— Коли я дізналася про недавній обмін полоненими (найбільший від початку повномасштабної війни), сподівалася, що серед звільнених буде мій син або хтось з хлопців чи дівчат, які були з ним в неволі в росії, — розповіла «ФАКТАМ» Наталія Ніколаєва, мама військового медика Дмитра Селютіна з 36-ї бригади морської піхоти. – На жаль, обидва ці сподівання виявилися марними. З російської тюрми, в якій тримають Діму, ще жоден полонений не повернувся.
«Під час ворожої атаки на колону „Урал“, в якому їхав Діма, полетів в кювет і двічі перевернувся»
— Так сталося, що в полон потрапили одразу понад тисяча морських піхотинців 36-ї бригади: вночі 12 квітня 2022 року вони спробували вирватись з оточеного Маріуполя, їхню колону розстріляли, і ті з наших, хто вижив, опинилися в російській неволі, серед них мій син Діма, — продовжує Наталія Ніколаєва з Луцька. — До речі, згідно з Женевськими конвенціями, мого сина не мають права тримати в полоні, оскільки медики, хай навіть військові, не вважаються комбатантами — тобто тими, хто безпосередньо бере участь в бойових діях.
ВІДЕО ДНЯ
Сестра Дмитра Селютіна Олександра з плакатом з вимогою звільнити полонених медиків
— Як було прийнято рішення спробувати вирватись 36-й бригаді з оточеного Маріуполя?
РЕКЛАМА
— На прорив пішли за наказом командира бригади полковника Володимира Баранюка. Сподівалися дістатися території, підконтрольній українській владі. Певно, ви знаєте, що чималій кількості невеличких груп з інших підрозділів це вдалося. У нас в Луцьку є хлопець, який був в одній з таких груп. Якщо не помиляюсь, до Дніпра добирався 3 тижні (журналістам він свою історію розповідати поки що не хоче). А його брат залишився в Маріуполі, досі в полоні.
— Злощасної ночі 12 квітня 2022 року вашому сину пощастило уникнути поранень?
РЕКЛАМА
— Серйозних ушкоджень син не зазнав, хоча ситуація, яку він пережив з побратимами, була вкрай небезпечною. Вони їхали в колоні на військовій вантажівці «Урал». В їхню машину влучив якийсь потужний російський снаряд. Через це «Урал» полетів в кювет і два рази перевернувся. Сина врятував доволі дорогий кевларовий шолом, який, до речі, він дуже хотів і ми придбали ще у 2019 році за 16 тисяч гривень. Коли «Урал» полетів в кювет і двічі перевернувся, шолом на голові сина розколовся навпіл, на дві частини, але Діма, як я сказала, на щастя, вцілів.
— Звідки ви знаєте всі ці подробиці?
РЕКЛАМА
— Від побратимів і посестер сина, яких вже вдалося повернути додому в рамках обміну полоненими. Від них знаю також, зокрема, те, що було дві спроби прориву. Перша — в ніч на 11 квітня. Але довелося повернутися, бо противник майже одразу виявив колону та відкрив вогонь. А спроба наступної ночі закінчилася полоном.
Під час недавнього обміну полоненими вдалося звільнити посестру Дмитра Селютіна військового медика Юлію Федишин. Це фото зроблено до повномасштабного війни. На фото Юлія з побратимами. Ліворуч – Дмитро Селютін
— Коли та як ви дізналися, що син в руках ворога?
— В той же день — 12 квітня. Дивіться, у WhatsApp існувала група 36-ї бригади. В ніч на 12 квітня вона була видалена. Ми (родичі морпіхів) почали між собою зідзвонюватись, списуватись. Ніхто не знав, що трапилось. І десь о 12:50 дня мені прийшло з невідомого номера СМС-повідомлення (потім ми дізналися, що його відправила посестра сина Юлія Лугіна, бо ще була така можливість). Річ у тім, що в перші години росіяни пресували передусім наших хлопців, а дівчат ще особливо не чіпали. Тож у них (у дівчат) тоді ще лишалися телефони й вони стали розсилати повідомлення: «Нас взяли в полон». Згодом з цього ж номера подзвонив син: «Мамо, не переживай. Моліться за наш обмін. Нас взяли в полон».
