землі, бо що мамина, що батьківська родини поколіннями жили на Сумщині.
Мамине дівоче прізвище Чайка, то взагалі козацький рід. Знайшли навіть запис, де зазначається, що мій прапра… дід був реєстровим козаком. Але, поки вони там, я дуже переживаю за них, а вони — за мене. Так і живемо.
Це і є реальність, про яку мене попереджали друзі в Німеччині, коли виїжджав. Але тут я відчуваю якусь нову силу та натхнення тим, що безпосередньо причетний до життя своєї країни.
— Чим ви можете бути корисним для країни сьогодні?
— Мені здається, що за два роки в Гамбурзі я дав країні стільки, скільки значна частина населення не дала за все життя. За час перебування у Гамбурзі у мене насправді підірвалося здоров'я… зокрема погіршився зір тощо. Бо були культурні події чи акції, тиждень перед якими я спав по 3 години на добу, щоб завершити всі задуми. Зараз я приділяю велику увагу своїй освіті, яка забирає весь час. Але навіть за такого графіка знаходжу можливість брати участь у важливих демонстраціях, бути донором крові та, звісно, донатити на ЗСУ.
— Який момент з гамбурзького життя згадуєте найчастіше?
— Як мені тиснув руку король… Наші демонстрації та акції… Як проводжали в Україну мама з братом… І як тепло прощалися мої дорослі друзі з української громади. Наостанок, щоправда, я вислухав багато порад та думок стосовно того, що в Україні ніяких перспектив немає і, напевно, не варто туди їхати.
— Була в їхніх словах рація? Не пошкодували, що повернулися?
— Досі — не шкодував. Час покаже. Але знаю точно: якби залишився в Німеччині, жалкував би щодня. Бо я тут на місці.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, чим займаються українські біженки за кордоном, зокрема у Німеччині. Швейцарії та США.
Фото з архіву Нікити Семи
