Великоднє диво для родини морпіхів 25.04.2025 09:00 Укрінформ «Ваших рідних обміняли. Вони на кордоні. Очікуйте дзвінка», – почули під час обміну напередодні Великодня рідні братів Артема та Іллі, які були у російській неволі три роки
Упродовж цього часу родичі й друзі хлопців виходили на акції підтримки полонених у різних містах. У спеку, дощ та мороз, на 1000 днів, другу річницю полону їхні рідні їздили на заходи в Київ. Писали Артему та Іллі листи в російські колонії. Мама щоранку відправляла синам SMS на номери, які не відповідали. Рідні щоразу тремтіли, коли в тематичних групах було повідомлення про обмін. А потім укотре виявлялося, що у списках їхніх хлопців немає. Утім, цього разу морпіхів Артема та Іллю таки обміняли. Це – ніби Великоднє диво, друге в цій родині, бо 25 років тому на це свято народився Артем. А зараз, у переддень Великодня та свого 25-річчя, він повернувся додому з ворожого полону. Тепер велика родина чекає, коли зберуться всі разом, накриють стіл, без кінця обійматимуться та бажатимуть усім українцям, аби вони також зустріли своїх найдорожчих.
ЗНАЛИ, ЩО БУДЕ ОБМІН, АЛЕ БЕРЕГЛИ ЕМОЦІЇ
Ми спілкуємося з тіткою хлопців – пані Мариною, яка весь цей час була «двигуном» у боротьбі за них і долучила до цього процесу всю рідню.
– Через три дні після того, як Артем та Ілля потрапили в полон, їхня мама Тетяна мобілізувалася до ЗСУ. Сестра ходила до ТЦК від початку повномасштабного вторгнення. Утім, їй зателефонували саме того дня, 5 квітня 2022 року, коли ми дізналися, що хлопці – в полоні. І вже 8 квітня провели сестру у військо. Вона пройшла навчання та стала бойовою медикинею, зараз продовжує служити та виконувати бойові завдання. За цей час отримала освіту психолога та відповідну посаду у війську. Власне, під час обміну сестрі не змогли додзвонитися, бо вона була на бойовому завданні. Тому першою про повернення наших хлопців дізналася я, – каже пані Марина.
Зауважує, що то був незабутній момент.
– Ми з подругою пішли до парку. Я знала, що цього дня буде обмін, адже ми є у всіх можливих спільнотах, що займаються полоненими та підтримкою їхніх рідних. Тому також знали, що, ймовірно, цього разу в списках будуть ті, хто народився після 2000 року. Це – наш кейс: Артем – 2000-го року народження, Ілля – 2003-го. Але, знаєте, ми вже стільки разів це все переживали: очікування, а потім – нестерпний біль і розчарування, що знову не наші. Це дуже важкі емоції, бо ти радієш за інших людей і, водночас, дуже боляче, що знову не твої… Після цього важко знову збирати себе докупи і продовжувати боротьбу. Тому вирішили не слідкувати за новинами. І ось мені телефонують із номера “+38 044…” Ще до того, як відповісти, я щось відчула. А далі було абсолютне щастя, ейфорія. Почула заповітні слова: «Ваших рідних обміняли. Вони на кордоні. Очікуйте дзвінка». Сестру видзвонила – я була перша, хто їй сказав, що Артема та Іллю звільнили. Вона пішла шукати зв’язок, – ділиться тітка морпіхів.
ЩОДНЯ ПИСАЛА СИНАМ SMS
Марина переповідає, що мама хлопців щоранку надсилала їм повідомлення, хоча й розуміла, що сини їх не отримують. Відправила й того ранку, 19 квітня 2025 року. Текстом цього меседжу родина морпіхів поділилися з Укрінформом:
«1110 днів без вас, мої ріднесенькі синочки. Говорять, що сьогодні буде обмін. Дуже сподіваюся почути, що ви вдома. Люблю вас більше життя».
– Після мого дзвінка Таня чекала, коли сини зателефонують, – продовжує Марина. – Нам пощастило, вони зробили це за допомогою кореспондентки ТСН Наталі Нагорної. Вона додзвонилася Тані по відеозв’язку і показала їй хлопців. Згодом на телебаченні вийшов короткий сюжет, і всі ми також змогли побачити наших рідненьких.
– Усі ці дні ми без кінця дякуємо Богові за це диво. Знаєте, це ж справді – Великоднє диво. Бо Артему, старшому із полонених братів-піхотинців, 30 квітня виповниться 25 років, він народився тоді на Великдень. Ну а зараз на це свято його нарешті повернули нам додому!
Мама хлопців каже, що не розділяє своє життя на «до» і «після».
– Бо це є моє життя. Це наш шлях, який ми всі мужньо пройшли. І наш життєвий шлях продовжується. Тепер ми всі разом, – зауважує пані Тетяна.
ДВА МАМИНІ ЛИСТИ НОСИВ БІЛЯ СЕРЦЯ В КИШЕНІ
Свою історію два рідні брати, які пробули в російському полоні три роки, розповіли для Укрінформу в повідомленнях.
