«Діти почали забувати рідну мову, тому вирішили повернутися до України», — емігрант і меценат, який відродив пам'ятку архітектури на Полтавщині

«ФАКТИ» нещодавно писали, що українка, яка на початку масштабної війни вивезла двох своїх дітей до Англії, за власні кошти відродила понад столітню школу у Старому Хуторі на Лохвиччині Полтавської області, де живе її бабуся, залучивши активних мешканців села до реконструкції історичної будівлі. А напередодні нового навчального року жінка разом із дітьми покинула Велику Британію та приїхала жити до Старого Хутора.

Після розмови з меценаткою, яка досі не називає свого прізвища, ми вирішили розповісти про неї більше. Зокрема, про те, що спонукало її повернутися до рідного краю та що вона знайшла у віддаленому селі.

“Я щасливий тут!”

Життя в англійському повіті та в глибинці Полтави – це дві великі різниці. У Старому Хуторі навіть немає магазину, а продуктовий магазин приходить раз на тиждень.

ВІДЕО ДНЯ

До Гірявих Ісківців, адміністративного центру сільради, 15 кілометрів геть розбитою дорогою. Це майже година (!) їзди.

Навіть щоб поговорити телефоном, селяни змушені шукати у своїх районах точки мобільного зв'язку, де є доступний мобільний зв'язок.

Газ тут є лише на одній вулиці, а за її межами люди опалюють свої будинки дровами. І таких будинків залишилося лише кілька. З моменту останнього перепису населення 2001 року кількість мешканців Старого Хутора зменшилася ще на сотню і зараз ледве перевищує 80. Тут немає ні дитячого садка, ні школи. І дітей шкільного віку лише десять. Причому двоє з них приїхали днями з Великої Британії.

Двоє новоспечених школярів у Старому Хуторі – це діти 36-річної киянки Ірини, меценатки, яка за власні кошти та допомогу громади, перебуваючи у вимушеній еміграції, відновила приміщення колишньої земської школи в селі, збудованої за проектом відомого архітектора Опанаса Сластіона. Син жінки став першокласником 1 вересня, а її донька пішла до четвертого класу.

— Я рада, що ми тут, — очі Ірини сяють радістю. — Ми просто насолоджуємося життям тут! Школа в Гірявих Ісківцях, де вони навчаються, дуже гарна. Єдина проблема — розбита дорога, якою їх возить шкільний автобус.

«То, може, ви відремонтуєте дорогу до Гірявих Ісківців? » — жартома питаю я її.

Вона лише посміхається у відповідь і розводить руками. Вона, яка врятувала місцеву пам'ятку культури у Старому Хуторі – колишню школу в стилі українського модернізму. До речі, хтось мав би вже замінити візитівку цього старовинного села у Вікіпедії, бо на опублікованому фото – покинута, занедбана будівля із обваленими сходами, а тепер вона як нова копійка.

Ось як зараз виглядає столітня школа у Старому Хуторі

… Все почалося рівно рік тому. Пані Ірина, яка на той час перебувала в Англії, куди забрала своїх дітей з війни, натрапила в інтернеті на нещодавнє фото колишньої школи у Старому Хуторі, збудованої за проєктом архітектора Атанаса Сластіона. Стан будівлі настільки вразив жінку, що вона одразу ж вжила заходів, навіть не порадившись з чоловіком чи кимось із родини.

— Це село, де народилася моя мама, де я власне й виросла, бо батьки часто відправляли мене з Гадяча до бабусі й дідуся, — каже Ірина. — Пам’ятаю, що в дитинстві в цій будівлі був магазин. Тоді я навіть не підозрювала, що будівля з нетиповими для сільської місцевості вікнами та дверима, а також цегляною кладкою, має історичну цінність. Але коли я побачила на знімку майже повністю обвалений поріг, обшарпані стіни та розбиті вікна, моє серце стиснулося. Тож я вирішила спробувати врятувати цю перлину.

