Фото: Getty Images
Підпис до фото: Україна вчиться воювати по-іншому
Росія була впевнена, що час на її боці. Але нова стратегія Києва дає неочікувані результати, пише журналіст Роберт Форсайт Ворт у своїй колонці для The Atlantic .
Він зазначає, що Україна воює в умовах, коли кожен солдат на вагу золота. Але попри все, фронт тримається — і навіть більше: українська армія тренується, адаптується. А час, який раніше грав на користь Москви, тепер може зіграти на користь України.
У статті Ворт описує спостереження за діями українських підрозділів та роботою безпілотників Збройних сил України, які завдають втрат ворогу.
Він зазначає, що Росія, попри свою величезну чисельну перевагу, не змогла прорвати оборонний пояс України — ланцюг стратегічних міст та логістичних вузлів на північному сході. Щоб захопити цю територію, знадобилися б роки запеклих боїв.
Тим часом, українські атаки на російські нафтопроводи та бази в тилу створюють серйозні проблеми з постачанням, зазначає видання.
Журналіст видання Atlantic додає, що Путін фактично визнав провал планів Росії, коли у серпні вимагав від України добровільної відмови від північного сходу, але «ніхто не сприйняв це всерйоз».
Технологія замість маси
За словами українських офіцерів, з якими спілкувався журналіст, ключем до утримання кордонів є пошук ефективних способів компенсації нестачі людських ресурсів.
І тут дрони відіграють вирішальну роль – вони дають змогу завдавати ударів по ворогу, не наражаючи солдатів на зайвий ризик.
Інші інструменти включають: точніші маневри, більш обережне використання артилерії та більш ретельне планування ротацій.
«Наше головне завдання — уникнути прямого протистояння, щоб українські солдати не гинули без потреби», — пояснює один із командирів у розмові з Робертом Вортом.
«Росіяни часто посилають людей, знаючи, що їх уб'ють», — каже командир із позивним YG. «Вони для них приманка. Якщо простого солдата поранять, вони його не заберуть. Така в них ієрархія, навіть після смерті».
Фото: Getty Images
Підпис до зображення: Українські солдати стріляють з гармати «Богдан» поблизу Торецька, Донецька область, серпень 2025 року
Журналіст видання «Atlantic» пише, що лише дев'ять місяців тому Україна здавалася вразливою: постачання зброї затримувалися, а росіяни переходили в наступ «м'ясними хвилями».
Зараз, за словами автора статті, ситуація змінилася – країна адаптується до тривалої війни, швидко навчається та зменшує власні втрати, завдаючи ударів по ворогу.
Колишній командувач армії США в Європі Бен Ходжес заявив Atlantic, що «Росія не може перемогти, якщо Захід не здасться».
Новий тип армії
Як пише Ворт, українські командні пункти розташовані в приватних будинках, невидимих з повітря. Їх легко евакуювати, якщо ворог виявить координати. Військові пересуваються переважно на цивільних автомобілях, щоб не стати мішенню. Навіть далеко від фронту солдати часто одягаються в цивільний одяг, бо ризик зіткнутися з дроном чи шпигуном завжди існує.
Також швидко розвиваються наземні дрони — роботи на колесах або гусеницях, які доставляють боєприпаси та евакуюють поранених.
Фото: Getty Images
Розвідувальні дрони DJI Matrice 300, придбані в рамках програми Drone Army, перед відправкою на передову
Під Харковом, автор статті Я побачив базу, яка більше нагадувала офіс IT-стартапу: хлопці у футболках, кава, монітори.
Один з операторів — худий молодий чоловік, схожий на геймера. Його дрон робить петлю в повітрі, а потім різко падає до цілі. За рік, каже його партнер, він знищив близько двохсот супротивників.
Ціна витривалості
Війна змінила людей. У прифронтових містах ненависть до росіян стала майже природною, ділиться своїми спостереженнями автор статті.
«Ми навіть не ненавидимо їх за руйнування», — каже лікар Андрій Базарний, який очолює польовий шпиталь поблизу Харкова. «Ми ненавидимо їх за те, що вони змусили нас втратити здатність співпереживати».
Для більшості українців поразка — це не просто втрата території. Це смерть або полон.
Як зазначає Ворт, час, який раніше грав на користь Москви, тепер може зіграти на користь України. Однак ключовим питанням залишається питання людських ресурсів.
Один з українських офіцерів розповів, що з 30 нещодавно мобілізованих солдатів лише вісім дісталися до навчального центру.
Але водночас, за його словами, є й інший бік цієї історії: ті, хто йдуть добровільно, особливо хлопці до 25 років — ще до призовного віку — демонструють дивовижну стійкість. Вони не просто йдуть служити — вони розуміють, за що борються.
Журналіст запитав командира з позивним «ЮГ», скільки ще може протриматися Україна. Той знизав плечима: «Ми воюємо з росіянами триста років. Потерпимо ще трохи».
