Снайпер, офіцер, бойовий командир ДПСУ Дмитро Полончак: Гіршого за Бахмут пекла я не бачив. Але найгірше, що висновків ніхто не робить 18.01.2025 10:00 Укрінформ Після початку повномасштабного вторгнення прикордонник на всі свої гроші, які збирав на квартиру, купив зброю та все необхідне для снайпера
Дмитро Полончак, снайпер, офіцер, бойовий командир Держприкордонслужби – один із таких. Цей чоловік любить війну за нагоду проявити свої найкращі якості – від підготовки людей та управління ними в бою до порятунку поранених. Дмитро провів в активних боях два роки із початку повномасштабки – спочатку Київщина, далі Донеччина. Бахмут став для його підрозділу найбільшим випробуванням – пробули там сукупно два місяці, вийшли з тих боїв із великими втратами. Потім ще деякий час частина бійців брали участь у боях, знову ж таки на Донеччині. Із 2024 року підрозділ потребує відновлення.
Дмитро Полончак тим часом удосконалюється як снайпер, тренує новобранців на полігонах та мріє започаткувати центр для стрільців на Закарпатті, де народився та проходив до війни службу в Мукачівському прикордонному загоні імені героїв Карпатської Січі.
Снайпінг – його пристрасть. За якийсь час після початку повномасштабного вторгнення Дмитро вклав у спорядження всі свої гроші, що збирав на квартиру, – купив собі зброю та все необхідне для снайпера. Тепер на це йдуть кошти від їхнього спільного з дівчиною бізнесу. Це, каже снайпер, як з «айфонами»: вийшла нова серія оптики – і та, що була в тебе досі, стає неактуальною.
ПЕРШИЙ РІК ВІЙНИ: ЗВІЛЬНЕННЯ КИЇВЩИНИ ТА БОЙОВЕ ЗЛАГОДЖЕННЯ
– Коли почалася повномасштабна війна, я служив у Мукачівському прикордонному загоні. Питання про переведення у бойовий підрозділ вирішувалося за години, на третій день вторгнення ми вирушили на злагодження та комплектакцію, проходили його на заході країни.
Треба було швидко групуватися зі своїми. Тоді все блискавично вирішувалося: командування довело тобі наказ сформувати собі підрозділ, і ти просто сідав на телефон та починав обдзвонювати добрих знайомих, з ким перетиналися по житті, з пропозицією типу «Васька, поїхали разом, подвіжуємо». Всі розуміли ситуацію, і ніхто не відмовляв.
Ми швидко сформували бойовий підрозділ: із 300 людей буквально за кілька днів збільшили його до 1700. Ми зібралися у Львові, доукомплектувалися БПЛА, коптерами, зброєю. Через те, що формувалося усе дуже швидко, у нас голови пухли – це ж зброя, облік, майно, форма, броніки, шоломи… Далі поїхали на злагодження. За тиждень отримали від командування перше бойове розпорядження, і перша група, це дві машини, вирушила на Чорнобиль. Звісно, що я був у тій групі.
То була основна дорога на Прип’ять, ми були передовою групою – мали знайти мости, організувати переправи, визначити місця, де людям розташуватися. Розмінувати територію.
Цікава робота була: ти в броніку їдеш за кермом, зброя знята із запобіжника, і гасаєш зі швидкістю як мінімум 120 км/год, щоб по тобі не влучило. Але ми справилися добре і завели людей. То була ціла епопея! Техніка ж спочатку яка була: старі гнилі УАЗики, що ламалися, танки, що не їхали… То вже потім із технікою стало краще.
Тож ми завели туди людей і перший час працювали там.
Далі отримали розпорядження відправити певну кількість людей на Донеччину. Я займав тоді посаду розвідника, і в якийсь момент сказав командиру, що з цими хлопцями теж іду на Схід.
