Василь Мосорко з села Нижнів на Карпатах виріс у люблячій родині. Його підтримували та надихали мати, батько, молодший брат і сестра. Для них він був джерелом гордості, опорою та прикладом щирості та доброти. Хлопець мріяв про мирне життя у вільній Україні. Він хотів одружитися, мати дітей і завжди бути корисним своїй країні, але не судилося… Війна зруйнувала всі ці плани. 22-річний військовослужбовець із позивним «Відлуння» загинув восени 2024 року під час запеклих боїв за Куп'янськ на Харківщині. Росіяни досі намагаються взяти це місто штурмом…
«Я втішав себе думкою, що маленький Василько виросте і стане великим священиком»
— Василь — моя гордість і водночас вічний біль. Бо що може бути страшнішим, ніж ховати своїх дітей?! — розповідає «ФАКТАМ» мати солдата Оксана . — З дитинства мій син був добрим, щирим і світлим хлопчиком, завжди готовим прийти на допомогу іншим. Його особливим робили його дружелюбність і відкрите серце — Вася легко знаходив спільну мову з людьми і мав багато друзів.
ВІДЕО ДНЯ
У школі захоплювався точними науками, а у вільний час із задоволенням грав у футбол. Його життєрадісність та теплий характер приваблювали до нього людей. Душа компанії, син мріяв жити в Києві, закінчив технікум за спеціальністю слюсар, їздив на заробітки до Польщі, збирав полуницю, працював на заводі, на будівництві. Не боявся жодної роботи.
Василь виріс у великій, дружній родині.
З дитинства, згадують односельці, Василь Мосорко щонеділі та у свята відвідував місцеву церкву. Він служив там вівтарником.
РЕКЛАМА
— Коли я близько десяти років тому прийшов до цієї церкви в селі Нижнів, мене зустріли хлопці, які служили в церкві. І серед цих хлопців був він — наш щирий, добрий і усміхнений Василько. Але Василько не просто служив, як інші хлопці. Він був справжнім церковним хлопцем, — розповідає «ФАКТАМ» місцевий священик Василь Палюга . — Ми називали його: «Наш церковний хлопець». Василько Мосорко знав усе в нашій церкві краще за всіх. Він усе знав, усе розумів. Він точно знав, коли дзвонити в дзвони, коли кадити під час служби, а коли йти зі свічкою.
Читайте також: «Я знищу ворога і принесу мир»: 24-річний герой загинув у бою в Серебрянському лісі
Тоді, років десять тому, маленький хлопчик у маленькому ризі, у маленькій далматиці, приходив на службу такий зосереджений, такий задумливий. Якщо наш вівтарник не міг прийти на службу через інші свої професійні обов'язки, ніхто в церкві не хвилювався, хто служитиме, бо всі знали: прийде Василько. Він служитиме вівтарнику. Він запалить ладан, винесе кафедру в потрібний час — він зробить усе.
РЕКЛАМА
Вже тоді я втішав себе думкою, що цей маленький Василько виросте і стане великим священиком. Я був певен, що він обов'язково вступить до семінарії, що присвятить своє життя служінню Богові та людству. І наш Василько виріс. Наш Василь, наш герой, присвятив своє життя служінню і Богові, і людям. І він не просто присвятив його – він віддав своє життя заради людей, заради тебе і мене. Він віддав його для того, щоб ми могли жити, щоб ми могли молитися в наших домівках, у наших церквах, щоб ми могли молитися рідною українською мовою.
“Час не лікує. Він лише вчить жити з болем”
У жовтні 2021 року Василь пішов на строкову службу до Національної гвардії України. Він отримав спеціальність старшого кулеметника. Велика війна застала його у Вишгороді під Києвом. Потім були Ірпінь, Буча, де разом зі своїми побратимами він дав гідну відсіч ворогу. Мав позивний «Луна», отримав його за сильний, грубий голос.
Василь взяв зброю та пішов захищати країну в перші ж хвилини великої війни.