Школа до ремонту

Ірина викладала англійську мову українським біженцям, мала стабільний дохід, тому могла частину своїх доходів спрямувати на ремонт пам'ятки культури. Вона зателефонувала голові Старохутірського клубу та бібліотекарці за сумісництвом Оксані Берестовській і попросила її про допомогу: «Я дуже хочу відновити школу, щоб вона не розвалилася. Якби хтось на місці організував людей, я б надіслала гроші на ремонт».

Мешканці села охоче відгукнулися на цю пропозицію. Спочатку чоловіки скосили бур'яни та вирізали кущі навколо покинутої будівлі. Потім вони почали замінювати зламаний шифер на даху – вони поспішали максимально захистити будівлю від затяжних дощів та холоду. Волонтери-помічники Ірини брали чеки за фарбу, скло, цеглу, цемент тощо, і вона надсилала їм гроші.

Ремонтні роботи проводили місцеві мешканці.

Сільський голова Наталія Давиденко взяла на себе більшість організаційних питань, зокрема ті, що стосувалися транспортування робочої сили та будівельних матеріалів.

— Чесно кажучи, ніхто не рахував, скільки грошей було витрачено, але сума не захмарна, — відповідає Ірина на моє запитання про вартість реалізації ідеї. — Для мого гаманця це було не помітно, тим більше, що робота велася поступово. Але солідарність людей виявилася безцінною. До роботи долучилися всі, хто міг. Прямо здалеку я відчула цей неповторний дух Толоки, який об’єднує людей у спільній справі. Це було справді важливо та цікаво для всіх нас. Я дуже сподіваюся, що хтось повторить наш досвід в інших місцях.

«Навіть стіни тут надихають»

— Як і всі, хто тікає від війни, ми сподівалися, що скоро повернемося до Києва, де жили раніше, — продовжує свою розповідь Ірина. — Але минуло три з половиною роки, а кінця війні не видно. Мої діти почали забувати рідну мову, бо опинилися в Англії, коли синові було три роки, а доньці п'ять. Нам усім не вистачало спілкування з родичами. І я вирішила повернутися до Старого Хутора. Я не ризикувала везти дітей до Києва, та й у квартирі батьків у Гадячі нам було б тісно.

«Ви знаєте, як топити піч дровами? » — запитую я свого співрозмовника.

— Мені ніколи не доводилося, але я бачила, як це робила моя бабуся, якій уже 84, — відповідає вона. — Не думаю, що з цим будуть якісь проблеми. Зараз ми працюємо над тим, щоб завести воду в будинок, тому приймемо душ. Незручності повсякденного життя мене лякають найменше. Все ж таки, переваг тут більше: великий двір, свіже повітря, «домашній зоопарк» з курми… І яке ж це щастя для бабусі, що вона не сама в будинку!

«У селі, — каже Ірина, — переваг більше: великий двір, свіже повітря, «домашній зоопарк» із курми…»

Ірина поки що взяла перерву в роботі. Тим часом вона стала наймолодшою учасницею сільського аматорського художнього гуртка «Хуторяночка». Жіночий хор, основу якого складають жінки 50+, зараз готується до щорічного концерту громади в Гирявих Ісківцях.

— Ми ходимо на репетиції, співаємо українські пісні, і я просто переповнена гордістю, що ми дали нове життя понад столітній пам'ятці культури, — каже Ірина. — Ми навіть не очікували, що вийде так гарно. Спочатку ми просто хотіли «зібрати» будівлю докупи, щоб вона не завалилася. І вийшло так гарно! Стоїш посеред просторої зали, дивишся крізь шестигранні вікна на поля, на захід сонця, і відчуваєш неймовірно теплу ауру… Навіть стіни тут надихають! Це справжнє щастя!

У цій просторій шкільній будівлі зараз проводяться репетиції місцевого хору.