«Мене звати Артем, я народився 30 квітня 2000 року в місті Новомиргород Кіровоградської області. У мене є два брати: Ілля та Андрій. До служби у війську навчався в коледжі на залізничника. Але зрозумів, що це – не моє, і як тільки в 2018-му році виповнилося 18 років, вирішив вступити до лав Збройних Сил України, а саме – в морську піхоту. Підписавши контракт, поїхав до навчального центру в місті Кам'янець-Подільський. Там я вивчав саперну справу, яка полонила мене своєю специфікою. Згодом здав нормативи та отримав берет морського піхотинця.
Бойовий досвід здобував у селі Широкине поблизу міста Маріуполя. Загалом у мене було три ротації, я провів 18 місяців у зоні ООС. Під час однієї з ротацій вивісили прапор України на найвищій вежі одного з сіл на лінії бойового зіткнення. Про це навіть був сюжет по телебаченню.
– У 2021 році, Ілля, молодший брат, також виявив бажання вступити на військову службу і ми опинилися в одному підрозділі. Початок повномасштабного вторгнення Росії зустріли в Широкиному, потім потрапили на завод Ілліча в Маріуполі. Я, як старший, намагався підтримувати моральний стан свого 19-річного брата, який пробув лише кілька місяців у зоні ООС. Потрапивши в полон, сказав йому: "Тримайся постійно біля мене". І ми трималися разом, допоки не почалися "етапи". Через шість місяців полону нас роз'єднали, і я втратив з ним зв'язок узагалі. А ще через вісім місяців нас перевезли з СІЗО у різні колонії. І ця розлука продовжувалась 2,5 року до 19 квітня 2025-го, допоки нас не обміняли обох в один день. Одразу після обміну знайшли телефон та по відеозв'язку зателефонували дядькові Жені та мамі, яка чекала нас, писала нам листи, більшість із яких, правда, не дійшла. Але ті два, які я отримав від неї в полоні, постійно лежали в моїй нагрудній кишені. Вони гріли мені серце та вселяли надію на повернення. Надавали сил прокидатися кожного ранку», – написав Артем.
НАЙКРАЩИЙ ТРЕНЕР ДЛЯ БРАТА
Ілля розповів, що з восьмого класу навчався у Дніпровському військовому ліцеї на військово-дипломатичному напрямку.
«Там, окрім військової та фізичної підготовки, багато часу приділяли вивченню історії та правознавства. Після завершення навчання в ліцеї я хотів продовжити навчання у військовому виші, але трапилася така оказія: оскільки свого часу я пішов до школи у 5 років, то на момент закінчення ліцею мені не вистачило років і відмовили у можливості вступу у військовий виш. Тому я, зрештою, отримав освіту вчителя фізичної культури, став тренером з легкої атлетики. Проходив практику в 92-ій школі, де колись навчався та навіть отримав пропозицію роботи від директорки», – написав Ілля.
До служби у війську юнак займався боротьбою та брав участь у турнірах, виборював призові місця. Має багато нагород та медалей. Як розповідає тітка Марина, він також тренував свого брата Андрійка. Коли мама запропонувала Андрію піти на боротьбу, то він не захотів і повідомив, що його буде тренувати Ілля, коли повернеться з війська. На той час, у 2021-му році, улюблений брат уже підписав контракт та пішов служити в морську піхоту, в 501 ОБМП. Далі Ілля пройшов навчання та отримав спеціальність сапера, зайняв відповідну посаду у війську. Повномасштабне вторгнення застало його у Широкиному, де весь батальйон зустрів перші бої та стримував ворожі штурми. Далі було російське оточення, важкі бої, оборона та полон.
НЕ МАЛИ ВІД НИХ ЖОДНОЇ ЗВІСТОЧКИ УПРОДОВЖ ТРЬОХ РОКІВ
– Із 1 березня 2022 року ми не мали зв’язку з хлопцями. Знали тоді, що вони в оточенні, що відійшли до заводу Ілліча в Маріуполі. Знали, що вони живі, від брата – теж військового, він тримав із ними зв’язок по рації. Коли з’явився «Старлінк», мали змогу іноді говорити. Але це були хвилини, і часто ми навіть не чули слів. Але вони виходили на зв’язок, ми чули їхній голос і нам було важливо просто знати, що вони живі, що продовжують захищатися, – розповідає пані Марина.
Про те, що хлопці у полоні, рідні дізналися 5 квітня 2022 року.