— Василь зустрів війну з перших же пострілів демонічної Москви 24 лютого 2022 року, коли проходив військову службу у Вишгороді, — продовжує отець Василь. — Тоді полетіли перші снаряди — і з перших хвилин він, ще зовсім молодий, взяв до рук зброю та вступив у боротьбу з жорстоким ворогом. Буча, Ірпінь, Київ… Саме він і такі герої, як він, захищали столицю. Вони захищали серце нашої Батьківщини.
А потім, коли ще навіть не закінчилася його військова служба, він поспішив підписувати контракт. Мама й тато просили Василя не поспішати. Однак хлопець вступив до бригади «Бурева» Національної гвардії України. Він пояснив батькам: якщо він не захищатиме Батьківщину, то хто? У нього була одна відповідь: «Там мої брати. Там ми повинні стояти на смерть. Там ми повинні зупинити ворога». І вони змогли. Вони зупинили і відкинули того божевільного окупанта на багато кілометрів назад. Але Василь до останнього подиху навіть не думав припиняти боротьбу — доки не була перемога. Для нього слова: «Ми віддамо тіло і душу за нашу свободу» були не просто словами. Це було його кредо, його життя і його смерть.
Після Київської області захисник обороняв схід – Лиман, Ямпіль, Слов'янськ, Куп'янськ, Куп'янськ-Вузловий.
РЕКЛАМА
Брати казали, що Василь завжди знайде вихід з будь-якої ситуації, вирішить будь-яку проблему.
— Поки мій коханий був на фронті, я дивилася новини і молилася, щоб у нього все було добре, — зізнається «ФАКТАМ» Людмила, дівчина загиблого героя . — А коли Вася виходив на зв'язок, це було найбільше щастя. «Все буде добре, обіцяю», — казав він. Розлука була болісною. Страх і безпорадність роз'їдали. Але кожна наша зустріч, навіть коротка, була безцінною. Вася розповідав стільки історій зі служби, а я слухала, затамувавши подих. Його товариші казали, що він завжди знаходив вихід з будь-якої ситуації, вирішував будь-яку проблему. Він захоплювався стрільбою, був сильний у навігації — карти, компас, змагання. З моїм братом вони навіть посіли друге місце серед десяти команд. Він завжди був впертим і йшов до мети, як би важко це не було.
Читайте також: Освідчився коханій на стрільбищі 28 квітня. Через два роки, того ж дня і місяця, він помер: історія 25-річного захисника, який посмертно став Героєм України
12 жовтня 2024 року поблизу села Піщане на Харківщині Василь зник безвісти під час виконання бойового завдання. Але я вірив, що його знайдуть, що він повернеться. Я допомагав батькам у пошуках, писав усім своїм знайомим військовим, друзям. Багато людей відгукнулися, сподівалися разом зі мною. Але дива не сталося…
Коли на початку грудня минулого року прийшла звістка про те, що тіло везуть додому, Людмила зізнається, що довго плакала. Але вона знала, що має зібратися з силами, щоб попрощатися.
— На похороні плакали всі — однокласники, друзі, брати і сестри, — каже дівчина. — Вася залишив слід у душі кожного, хто його знав. Моє перше кохання було найбільшим скарбом у моєму житті. А потім — найбільше випробування і втрата. Час не лікує. Він лише вчить жити з болем. Моє життя ніколи не буде таким, як було з Васею. Але пам'ять про нього буде вічною. Я знаю: він хотів би, щоб ми пам'ятали його не лише через сльози, а й через гордість. Тому так важливо підтримати петицію про присвоєння йому звання Героя України. Це знак того, що його подвиг ніколи не буде забутий. Вася заслуговує на те, щоб його ім'я назавжди залишилося в історії. Бо він віддав найдорожче — своє життя — за нас із вами.
Читайте також: «Я знаю, що помру. Але я ні про що не шкодую, це мій шлях — і я щасливий…»: історія 37-річного героя із Запоріжжя, якому присвячена книга