На початку в нас була лайтова обстановка, ми розташувалися поруч з десантниками, це був Шервудський ліс, стик Донецької та Харківської областей. Я швидко знайшов там друзів, роззнайомився, завів контакти. Згодом нам дали завдання розтягнутися до Богородичного на Донеччині. Ото саме там ми десантникам подарували затрофеєного танка кацапського. Узагалі було цікаво працювати, там було багато цікавої кацапської техніки. Ми ж прикордонники, у нас БТР – це максимум, що було до повномасштабної війни. А тут вперше побачили, що таке «Штурм С» (російський протитанковий ракетний 130 мм комплекс, розроблений ще в радянські часи, – ред.).
Ну а після Донеччини нас знову перемістили на Чорнобиль – треба було територію розміновувати після відходу росіян. То був період безкінечних вилазок зі щупами і нескінченні «теемки» москальські (протитанкові міни, – ред.).
ДРУГИЙ РІК ВІЙНИ: БАХМУТ І МІСЬКІ БОЇ
– У якийсь момент я попросив коротку відпустку в командира. То вже була зима 2022–2023 рр. Кажу начальнику: я тут задовбався, хочу на лижі, пустіть, доки сніг є, на «Буковель». Я люблю «чорні» лижні траси – щоб летіти на шаленій швидкості, падати, робити сальто в повітрі. Кажу: пустіть, бо Бог його зна, чи ще колись доведеться покататися. Мені дали кілька днів.
Гроші були, тож я уперше зняв у центрі «Буковелю» розкішний готельний номер, а не як до того завжди бувало – на висілках, щоб зекономити. Заплатив одразу за три доби. Подумав, що цього цілком вистачить, щоб накататися. Встиг закинути речі, поселитися, відкатав вечірнє катання, потім ще зранку, а в обід вже дзвонить командир: Дімон, післязавтра твоя група висувається на Соледарський напрямок.
Для мене це був шок: я понад пів року тренував групу зі 170 людей, я в них вклав душу, серце, жив з ними на полігоні, бігав по лісах. Ми готувалися у разі нападу ворога на Волинь зустрічати росіян – тоді про це багато говорилося. У разі вторгнення ми мали їх першими зупиняти. Я стільки зусиль в них вбухав – і от мені кажуть, що вони їдуть на Схід.
Ну, але на війні так буває… Написав есемеску начальнику, що не згоден з таким рішенням командування і що я також маю бути в тій групі. Але там не було офіцерських посад. Проте, як на те, з одним відділенням трапилася ДТП: у їхню групу влупив на джипі інший військовий, були постраждалі і треба було робити так звану санітарну заміну. Мене поставили на посаду того офіцера, і так я опинився в тій групі, що висувалася на Соледарський напрямок.
І от я з «Буковелю» мчу в Соледар. Здивувався, що гроші в готелі мені повернули. Був здивований, навіть на початку домовлявся із менеджером, щоб їх залишили, а я, якщо виживу, ще приїду колись, доплачу різницю і відкатаю своє. Але тоді взяв вантажного буса, заклав туди свою зброю і поїхав на Схід. По дорозі ще підвантажився, чим потрібно, від волонтерів. Ну й уже коли дістався місця, зустрів хлопців, які вийшли із Соледару. Це було страшне видовище. Вони всі чорні – білі лише очі й зуби. Офіцер, мій давній друг, слова не може сказати, його трусить… Стрес був дуже великий! Тоді зазнали багато втрат – і загиблими, і пораненими, і пропалими безвісти.
За короткий час, утім, без відновлення після виходу із Соледару, ми отримали розпорядження висуватися на Бахмут.
Мені дали групу в підпорядкування, дали напрямок, сказали взяти снікерси й енергетики, БК, каски і рюкзаки. Нас завели вночі. Ми зайшли в місто, дісталися свого підвалу – і одразу приліт. Бух-бух, працювала 120-ка. Хлопці кажуть: «Ми де?». Відповідаю: «Ви в Бахмуті». Було смішно, бо ми ж їхали з вимкненими фарами, то вони не зрозуміли, куди їх завели.
