Як оцінювати поета двох епох, Івана Драча, який шукав згоди між радянським ладом та незалежною Україною.
Віра – це праця. Усе інше – напасть.
Дихаю Леніним до останнього подиху…
Навшпиньки завмерла сива земля
В очікуванні вогнеликого подвигу.
(Дихаю Леніним)
Ходить Гітлер по Вкраїні,
Носить жорна при коліні:
– Якби вас перетовкти
Та од Сталіна втекти.
А я сиджу на рядні
Та рахую трудодні.
(Ніж у сонці)
Ці зовсім різні рядки з канонічного радянського твору та сучасної поеми належать одній особі. Шістдесятнику, комуністу і рухівцю, народному депутату радянського та українського періодів і Герою України Іванові Драчу. Про вартість компромісу та критерії оцінки його життєвого шляху, зокрема й у контексті шістдесятництва, йдеться далі.
Укрінформ, у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті, презентує мультимедійний проєкт «Правда чи міф: радянська доба». Слідкувати за новими відеовипусками можна на ресурсах Укрінформу та Інституту національної пам’яті, у соціальних мережах, а також читати в текстовому форматі тут.
ЕТИЧНИЙ ЗВОРОТ 1965 РОКУ. ПОКАЯННИЙ ЛИСТ ІВАНА ДРАЧА – ЦЕ АКТ ПОВНОЇ ЗРАДИ ЧИ ВИМУШЕНИЙ ТАКТИЧНИЙ ХІД ЗАРАДИ ВИЖИВАННЯ В СИСТЕМІ?
4 вересня 1965 року, під час прем’єри стрічки «Тіні забутих предків» у київському кінопалаці «Україна», відбувся відкритий акт протесту. Іван Дзюба закликав присутніх встати на знак незгоди з арештами української інтелігенції. Більше про цей епізод дізнайтеся з першого сезону подкасту. Якщо частина глядацької зали піднялася, то поет Іван Драч, як і переважна більшість присутніх, залишився сидіти. Більше того, вже за кілька днів на сторінках видання «Літературна Україна» було опубліковано його так званий покаянний лист, у якому він публічно засвідчив свою відданість радянській історії, культурі та комуністичному курсу.
Для тогочасного кола шістдесятників це стало глибокою внутрішньою кризою, яка на десятиліття визначила радикальний розкол: безкомпромісний Василь Стус, який не підписав жодного покаянного листа і був відправлений до далекої північної в’язниці СРСР, на Колиму. І навпаки, Іван Драч, який після акту каяття отримав «дозвіл» від влади і незабаром вирушив у складі радянської делегації письменників до Сполучених Штатів Америки.