14 липня минулого року близько 11 ранку російські військові влучили двома крилатими ракетами по території біля Будинку офіцерів у Вінниці. На площі, зупинках громадського транспорту, у кав’ярнях та на автомобільній стоянці було в той момент багато людей, розташований поруч медичний центр приймав пацієнтів… Люди та машини від високих температур та пального спалахували миттєво, дехто з поранених кидався у калюжі, щоби хоч якось загасити себе. А потім весь світ облетіло фото із закривавленим дитячим візочком. Його за секунди до вибухів везла Ірина Дмитрієва, яка вижила після отриманих поранень, а її 4-річна донечка Ліза, єдина втіха й радість всього життя, загинула… Загалом російські ракети забрали життя 29 людей, серед яких троє дітей.
Алла Черняхівська після трагедії заснувала благодійний фонд і стала ініціаторкою відкриття стели на честь жертв. Того літнього ранку вона втратила 18-річну дочку Олександру Борівську.
— Саша мріяла стати дипломатом й вступила до Донецького національного університету імені Василя Стуса, який у 2014 році переїхав до Вінниці, — розповіла «ФАКТАМ» Алла Черняхівська. — Закінчила перший курс. Донечка завжди була життєрадісною, обожнювала тварин, підгодовувала їх. В мене є однокласниця, яка нині мешкає в США. Вона часто нас кликала в гості. Й коли почалась велика війна, пропонувала, щоб Саша поїхала до неї, але донька не хотіла. Вона мріяла мати водійські права, тому навчалась в автошколі. Тоді мало бути останнє її заняття. Жодного передчуття, що щось станеться, в мене не було. Це був звичайний день. Того липневого ранку Саша збиралась до інструктора, зайшла на кухню до тата. Вона була тоді такою щасливою, раділа, що бездоганно вивчила всі правила і тому з легкістю складе іспити. Ми навіть встигли підібрати їй недорогу модель автівки, на якій би вона перший час їздила. Саша, як завжди, вийшла з дому раніше, бо завжди на зустрічі приходила на 15−20 хвилин раніше. Так було й цього разу. А я сиділа на балконі та працювала. Гортаючи стрічку у фейсбуці, прочитала, що над Вінниччиною летить ракета. Та чомусь це повідомлення заскрінила та скинула дочці. Не знаю, чому саме того дня я так зробила, адже тривоги у нас були часто. Саша у відповідь записала відео із жестом «Ок». Це було десь за дві хвилини до удару. Я почула, як щось летить, зрозуміла, що то не вертоліт. Після того вибухи. Ми відразу подзвонили Саші, але її телефон був вимкнений. Тоді подзвонили інструктору, він сказав, що під’їжджає та теж не може додзвонитись до дочки. В мене почалась істерика… Чоловік кинувся на ту площу, але нікого не пускали. Він сконтактував зі своїми колегами, тому що до пенсії працював у ДСНС, викликали кінологів, дали речі дочки, й собака почув її запах. Думали, що Саша отримала контузію і десь сховалася, бо Саша була домашньою дитиною і всього боялась. Також ми здали ДНК. Наступного дня нам повідомили, що є збіг. Чоловік був на упізнанні. Взяв із собою панорамний знімок, бо Саша незадовго до того була у стоматолога. Мав фото, які каблучки вона носила…
Олександра Борівська
Читайте також: «Я побачив дитячі кістки в машині, що згоріла»: про трагедію у Вінниці розповіли її свідки та родичі загиблих
— Ви створили в соцмережі групу «Вінницька трагедія 14.07». Розкажіть про це детальніше. Як страшне горе об'єднало родини, які втратили рідних?