Тоді ще в місті кацапів не було. Вони лише починали заходити в селище за річкою Бахмуткою (права притока Сіверського Донця, – ред.). Ми стояли на заводі кольорових металів. Починали відправляти людей за Бахмутку на оборону. Спочатку в нас був толковий командир зі сталевими яйцями – він беріг людей і сприймав близько кожну втрату, навіть подряпину в бійця. Постійно був включеним у ситуацію, знав, що насправді відбувається, яка обстановка на еспешках (спостережних пунктах, – ред.), що з особовим складом. Майже не спав – було таке, що не лягав три доби підряд.
А згодом нами поставили управляти людину, якою я був дуже незадоволений. Стало важко. У нас почалися близькі бої, багато втрат, багато 500-х (зниклі безвісти, – ред.). То був час, коли ми постійно тягали людей – а за ними утворювалися криваві доріжки… Тоді у нас на руках багато хлопців померли…
Мій друг Ярік, позивний «Поет», також керував групою. У той період ми разом були в Бахмуті. І от якось сидимо, куримо і домовляємося: якщо мене вб’ють – він мене бере, як рюкзак, на спину і біжить з моїм тілом у тил. А якщо вб’ють його – я йому просто закриваю очі, лишаю і сам біжу в тил: він важить 120 кг. (Сміється). Без чорного гумору там неможливо було втримати дах!
ЧОМУ МИ ВТРАТИЛИ БАХМУТ
– Коли вже було зрозуміло, що місто ми втрачаємо, нас, польових командирів, викликали «на килим» до начальства – разом із нашим безпосереднім керівництвом. Сидять посадові особи вищого рангу і нас питають: чого ми втрачаємо Бахмут? Я був злий і нестриманий, кажу, мов, ось тут сидять полковники – ви їх питайте! Вам оці люди кажуть, що у нас там є лінія оборони, то я вас розчарую – там нема лінії! Це узагалі не лінія, це кардіограма, як у хворого сердечника: тут їхні, тут наші, все вперемішку! А ви малюєте лінії. Усі проблеми й починаються з того, що ротний намахує комбата, не доповідаючи про втрачені позиції, комбат – комбрига, а далі по ієрархії ви намахуєте Київ, аби вас не намахали.
Ротний, який нами керував, узагалі думав, що я – мобілізований, він не знав навіть, що я офіцер. Він ні разу не був з хлопцями на позиції. Його згодом забрали з посади, але це, звісно, ні на що вже не впливало.
Був іще випадок, коли приїхали два автобуси зі Львова зі щойно мобілізованими – і їх дають нам як підкріплення. Це люди, що два тижні тому були ще цивілами! Може, хтось із них колись один раз в житті був на полюванні й там пробував клацати зброєю. І їх нам дають, аби вони йшли відбивати втрачені позиції! Я просто не знав, що з ними робити.
Був випадок, коли я почув у рацію своїх бійців на одній із позицій, як вони прощаються. Боєць каже: у нас один 200-й, один 300-й, закінчується БК. Коли таке чуєш в ефірі, це дуже важко. Я беру побратимів, йду їх витягувати. З нами пішов також один офіцер. У нього по дорозі почалася паніка, він залишився в одному з підвалів. Ми проривалися з боєм на ту позицію, відстрілювалися і кидали гранати. Коли прийшли до них, виявилося, що боєць, який говорив у рацію, теж був охоплений панікою. Він лежав, треба було його привести до тями. Я його підняв і приставив до стіни (у звичайному житті ніколи б так не зміг, але на нервах у людини звідкись з’являється дуже багато сили), а паралельно ж другою рукою веду бій, відстрілююсь – бідолаха подумав, що я його хочу розстріляти.
Ми таки тоді їх забрали з тієї позиції. Коли відступали з боєм, я налетів на сітку від огірків біля якоїсь хати. Думав, що вона від морозів мала піддатися і порватися, але так і добіг, весь заплутаний у тій сітці.