Власницю цього номера Юлію Лугіну вдалося швидко звільнити — ще у травні 2022-го. Вона відразу зв’язалась зі мною, детально все розповіла. Зокрема, про те, що моєму сину довелося відпустити свого собаку Афіну (тоді їй було 9 місяців): російський солдат сказав, що або пристрелить Афіну, або Діма її залишить. Син дуже просив, щоб ми спробували її знайти. Рівно за рік я відшукала Афіну (це окрема історія), і зараз собака у нашій родині в Луцьку.
Завдяки небайдужим людям Наталії вдалося розшукати в окупованому Маріуполі собаку сина. Волонтери вивезли звідти Афіну, й вона зараз в родині свого господаря. На фото Наталія з молодшими дітьми та Афіною
«В росії в’язниць більше, ніж шкіл»
— Росіяни відправили морпіхів в сумнозвісну колонію в Оленівці?
— Так, в Оленівку, але не одразу, спочатку відвезли до фільтраційного табору в Сартані.
— Побратими й посестри Дмитра, яких вдалося звільнити, розповідали, як з ними поводилися, коли вони потрапили в полон?
— Якщо чесно, то мало хто погоджується про це говорити — дуже важка тема. Почалося з, так би мовити, сортування: окремо зібрали офіцерів, рядових бійців, дівчат, медиків, поранених і повезли, як я сказала, у фільтраційний табір в Сартані. У нас в Луцьку живе прикордонниця — медик Людмила Кравчук. Вона розповідала мені, що в тому таборі стоять якісь сараї чи ангари. В одні загнали хлопців, в інші — дівчат. В тому таборі полонені медики дві доби працювали без зупинки, бо поранених було дуже багато. «Ваш Діма був настільки втомлений, що втрачав свідомість», — казала мені Людмила. Вони тоді ще мали медикаменти для надання першої допомоги, бо в них спочатку забрали тільки зброю, а медичні рюкзаки лишили. Коли їх потім всіх відвезли в Оленівку, Діма й там продовжував, як міг, допомагати пораненим.
— Він знаходився в тій колонії, коли росіяни підірвали там барак з полоненими азовцями?
— Ні, ще 19 квітня мого сина й частину його побратимів посадили в «КамАЗи» та вивезли з Оленівки. Колишні полонені кажуть: чули від орків, що ці машини попрямували у рф.
— Звідти приходили звістки від сина?
— Так, єдиний на сьогоднішній день лист, датований травнем 2022-го, який наша родина отримала наприкінці літа того ж року. А перед цим мені подзвонили з Женеви, з Міжнародного комітету Червоного Хреста, повідомили: російська стороні підтвердила, що мій син в полоні. Також сказали: «Состояние здоровья удовлетворительное, место прибывания неизвестно». Як Червоний Хрест може говорити про стан здоров’я, якщо не знає навіть місця перебування?
Я моніторю абсолютно всі рашистські канали в соцмережах. Марно. В перші дні полону на цих каналах масово виставляли фотографії морпіхів 36-ї, але навіть тоді син жодного разу не потрапив у кадр.
— Від звільнених хлопців і дівчат маєте якусь інформацію про те, де саме у рф утримують вашого сина?
— На жаль, ніхто з них не зустрічав Діму в місцях позбавлення волі у рф. Один зі звільнених однополчан Діми написав мені: «В росії в’язниць більше, ніж шкіл. Просто з тої, в якій ваш син, ще нікого з наших не звільняли». Знаєте, в боротьбі за звільнення сина я не сама: родичі полонених медиків об’єдналися навколо ГО «Військові медики України».
— Син приходить у снах?
