Лікарі, які рятують бійців у стабпунктах: Без нас половина не доїхали б до госпіталя Репортаж 27.07.2023 11:47 Укрінформ До стабілізаційного пункту закарпатських “штурмовиків” за добу привозили до 250 поранених
Стабілізаційний пункт – місце, куди бойові медики доставляють з передової поранених бійців. Він розташований неподалік від лінії фронту, і саме тут постраждалим мають швидко надати першу допомогу, аби їх можна було довезти до стаціонарного медичного закладу.
Кореспонденти Укрінформу побували в стабпункті 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади і познайомилися з його персоналом.
ІДЕАЛЬНИЙ ДЕНЬ МЕДИКА ШТУРМОВОЇ БРИГАДИ
Вони працюють за таким графіком, де вихідних не передбачено. Їхні умовні вихідні та "легкі" чергування залежать виключно від ситуації на фронті. У день нашого приїзду медики мали достатньо часу, аби провести нам мініекскурсію по стабпункту та спокійно поспілкуватися.
– Ідеальний, найкращий день – це такий, як сьогодні, коли у нас немає роботи. Але ми розуміємо, що це значить з іншого боку: немає активних бойових дій, ми стоїмо на місці. Території звільняти дуже важко, і коли нам багато привозять поранених, то в кого трошки психіка слабша, може і заплакати, – розповідає лікар-хірург, капітан медичної служби Олег Бігарі.
Олег Бігарі
Він є очільником стабпункту "штурмовиків". Каже, що за час війни встигли побувати на Донеччині, Херсонщині, й от нині вони на Запорізькому напрямку.
Олег родом із Мукачева, з 1998 року працював ургентним хірургом у Білій Церкві, а в 2018-му перевівся в Мукачівську центральну районну лікарню.
25 лютого 2022 року прийшов до військкомату, мовляв, готовий іти на фронт. Але його одразу не взяли. Зателефонували 6 березня. Він зібрався, й відтоді на війні. Скільки військових врятував за цей час – не рахував. Говорить, за цим неможливо слідкувати, бо бувало таке, коли лише за добу до їхнього стабпункту привозили по 250 поранених.
– Ми стабілізуємо поранених. Без нас половина б не доїхали до госпіталя, повірте мені. Якби не ми, то смертність була б набагато вища, – говорить лікар.
ЩО БОЙОВІ МЕДИКИ ПИШУТЬ НА ТІЛАХ ПОРАНЕНИХ
Наше знайомство із місцем, де рятують бійців, починається з так званої "сортувальної". Ця невелика кімната знаходиться одразу біля входу. Тут військових оглядають, визначають важкість поранення, стан.
Якщо поранення легке, то медики витягають уламки, обробляють рани, бинтують чи тампонують – і далі евакуація до стаціонарного медичного закладу.
– Ми не відправляємо з турнікетами. Ми рани тут або тампонуємо, або перев’язуємо, і вже стабільних відправляємо далі. Згадати найважчий випадок неможливо, за час війни їх було дуже багато. Для нормальної психіки не дуже здорово буде, якби ми показали фотографії того, що бачили. Хлопців привозять у болоті, багнюці. Ми намагаємось їх привести в нормальний вид, робимо первинну санітарну обробку, стараємося відмити пораненого, – каже Олег Бігарі дорогою до однієї з операційних.
В операційну привозять середніх і важких поранених. Тут є хірург, анестезіолог, операційна сестра. Обладнання все, яке має бути: операційний стіл, коагулятор, монітор, апарат ШВЛ, кисневий концентратор та багато чого іншого. Медики кажуть, що всім забезпечені.
На стіні помічаємо якісь слова, виписані у стовпчик. Питаємо у лікаря, навіщо вони там.
– Це скорочені назви медичних препаратів, які пишуть на тілі поранених бійців польові медики, – те, що вони ввели постраждалому одразу після того, як витягли з фронту. Тобто лікарі пишуть, що пацієнту ввели до нас, а ми вже відправляємо його до стаціонару з документами, – пояснює Олег.
Медики уточнюють, що надають допомогу не лише військовим. Сюди також привозять поранених унаслідок обстрілів цивільних. Буває й так, що люди з прифронтових сіл просто потребують лікарської допомоги.
– Ми тут єдині, хто може допомогти. Швидкі сюди не їздять. Усіх беремо: і цивільних, і військових, і дітей, і дорослих. Це зона бойових дій, і всі цивільні мали б звідси виїхати, а не ризикувати своїм здоров'ям та життям, але вони сидять, бо хати, городи, корови… Деякі думають, що вони безсмертні. Привозять поранених цивільних до нас, рятуємо їх, а вони знову повертаються додому, – розповідає Олег.
– А якби привезли…
Я не встигаю договорити фразу, та Олег усе розуміє й відповідає:
– Привозили. І не одного. Неприємно. Можна було б… один неправильний рух – і все. Але з цим якось жити потім, а ми ж медики. Вони здивовані були, що ми їм допомогу надали, бо наші хлопці в полоні на таке розраховувати не можуть…
ЖОДНИХ "НЕВІДОМИХ ОСІБ"
Кого, коли, в якому стані й у якій кількості сюди привезуть, знає Антон. Він координатор лікарсько-медичної бригади, має рації й отримує інформацію першим.