І буквально за кілька хвилин після завершення цієї евакуації чую в рацію усний наказ: йдіть відбивайте позицію. Командир навіть не спитав, чи є 200-ті або 300-ті. Він не спитав, чи є у нас БК, вода, чи люди в стані йти відбивати позиції. Я відмовився – досить грубо й емоційно, у рацію. Це чув весь Бахмут, ефір же – один. Того командира ми після цього не бачили потім два тижні. Він просто пропав.
ЩО ТРЕБА РОЗУМІТИ КОМАНДИРАМ
– Треба розуміти: якщо в тебе нема авторитету серед бійців, то чим ближче до «двіжухи», тим більше до ср*ки твоя посада та звання. Може статися, що тебе вб’ють чи поранять, а ніхто навіть особливо й бігти до тебе не буде.
Якщо ти в них керівник, який їх відправляє на позицію, – то ти йдеш разом із ними, витягуєш їх у разі потреби, допомагаєш у складних ситуаціях, несеш разом із ними БК. Люди, коли це бачать, тебе по-іншому сприймають узагалі. Це дуже високий рівень довіри – а на тобі водночас дуже високий рівень відповідальності за їхні життя.
Жодна людина, яку я вів у бій, не сказала мені в очі, що я кончений чи що вона не буде виконувати мій наказ. Я аналізував наказ за БР і якщо бачив, що це заздалегідь програшна ситуація, казав одразу: мов, робіть, що хочете, але мої люди туди не йдуть. Про мене часто говорило начальство: «Я його не можу змусити», «Діма мене не слухає».
ГІРШОГО ПЕКЛА ЗА БАХМУТ Я НЕ БАЧИВ
– Було багато разів, коли я також прощався. Правда, не кричав про це в рацію на все місто (усміхається). Але таке дійсно було, і багато разів. Чисто сам собі, подумки. Або пошепки зі своїми. Ну, але таке було у всіх, хто має досвід в бою. Хтось це робить мовчки, хтось емоційно, в кого як, справа особиста.
Гіршого за Бахмут пекла я не бачив. Але найгірше в цьому, що висновків ніхто не робить. Бо коли ми згодом втрачали інші міста, було багато тих самих проблем. Завжди вражало ще: от приїдеш у Краматорськ, Слов’янськ – там спецури! Красиві всі, здоровенні! А зайдеш у Бахмут – там дядьки за 50 років, худі, малі, нещасні. Я там бачив людей, про яких, якби їх убили в бою, криміналісти сказали б, що цей помер тиждень тому. Блідий, сірий – у нього крові нема. Бачив людей, які приходили з цивілки – і забивали в магазин калібром 5.45 набої 7.62. Бо він поняття не має, що робить не так, він ще кілька тижнів тому гуляв з дівчатами по своєму місту чи селу.
БІЛЬШЕ НЕ ЦІКАВО ВОЮВАТИ З «М’ЯСОМ», ПРИВАБЛЮЮТЬ «ЖИРНІ» ЦІЛІ
– Моя снайперська робота почалася з того, що став виходити на підсилення. Якраз склалося так, що снайперів вибили, я прийшов на склад і отримав «юарку» (український аналог снайперської гвинтівки AR-15, – ред.). Коли вбив першого ворога за 930 м – у мене руки трусилися десь 15 хв. Не від того, що мені його шкода, а тому, що бачиш в оптику, що ось – ти його щойно вбив! Бо зазвичай я бачив, як влучав у ворога, але потім він ще кудись відповзав і або помирав, або був 300-м. А тоді я скурив дві цигарки, доповів і пішов далі працювати.
Так, дійсно, в якийсь момент я вклав у своє снайперське спорядження всі кошти, зокрема й ті, що відкладав на житло. Збирав на квартиру, але сподобалася рушниця – і я віддав за неї все, що мав. Така вже я людина. Снайперська зброя – дуже дороге задоволення. Наприклад, денна оптика вартує 200 тис. грн. Вистріли: постріляв – і мінус 1 тис. доларів.