До ремонту приміщення аматори збиралися на репетиції у фельдшерсько-акушерському пункті – він займає невелику площу збоку колишньої школи, яка колись слугувала житлом для вчителів. Однак фельдшерський пункт не завжди був доступний у потрібний час. Зараз репетиції відбуваються в клубі, який переїхав з району до відреставрованої історичної будівлі, що багато років стояла порожньою.

— Це просто диво, що будівля вціліла, — каже Оксана Берестовська, завідувачка клубу та бібліотекарка за сумісництвом . — Її врятували підприємці, які тут тримали магазин. Бо від іншої середньої школи, збудованої у повоєнний час, не залишилося й сліду — після розпаду колгоспу селяни розтягнули його на цеглі та шифері. Поки були колгоспи, все трималося. Хоча й тоді розвивалися лише адміністративні центри, а віддалені села не доглядали. Тому у Старому Хуторі все почало занепадати. В результаті молодь масово виїжджала… Моєму чоловікові 57 років, він місцевий, тому, коли він пішов до школи, у його класі було лише вісім учнів. А наш старожил, 90-річний Федір Олексійович Федоренко, пам’ятає, що у нього в класі було сорок.

«Це просто диво, що приміщення вціліло», – каже менеджер клубу Оксана Берестовська.

Звісно, понад сто років тому у Старому Хуторі було достатньо дітей, щоб відкрити там початкову школу.

Хтось розібрав автентичну грубу, шпиль, зруйнований війною, не відновили.

Згадаймо, що у 1908 році, коли початкова чотирикласна освіта в Російській імперії стала обов'язковою, Лохвицьке повітове земство затвердило проекти шкіл архітектора, етнографа та художника Афанаса Сластіона, який на той час жив у Миргороді. На той час це було справді революційне рішення. Адже майже століття до цього український архітектурний стиль на Лівобережній Україні був заборонений російським імператором. Але, незважаючи на заборону, Афанас Сластіон, якого називають ідеологом українського модернізму початку 20 століття, розвивав національну ідентичність в архітектурі. І Лохвицьке земство не побоялося затвердити його проекти. Воно стало єдиним на Лівобережжі, яке схвалило будівництво дерев'яних шкіл у «цегляних вишиванках», як деякі образно їх називають. Дослідники кажуть, що автор запозичив візерунки з альбомів Олени Пчілки, матері Лесі Українки, яка їх колекціонувала. Незвичайний зовнішній орнамент фасаду був «намальований» в результаті особливої кладки – виступів та заглиблень, без використання фігурної або тесаної цегли.

Школа колись була збудована у справді райському місці.

У Старому Хуторі була однокласна школа, де працював один учитель і навчалася одна група учнів різного віку.

До речі, школу в селі раніше називали «шпильною школою», бо спочатку її прикрашав шпиль. Однак під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а шпиль так і не відновили.

Ось так колись виглядала сільська школа у Старому Хуторі на початку минулого століття.

А під час нещодавнього ремонту селяни відновили піч, бо хтось розібрав автентичну разом з духовкою. Колись сюди проводили газ, але хтось і батареї відключив. Тож клуб опалюватиметься дровами, як і раніше, понад 100 років тому, у школі.

Щоб зберегти унікальні пам'ятки культури, відомі як школи Сластіона, відома журналістка, нині голова Національного комітету ЮНЕСКО «Інформація для всіх», родом з Полтавщини, Ольга Герасим'юк, 8 років тому ініціювала проект «Школи Лохвицького земства», завдяки якому збережені будівлі були внесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України місцевого значення.

«Я дуже вдячна пані Ользі за її турботу про збереження історії, – каже Ірина. – Незабаром ми разом з нею прикріпимо вже виготовлену пам’ятну дошку до нашої школи».

Раніше «ФАКТИ» розповідали про 83-річну майстриню з Полтавської області, яка відродила старовинну техніку плетіння кошиків з рогозу.