– Масований артилерійський обстріл, атака дронів, штурмові дії…. було таке, що по 20 людей одночасно привозили. Головне зрозуміти, кого рятувати першим. Тому сортування таке важливе, – розповідає Антон.
Антон
За його словами, бойові медики мають знати, що робити треба, що ні й як важливо швидко приїхати до стабпункту.
– Був випадок: розвідник вийшов на завдання і був поранений. Багато ворожих дронів, велика щільність вогню, тож його довго не могли забрати з поля бою. Він наклав собі турнікет. Але до нас його привезли лише через 9 годин. Ми його передали далі живим, але, на жаль… – згадує чоловік, і додає, що 99% тих, кого швидко змогли довезти, живими лишаються.
У цивільному житті Антон не мав жодного стосунку до медицини. Він комп'ютерний інженер. Каже, що тут опинився ледь не випадково – надав допомогу людині у військкоматі. Тоді й вирішили, що буде бойовим медиком.
Усім, хто потрапляє до стабпункту, він каже, що не хоче їх більше тут бачити.
– Коли кажуть, що до нас повернуться, то я кажу "ні". А ще ніколи нікому не бажаю нічого, – розповідає про свої забобони.
На стіні в його кабінеті наліплені маленькі квадратики з цифрами, вирізані з напівпрозорого медичного пластиру. Як він пояснив, це така система реєстрації поранених. Кожного пораненого нумерують, аби розуміти кількість.
– Ми даємо такий "номерок" бійцю. Коли зрізаємо одяг, речі знімаємо, то потім його майно кладемо в пакет із відповідним номером, і воно їде далі з ним. Наше завдання – ідентифікувати кожного. Навіть того, хто без свідомості. Ніхто від нас не має їхати невідомим. Бо немає нічого гіршого, аніж людина, оформлена як "невідома особа", – пояснює медик.
Зараз до стабпункту привозять здебільшого поранених з мінно-вибуховими травмами. Медики зазначають, що мінна небезпека – одна з найбільших.
– Кульових практично немає. Уламкові й мінно-вибухові здебільшого. Бували випадки, коли за 15 хвилин тут доводилось робити три ампутації кінцівок, – говорить керівник стабпункту.
– Важко ж казати пораненому, що він утратив ноги чи руку? – питаю.
– Емоцій дозволяти не можна. Хоча нас і не готували до цього. Я спокійно можу сказати: "Брате, тебе "доповнять" (має на увазі – протезують, – авт.) – і будеш термінатор". Головне, щоб людина розуміла, що вона не сама і що через втрату кінцівки вона не перестала бути людиною, – відповідає Антон.
ОПЕРАЦІЇ У СВІТЛІ ТЕЛЕФОНІВ
Подеколи працівникам стабпункту випадає рятувати і своїх колег – бойових медиків. Адже ворогу байдуже, по кому гатити: танк це, БТР чи евакуаційний автомобіль.
Доводилося проводити операції й під час обстрілів, і навіть без світла.
– У нас є генератори, і ми підключаємо їх. Якщо світло зникло раптово, то перші хвилини, поки генератор заведуть, ми використовуємо ліхтарі, налобні освітлювачі й навіть з телефонами працюємо. Бували ситуації, коли в повній темряві підсвічували телефоном, аби встигнути зупинити кровотечу, – додає ще один медик, хірург Василь Ременчиць.
Василь Ременчиць
Усі вони кажуть, що в цивільній хірургії їх уже нічим не здивувати.
Комусь із них ледь не щодня сниться війна, хтось – узагалі не бачить снів. Усі вони мріють про перемогу, але не вірять жодним прогнозам і не читають їх.
– Хочеться почути нарешті це слово "перемога", щоби сказали, що ми перемогли і все це закінчилось. Додому хочеться, – ділиться Олег Бігарі.
За півтора року повномасштабної війни він був у відпустці два рази. Зізнається, що важко дуже, бо тут "не медом помазано". Згадує, як його зустрічала собака Айна, коли він уперше приїхав додому:
– Реакція собаки – це щось особливе. Вона спочатку не знає, як себе вести. Вона і плигає, і шукається, і гавкає. Ти весь брудний потім, але емоції неймовірні!
Водночас каже, що коли поїхав у відпустку вдруге, то "тягнуло назад, бо тут колектив".
– Починається робота, і мені не треба нікому нічого говорити – вони знають, хто за що відповідає. Дуже важко буде розставатися. Це вже як родина. Звикаєш сильно. Ну, як це я свого анестезіолога не буду бачити? – жартує Олег.
Поранені бійці тут надовго не затримуються, максимум 40 хвилин – і евакуаційні авта вже мчать до іншого населеного пункту, де є стаціонарні шпиталі.
Медики зі стабпункту навчилися вмикатись у роботу максимально швидко і так само вміють швидко відновлюватись, бо ніколи не знають, яким буде день та ніч. Вони хочуть повернутися до цивільних професій і мріють, аби цей надважкий досвід їм більше ніколи не знадобився.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
Медики Поранені Лікарі Військові Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