Чи рахую «снайперські трофеї»? Ні. Але думаю, що з цією «волиною», яку маю тепер, почав би. Це вже серйозна штука. Мій рекорд наразі – ціль на відстані 1600 м. Для цього треба мати не лише зброю, а й обладнання – від метеостанції до вистрілів. Дуже важко стріляти на великі дистанції. Тут працює математика. Тобі треба розраховувати траєкторію, знати, звідки дме вітер, яка його сила тут, де ти, і там, де ворог, також маєш виміряти температуру повітря, вологість, тиск.
Ти можеш уразити ціль з одного пострілу, а можеш витратити кілька зарядів. Було таке, що від страху всадив у ворога п'ять пострілів. Відстань була 200 метрів, він на мене вибіг – переплутав зі своїми чи під кайфом був. Я в оптику бачив навіть його колір очей. Тоді на нервах всадив у нього п'ять вистрілів. Це було в Бахмуті.
На війні часто трапляється, що плутають своїх та чужих. У нас було таке, що нас із хлопцями в нашому тилу обстріляло львівське ТрО. Не знаю, як їм вдалося нас не покласти, бо вони випустили по нас із другого поверху шість магазинів. Поцілили одному бійцю в ногу.
Які мої найбільші цілі? У Бахмуті дуже хотів дістати Пригожина. Ми знали, що він тусується в 5-й школі, а ми були поруч. Він фоткався там, де раніше і ми фоткалися. Ну, але не вийшло.
Був один командир, видно, що дорогий для ворога, бо вони багато доклали зусиль і людей поклали, аби його тіло забрати, лізли й лізли. Також був коригувальник артилерії – він слідкував і наводив арту по наших. Був також снайпер. Він поклав близько 20 наших бійців за тиждень: і прикордонників, і з 93-ї бригади, і нацгвардійців. Ми на нього тоді всі були дуже злі. А решта – то таке.
Снайпінг мене тепер приваблює якраз тим, що можна брати цікаві цілі. Наприклад, керівництво ворога. Звичайне «м'ясо» мені більше не цікаве. Ворог мене не бачить і не чує. Тільки відчуває. Там такі кулі – якщо потрапив у руку, її відриває. Якщо він у броніку – куля спереду робить дірку, а задню плиту просто зриває за собою.
МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ТАКТИКА ВОРОГА, АЛЕ Й МИ ВИГАДУВАЛИ БАГАТО ЧОГО
– Ворога не треба недооцінювати. Моє ставлення до росіян… Ну, якщо опустити всі емоції та почуття ненависті, відмітив би, що вони добре працюють, особливо їхня спецура. Вони знають, кожен, своє завдання. Ми воювали з вагнерівцями. Вони беруть, наприклад, «сіфіліс» (мобілізованих, які мають невиліковні хвороби, – ред.), дають їм браслети, позначають за кольорами. Я спостерігав білі та червоні. І от хочуть вони зайняти нашу позицію, де нема чіткої лінії. Приходить спецура із цим «м’ясом» у браслетиках. Відправляють спочатку «браслєти», а їхні штатні сидять, бачать, звідки по тій групі ведеться вогонь, і складають собі тактичний план, як з нами працювали. Так вони і забирали позицію за позицією. Ми, коли зрозуміли цю тактику, почали працювати з глушниками.
Але для того аби ворог тебе поважав, треба також обирати нелінійну тактику. Після Бахмуту в якийсь період ми з хлопцями тримали позиції на тому ж таки Бахмутському напрямку. За ротацію поклали 100 їхніх людей, а у нас – один 300-й. Працювали переважно станковим гранатометом МК-19.
Я не настільки крутий, аби самому собі обирати напрямок на фронті. Донеччина для мене зрозуміла, там багато своїх. Мені важливо не куди, а з ким.
Були у нас тактичні штуки, від яких вороги були в шоці. Наприклад, у міських боях придумали, як викурювати їх з будівель… Коли таке прилітало, вибух був настільки сильним, що з приміщення все вилітало через вікна.