— Часто спілкуюсь з мамою студентки Олі Лисенко, рідними працівниці банку Аліни Кисіль, лікаря Павла Ковальчука, вчительки Оксани Тиховської. Під час таких спілкувань не плачемо, бо є задачі, які маємо виконати. А ось вдома кожен з нас дає волю сльозам…
Після поховання донечки ми з чоловіком вирішили, що нам потрібно вшанувати пам'ять доньки та всіх, хто там загинув. Я створила групу, після того написала пост в себе на сторінці про те, щоб сім'ї жертв писали мені в особисті повідомлення, бо ми маємо згуртуватись. Потім мені прийшла ідея висадити на місці трагедії сакури. Чому саме їх? Бо вони невисокі, ніжні, символи краси, весни, молодості… Їхній цвіт надзвичайно красивий, такий, як і душі тих, кого забрала та ракета. Після того я познайомилась із Володимиром Затайдухом — другом загиблого того ж дня військовослужбовця Володимира Даценка. Разом ми почали працювати над створенням меморіалу, який 14 липня, у перші роковини трагедії, і відкрили. Сам проєкт і макет меморіалу безкоштовно створила львів’янка Наталія Пастух. Вона має авторське право на цю розробку. Зобразили голубів, які відлітають у небо, на їхніх крилах — імена жертв та їхні фото. Невдовзі там має бути QR-код, при натисканні на який людина зможе побачити кліп про всіх жертв. Частково ми як організація профінансували цю ідею, частково допомогли меценати, долучилась наша мерія, за це всім вдячні. Поруч облаштували зелену зону, де й висадили днями 29 сакур. Саме стільки людей забрали ті ракети…
На місці трагедії вісадили сакури
— Чи всіх родичів загиблих вдалось знайти?
– Нема контактів з кількома родинами, щоби ті допомогли надати інформацію про жертв. Ймовірно, не вийшло через те, бо двом загиблим було близько 80 років й вони не вели активну діяльність в соцмережах. Знаю, що один з них — дідусь, який працював у «Ювілейному» й після пережитого отримав інфаркт і за пару днів помер у лікарні. Але головне, що прізвища всі встановлені. Й, на жаль, загинула в основному молодь.
Меморіал на честь загиблих
— Знаю, що ви опікувались родинами інших потерпілих під час ракетної атаки 14 липня.
— Ми зареєстрували благодійну організацію «Пам'яті жертв та допомоги постраждалим від теракту». В першу чергу віддали кошти на лікування 7-річного Романа Олексіва, який того дня втратив маму, а сам досі лікується у Німеччині. Також допомогли Вікторії Головіній, яка отримала значні опіки та осколкові поранення. Крім того, наш фонд активно підтримує ЗСУ — все, що отримуємо та збираємо, передаємо воїнам. І про кожен наш крок звітуємо. Плануємо й надалі робити добрі справи.
— Вам морально важко пережити цей день — 14 липня?
— Так. Життя зупинилось. Інколи Саша приходить у мої сни. Люди підтримують, але мені легше бути самій…
Інколи Саша приходить у мамині сни
— Чому? Якісь нетактовні запитання бувають?
— Образливо, що для деяких містян вшанування як наших рідних, так і загиблих воїнів не на часі. Мовляв, всі гроші — на армію. Але якщо всі кошти на ЗСУ, тоді давайте відмовимось від всіх розваг у нашому місті. Бо виходить так, що якщо у хату комусь не прилетіло, то війни він не бачить. Так не має бути. Війна триває, гинуть найкращі люди, й ми маємо розуміти, якою ціною все це дається… Й ті люди, які загинули 14 липня, залишились у Вінниці, працювали, платили податки, кожен теж наближав перемогу. Давайте їх шанувати.
— Нещодавно ЗМІ облетіла новина, що вбитий у Краснодарі Станіслав Ржицький був причетний до ракетних ударів по Україні. Зокрема, він був командиром підводного човна «Краснодар», який завдав ракетних ударів по Вінниці. Що ви відчули, дізнавшись про це?
— Нічого. Мені його смерть нічого не дає. Якби він залишився живий, а його родина загинула б і він з цим жив, було б краще. Щоб він не міг померти до ста років й жив з тим, що їх немає через нього. Для цього нелюда занадто легка смерть. Він же не мучився навіть. Він не відчув того, що його нема. Звісно, що то не одна людина давала наказ, ще ж є Варочкін. Думаю, що Ржицького могли вбити свої для того, аби нагнітати ненависть до українців.
Нагадаємо, що варварським ударом по Вінниці 14 липня 2022 року окупанти вбили також 35-річну лікарку-стоматолога та її маленького сина.