– Згодом побачили підтвердження від ворожої сторони в російському Телеграм-каналі. Це відео з'явилося 10 квітня 2022-го. На той час ще не було відпрацьовано ніяких алгоритмів – що, куди подавати, кому телефонувати, до кого звертатися… Ми, родичі полонених, на початку повномасштабного вторгнення, можна сказати, були одними з перших, хто йшов цим шляхом. Спілкувалися з МКЧХ, СБУ, поліцією, із частиною та ТЦК, пізніше – з Координаційним штабом. Ми шукали бодай якусь інформацію на різних ресурсах, зверталися за допомогою до Харківської правозахисної групи, ініціативи «Пошук. Полон». До речі, вони перші й підтвердили нам, що Артем та Ілля – у полоні. Це було 28 грудня 2022-го року. Згодом уже з’явилася можливість писати листи. Ми нею користувалися щомісяця, я і їхня мама писали по черзі. Передавали їх через Координаційний штаб, через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Коли дізналися про можливість писати через російські ресурси, скористалися і нею, – каже тітка морпіхів.
Зауважує, що більшість із тих листів хлопці так і не отримали. Лише два дійшли до Артема та один – до Іллі.
– Ми ж від них за усі ці три роки не отримали жодного…
Узагалі, до літа минулого року не було звільнених, які б перебували із нашими рідними в колоніях і могли щось про них розповісти. Уже пізніше, під час обмінів у кінці 2024-го та на початку 2025-го, почали звільняти тих, хто був у полоні з нашими хлопцями. І ми отримали про них перші звісточки. Були щасливі дізнатися, що вони – живі, що тримаються, вірять і чекають обміну.
Від звільнених раніше знаємо, що Ілля, який дуже любить читати, підтримував цим і себе, й інших у полоні. Звільнені хлопці казали, що Ілля розповідав історії, які пам’ятав, ділився знаннями, цікавився всім, щоб зберегти мозок живим. Підтримував навіть старших побратимів, незважаючи на свій юний вік, – ділиться жінка.
ПОТРІБНО ВИХОДИТИ НА АКЦІЇ ТА ТИСНУТИ НА РОСІЯН, АБИ ЗВІЛЬНИЛИ УСІХ
Тітка Марина та рідні хлопців упродовж цих трьох років постійно виходили на акції на підтримку полонених.
Рідні на акції підтримки хлопців в Києві
– Ми долучилися до усіх можливих груп та каналів, збирали інформацію про наших хлопців буквально по крихтах. Я писала запити, їздила в Координаційний штаб до Києва, зустрічалася з представниками Червоного Хреста. У Дніпрі з осені 2023 року родини військовополонених та зниклих безвісти щотижня виходили на різні локації, щоб нагадати людям та підтримати одне одного. Зі мною завжди поруч були вихователь Іллі з ліцею Олександр Іванович, моя подруга Ксенія, за можливості доєднувалися й інші друзі. Також виходили племінники, сестри Лариса і Орина в Києві, дядько з родиною – в Миколаєві. З нами бували й молодший братик хлопців Андрійко та вітчим Віктор. Вони надрукували прапор із фотографією Артема та Іллі. В Олександрії на подібні акції виходила їхня сестра Марія, часом – інші родичі. Ми робили це у своїх містах у дощ і сніг, мороз і спеку. Завжди доєднувалися до заходів у Києві, що були приурочені до значимих подій: 1000 днів полону, Дня морської піхоти та інших, – каже жінка.
Молодший брат Артема та Іллі на акції в підтримку полонених
Вона наголошує: такі акції дуже важливі і для полонених, і для тих, хто їх чекає.
– Так, ми знаємо, що ці заходи не впливають на росіян, кого віддати й повернути. Але ми нагадуємо українцям і світу про всіх, хто в полоні, змушуємо їх не відвертатися і бачити це, тиснути на росіян та змушувати віддавати військовополонених. Так потрошку наші рідні повертаються. Тому, коли мене зараз питають: «Ну що, ти більше не виходитимеш на акції?», кажу: «Ні! Я братиму участь! Бо це дуже важливо! Нам треба всіх визволяти, всі мають повернутися додому», – каже пані Марина.
Тітка Марина виходила на акції підтримки полонених щотижня, до неї долучалися інші родичі, друзі та викладачі хлопців
“ЗБЕРЕМОСЯ ВСІЄЮ РОДИНОЮ Й ПОСТАВИМО ВЕЛИКИЙ СТІЛ”
Тим часом, Артема та Іллю рідні дуже чекають удома. У хлопців зараз реабілітація – вони іще не бачилися з родиною.
– Ми багато розмовляли з психологами. Тому ні про що їх не розпитуємо, і вони розповідають дуже дозовано, бережуть нас. Хлопці телефонують усім рідним – у нас велика родина, їх усі дуже люблять і чекають. Багато наших близьких зараз у війську – крім сестри, ще чоловік, рідний брат, двоюрідні брати, племінник, дядько. Ми ще раніше планували, що коли наших Артема та Іллю звільнять, зберемося всі у дідуся й бабусі в Новомиргороді, запросимо рідних, поставимо величезний стіл у дворі біля будинку, накриємо його, сидітимемо разом і не зможемо наобійматися й наговоритися, – ділиться вона.
Цього дуже чекає вся родина, каже тітка звільнених хлопців. І бажає усім, хто чекає рідних із полону, дочекатися своїх також.
Тетяна Когутич, Укрінформ
Фото надані родиною звільнених морських піхотинців
Полонені Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