ТРЕТІЙ РІК ВІЙНИ: ВІДНОВЛЕННЯ ПІСЛЯ ВТРАТ І МРІЯ ПРО СТРІЛЕЦЬКИЙ ЦЕНТР
– На війні мені найбільше подобалося відчуття, коли ти виконав бойове завдання і не втратив людей. Хвалив себе, коли це вдавалося. Водночас дуже важко, коли у тебе у підрозділі втрати, особливо коли прив’язуєшся до хлопців. У мене був побратим – як рідний брат. Коли він буквально на дві хвилини пропав під час одного з обстрілів, у мені з’явився якийсь тваринний страх за те, що я його не вберіг. Тоді обійшлося: він вийшов з-під завалів, поранений в ногу.
Наш підрозділ був розбитий у Бахмуті. Він офіційно на відновленні, але ми з окремими групами ще їздили на ЛБЗ кілька разів у 2023-му та 2024-му. Тепер підрозділ формують, але я дивлюся на нових людей, які приходять, і мені не хочеться з ними «двіжувати».
Коли ми починали в 2022-му, це були дуже мотивовані люди, хлопці поверталися в Україну з-за кордону воювати за свою землю з ворогом. Тепер – це ті, кого ловлять на вулицях. Ви чули останнім часом, аби хтось повертався з-за кордону, щоб піти до війська? Я за рік не бачив ні одної такої людини!
Тепер мені як інструктору дають людей не те що невмотивованих – мені дають людей, у яких явні проблеми зі здоров’ям. І мені потрібно його спочатку навчити жити без алкоголю та боротися з алкоголізмом, а вже потім готувати з нього бійця. Не уявляю, як із таких людей скомплектувати живий та здоровий колектив, який далі можна буде вести у бій. Це ж усе буде на твоїй голові! А результату не буде жодного, нічого, окрім горя батькам чи родині, такий боєць не принесе.
А взагалі тепер, після трьох років повномасштабної війни, таке відчуття, що розслабилися не тільки цивільні в тилу, а й командири у війську. Враження, що всі чекають, коли когут в ср*ку клюне. От коли в 2022-му клюнув, бо ворог йшов на Київ, усі швидко відкинули паперову роботу, заробляння грошей, посадові інструкції і включилися. Тепер, на жаль, такого нема. Я звісно, радий, що люди мають більш-менш спокійне життя, роботу, турботи… Якось життя триває. Схід країни, де йде наступ росіян, – то не спільні проблеми, то проблеми військових. Далі від Сходу проблеми у кожного свої. Я теж би міг сказати, що у мене тут свої проблеми.
Тепер ми не знаємо, які будуть домовленості та що і як буде в майбутньому. Очевидно, що нам стає чимдалі важче вести бойові дії. Особливо тепер, взимку, коли мороз. Я пам’ятаю, як це, коли тобі замерзають пальці на ногах, коли ти повертаєшся із завдання і думаєш, що тобі їх зараз відріжуть. Або коли на бороді волосся замерзає і ламається, бо кожна волосина вкрита льодом.
Я часто ховаю в своєму місті побратимів. Нещодавно прийшов на похорон прикордонника: на прізвище його не пригадав, а коли побачив обличчя, згадав його. Він був мій підлеглий. Ще один – офіцер, його всі добре знали.
Також, буває, часом у церкві побачиш атрибутику – і накочуються спогади про полеглих хлопців. Із цим треба жити. Але духом я не впав. Чекаю, коли знову буде мій час у цій війні.
Тепер треную новобранців, тренуюся сам – весною працював із чемпіоном зі снайпінгу. Мрію, шукаю місце та вивчаю документи – хотів би облаштувати на Закарпатті стрілецький центр для цивілів, де б люди могли навчитися стріляти.
Будете здивовані, але такі центри є всюди по країні, а на Закарпатті – жодного. Я би з радістю зайнявся цим після війни. Колись вона закінчиться, закінчиться мій контракт, я подякую – і займатимуся тим, що мені подобається.
Бахмут Снайпер Військові Закарпаття Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