— За увесь цей час він снився мені лише двічі. В першому сні я відкрила двері квартири, розумію, що це він прийшов, але я його не бачу. Хтось закрив двері, і більше я не могла їх відкрити. Другого разу мені наснилося, що Діму звільнили з полону. «Діма, сонечко, скажи, що ти хотів би поїсти?» — спитала я. «Дуже хочу сирники й шашлик». Ми були в якомусь чужому місті, я бігала, шукала цю їжу, та раптом сон минув. Щовечора молюся й прошу: «Наснись, щось розповідай, просто поговори зі мною».
Читайте також: В росії тюремні собаки виривали в українських полонених шматки плоті: наших цивільних утримують в неволі без суду і слідства
«В оточеному Маріуполі менеджер в супермаркеті розчулився піклуванням Діми про Афіну і подарував йому кипу делікатесів»
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, ваш син знаходився в Маріуполі?
— Ні, не в Маріуполі, але недалеко звідти — на лінії зіткнення (ротація у них почалася в жовтні 2021 року). Тоді його 36-та бригада боронила приазовський напрямок — по лінії Гнутове, Водяне, Широкине. Росіяни почали накривати їх артилерійським вогнем ще з 22 лютого. Того дня пізно увечері син зателефонував: «Мамо, збери документи, цінні речі. Підготуй невеличку сумку сухпайка». — «Що сталося?» — «Просто зроби». 24-го росіяни вдарили по них артилерією з моря. Майже знищили позицію. Дякувати Богу, наші хлопці тоді вижили. Перше повідомлення від Дмитра того жахливого ранку прийшло десь о 5:55: «Мамо, почалося повномасштабне вторгнення. Згодом наберу і все поясню». Подзвонив наступного дня. За наказом вони вже відійшли в Маріуполь. Син дзвонив по відеозв’язку. Ми розмовляли десь хвилин 40. Майже весь цей час говорив він. Попросив вивезти на певний час за кордон молодших сестру Олександру і брата Єгора. Пояснював, що робити в тій чи іншій ситуації під час війни. Наприклад, як поводитись, коли починається обстріл: залягти, але не поруч один від одного, а на відстані 3−5 метрів бо, якщо одного зачепить осколком, другий зможе надати допомогу. Я слухала й дивувалась, яким досвідченим військовим став Діма за 4 роки служби в морській піхоті. До речі, син, хоча й медик, але успішно пройшов повний курс навчання морського піхотинця, заслужив право носити бірюзовий берет.
— Під час оборони Маріуполя Дмитро разом з іншими військовими лікарями надавав допомогу пораненим у шпиталях, організованих в підземеллях на заводах «Азовсталь» і Ілліча?
— Мій Діма був у шпиталі на заводі Ілліча.
— Виконував хірургічні операції?
— Хірурги віддавали йому роботу з поверхневими ранами — тими, що не зачіпали внутрішні органи. Бо він фельдшер. Звільнена з полону лікарка шпиталю Валентина (прізвища поки що називати не слід) казала мені: «Діма жодного разу нас не підвів. Він майбутній лікар».
— Що звільнені полонені розповідали про умови в бункерах заводу Ілліча, де доводилося лікувати поранених?
— Там часто виходили з ладу генератори, доводилося надавати медичну допомогу, підсвічуючи собі ліхтарями. Підтримувати там більш-менш прийнятні санітарні умови можливості не було. Фактично панувала повна антисанітарія. Я сама медик, тож прекрасно розумію, що для роботи колег це категорично неприйнятно. Попри це, вони виконували свої обов’язки.
У шпиталі в бункері заводу Ілліча виходили з ладу генератори, й тоді медики надавали допомогу пораненим, підсвічуючи собі налобними ліхтариками
— Якщо в тих бункерах гостро не вистачало буквально всього, то як Дмитру вдалося прогодувати свого собаку Афіну?
