Андрій Шахсінов з Дрогобича Львівської області ще у 2014 році вирушив на фронт, брав участь у бойових діях у складі 12 ОБрАА та 130-ї окремої розвідувальної бригади. Після початку повномасштабної війни командир протитанкового відділення з позивним Шах повернувся з-за кордону і добровольцем пішов на фронт… Загинув у травні минулого року від осколкового поранення на Донеччині. Воїн посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У 38-річного воїна залишились матір та брат.
«Під час виконання бойового завдання брат підбив ворожий замаскований танк»
— Андрій старший за мене на два роки, — розповів «ФАКТАМ» брат загиблого Роман Шахсінов. — З самого дитинства він дотримувався правильних цінностей. Глибокі знання історії власної країни сприяли цьому. Брат закінчив загальноосвітню школу та Дрогобицький коледж нафти та газу. Після завершення навчання одразу пішов на строкову службу, був молодшим сержантом ЗСУ. І коли у 2014 році стало зрозуміло, що війни не уникнути, Андрій добровільно приєднався до захисників України. Військова справа була для нього й покликанням, і хобі одночасно. Вона остаточно сформувала характер Андрія та його принципи.
Коли у 2014 році стало зрозуміло, що війни не уникнути, Андрій добровільно приєднався до захисників України
Мама намагалась приховувати свої сльози. Та вночі я чув, як вона плакала у своїй кімнаті. Немає сильнішого зв'язку, ніж між матір'ю та її дитиною. Тому все, що переживав Андрій під час служби в АТО, переживала й вона. На її обличчі з'являлися нові зморшки, погляд став сумним та пригніченим, вона перестала посміхатися, а недоспані ночі стали буденністю. Тож врешті-решт після закінчення чергового контракту вона вмовила Андрія виїхати на деякий час за кордон, щоб морально й фізично відновитися. Я домовився про роботу, Андрію в Польщі сподобалося. Особливістю того невеликого містечка на південному заході країни була мальовнича місцевість та чудово спланована інфраструктура. Тиша та спокій, приємні та гостинні люди навколо зробили свій внесок — Андрій почав забувати жахи війни. Пам'ятаю, як з величезним задоволенням він гуляв у заміський парковій зоні, навколо озера та на дамбі. Потім цього йому вже було недостатньо і брат придбав велосипед, який давав і мобільність, і користь для здоров'я. Андрій використовував свій вільний час з максимальною користю. Вивчав польську та англійську мови, опановував нові знання в електротехніці, намагався відвідати всі навколишні міста та села… Але не припиняв тренувати й загартовувати себе фізично. Так, наче завжди хотів бути готовим до того, щоб повернутися туди, де все ще точилася війна. Як нещодавно в телефонній розмові згадував наш спільний знайомий Роберт: «Ендрю завжди був готовий».
Саме тому 24 лютого 2022-го, коли вогонь великої війни почав розповзатися по всій Україні, молодший сержант Андрій Шахсінов не вагався ні хвилини.
— Необхідні речі Андрій давно спакував і повернувся додому. 26 лютого брат вже був на пішому переході біля польсько-українського кордону, — додає Роман. – А далі пішки дійшов до міста Мостиська, бо всі машини їхали у протилежному напрямку, люди тікали від війни. А Андрій — назустріч їй, наче вона могла кудись від нього подітися. Ледве вдалося знайти того, хто зміг підвезти Андрія додому. Не відпочивши з дороги ні хвилини, брат пішов у ТЦК. Ми потиснули один одному руки, обнялися… Сказав наостанок: «Бережи себе». Не було навіть натяку на те, що не побачу його вже ніколи. Андрій не міг чекати, не хотів зволікати, рвався на передову. І це була 80-та окрема десантно-штурмова бригада.
Андрій майже не розповідав про те, що з ним відбувалося впродовж трьох місяців великої війни. У нас залишилося небагато — лише кілька десятків фото. Немає жодного відео, де б ми могли побачити його усміхнене сміливе обличчя. Незадовго до трагедії Андрій вийшов сам на позиції та під час виконання бойового завдання підбив ворожий замаскований танк. За це командування підписало подання на нагородження брата орденом «За мужність ІІІ ступеня». Але отримати його він так і не встиг.
“Андрій не міг чекати, не хотів зволікати, рвався на передову. І це була 80-та окрема десантно-штурмова бригада”, – розповів його брат
«Під час евакуації побратим, який виносив Андрія, зачепив розтяжку»
Командир відділення, в якому служив Андрій Шахсінов, пригадує: на захисника можна було покластись у будь-якій ситуації.
— Після першого штурму в мене було багато поранених, і Андрій із кількома побратимами долучились до мого екіпажу. Так ми познайомились, — каже військовослужбовець Юрій. – Воїн вразив мене своєю хоробрістю, завжди адекватно оцінював обставини, мав холодний розум. Він був трохи одинаком. Бувало, що поодаль від усіх копав окоп чи займав ліжко, бо любив тишу. Але як тільки потрібно було йти на завдання, Андрій зголошувався одним з перших.
Того фатального дня бійці на протилежній стороні Сіверського Донця почули шум техніки окупантів. Я напередодні отримав травму ноги, тож замість мене був інший командир. Він наказав провести розвідку й визначити кількість та розташування ворога. Серед трьох бійців був і Андрій. Оскільки територія була замінована, пролунав вибух. Але під час евакуації побратим, який виносив Андрія, зачепив розтяжку. Осколки знову полетіли в Андрія, який собою «прикрив» того, хто намагався його врятувати. Медичної допомоги воїн не встиг дочекатись, помер під час евакуації… А інші двоє вижили. Гарного воїна ми втратили — мужнього, професійного.
Україна втратила мужнього й професійного воїна
Читайте також: Подвійне горе війни: батько поклав життя за Україну та ангелом полинув до сина
Брат загиблого додає: лише 18 липня 2023 року президент підписав наказ про посмертне нагородження Андрія Шахсінова орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Орден, який він мав отримати ще за життя, за свою сміливість, відважність, за абсолютну відсутність страху перед ворогом.
— Але армійська совковщина та бюрократія зробили свою справу — подання про нагородження загубилося, — каже Роман. – Потім військова частина подавала на нагородження вже посмертно, але через байдужість та безвідповідальність штабних офіцерів подання потрапило не туди, куди треба. Проте ми не здавалися. Адвокатські запити, звернення в Міноборони, ТЦК та Офіс президента все-таки змусили тих, хто є відповідальним за нагородження, зробити свою роботу якісно та врешті віддати честь і шану тому, хто на це справді заслужив. Андрій був безстрашним, хоробрим, живим втіленням девізу десантників «Завжди перші». Він не залишив ні внуків, ні люблячої невістки, бо усього себе віддавав армії, роботі та боротьбі з ворогом.
Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що у Львові попрощались із командиром гелікоптера, який літав на «Азовсталь». Тіло пілота повернули лише зараз.