— О, це цікава історія. На певному етапі оборони Маріуполя керівництво мережі супермаркетів «Метро» дозволило військовим брати продукти харчування. В один з тих днів Діма розповів мені по телефону, як дістав корм для Афіни та кипу делікатесів для бійців. В супермаркеті він поклав у возик два 20-кілограмові мішки сухого корму та якусь кількість банок собачих консервів. На виході менеджери контролювали, хто що бере. Один з них поплескав Діму по плечу: «Парень, я что-то не понял. Что у тебя в тележке?» — «Собачий корм». — «Тебе больше ничего не надо?» — «Я как-то выживу, а моя собака — нет». Менеджер розчулився та й поклав Дімі у возик з десяток вакуумних упаковок червоної риби, декілька банок червоної ікри, шоколад, супчики швидкого приготування… «Может, кому-то нужнее?» — спробував відмовитись Діма. «Все нормально», — кинув менеджер. На виході він сказав охороні: «Пропустите. Эти продукты от меня». Так у Діми з’явилося для Афіни 40 кілограмів сухого корму та десь 50 банок консервів.
«Я намагаюсь тримати себе в руках, тому діти дуже зрідка бачать мої сльози»
— Дмитро мріяв стати військовим?
— Думаю, що хотів. Бо, коли настав час серйозно замислитись про майбутню професію, він сказав, що хоче вступати до військового ліцею. Тим паче що батько — військовослужбовець. Але це було ще тоді, коли син вчився у 9-му класі. Тож ми мали час, щоб переконати його стати медиком. Діма вступив до Ківерцівського медичного коледжу. Вивчився на фельдшера.
— Як сталося, що він все ж потрапив у військо?
— В нього була можливість не йти на строкову службу, бо йому запропонували місце начальника у фельдшерсько-акушерському пункті в одному із сіл. Він попрацював там пару тижнів і сказав: «Мамо, це не моє. Йду на строкову службу». Коли вже її закінчував, в їхню частину прийшла рознарядка на медиків, яких катастрофічно не вистачало на передовій. Син зголосився їхати туди добровольцем. Командир відповів, що для цього слід піти на контракт. Не порадившись з нами, Дмитро його підписав. За три дні до виїзду на полігон в Олешки зателефонував: «Мамо, мені треба каримат, спальник, залізний посуд». — «Це для походу?» — «Мамо, ти тільки не нервуй, вислухай мене. Я підписав контракт».
— Як ви відреагували?
— Я кричала, плакала — був шквал емоцій. Він вислухав і сказав: «Я тебе почув. А тепер послухай мене. Або ти приймаєш мій вибір, або спілкування наше буде вряди-годи. Ясна річ, я не припинятиму спілкуватися з тобою. Дуже хочу, щоб ти мене підтримала». Врешті ми дійшли згоди. Так і вийшло, що з 2018 року Діма розпочав службу в 36-й окремій бригаді морської піхоти. І з того часу ми живемо війною. Хоча, як і для багатьох свідомих українців, для нас вона розпочалась і завдає душевного болю з 2014-го.
Скажу ще про таке. Влітку 2023 року у мене діагностували онкопухлину, яка, певно, розвилася через багатомісячний дуже сильний стрес. За Діму моє серце болить найбільше, але маю ще двох дітей. Вони дивляться на мене й так само страждають. Я намагаюся тримати себе в руках, тому діти дуже зрідка бачать мої сльози. За яких ситуацій не стримуюсь від плачу? Коли проходить черговий обмін полоненими, а Діму не віддали, тоді в мене істерика.
— Когось з побратимів Дмитра звільнили під час недавнього обміну полоненими?
— Нарешті російська сторона повернула військового медика з 36-ї бригади Галину Федишин. Галя добре знає мого сина. Але в російській тюрмах вони не перетиналися.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію ще одного полоненого військового медика, офіцера, батька трьох дітей Дмитра Богданенка, який вже понад 20 місяців у полоні.
На фото у заголовку: Дмитро Селютін воював з 2018 року
Фото надані Наталією Ніколаєвою
