Останнє бойове завдання льотчика-штурмана Сергія Глиненка 16.06.2025 20:30 Укрінформ Вертоліт, на якому перебував Сергій Глиненко, був збитий ворожими ракетами та впав у річку
28 серпня 2021 року. Військовослужбовець Військово-Морських Сил Збройних Сил України підполковник Анатолій Глиненко встановлює національний рекорд України в номінації "Найбільша площа прапора України, розгорнутого парашутистом в повітрі". Прапор довжиною 31,81 і завширшки 16,68 метрів був розгорнутий в повітрі над Києвом. Рекорд зафіксовано представниками Національним Реєстру Рекордів України. Тоді Анатолій Васильович не здогадувався про те, що через півроку розпочнеться повномасштабна війна. Не підозрював, що на 10-й день війни йому доведеться шукати, а згодом – евакуйовувати тіло загиблого в бою сина Сергія – льотчика-штурмана вертольоту. А за два роки – повернутися на місце трагедії та знайти тіло командира екіпажу Олександра Бєсова, який до того часу вважався безвісти зниклим…
Доленосна зустріч у Харкові
Навесні 2019 року в коридорах Харківського національного університету Повітряних Сил посеред студентської метушні та звичних навчальних турбот трапилася зустріч, що змінила два життя. Саме тоді вона – Наталя, курсантка факультету автоматизованих систем управління та наземного забезпечення польотів авіації, і він – Сергій, курсант випускного курсу льотного факультету, вперше побачили одне одного. Познайомив їх спільний друг, і з цього моменту між ними зав’язався зв’язок, якого вже не розірве ані час, ані відстань, ані навіть найстрашніша війна.
Ми навчалися в одному університеті, але не зналися – навіть не перетиналися, хоча, як потім виявилося, ходили одними коридорами. Познайомив нас наш спільний друг, ніби доля сама змовилася. Вперше ми зустрілися ми в парку Шевченка у Харкові, і все закрутилося дуже швидко. На наступний після знайомства день він знайшов мою сторінку в інстаграмі і відтоді ми почали спілкуватися. Це був такий вихор подій, що ми й оговтатися не встигли, як зрозуміли: це – назавжди, – згадує Наталія.
Їхнє перше побачення, мабуть, не було схожим на сцени з романтичних фільмів. Жодних грандіозних жестів чи неочікуваних сюрпризів. Лише довгі розмови, що переростали в глибоке взаєморозуміння. Сергій Глиненко був стриманим, навіть дещо замкненим, але його очі випромінювали таку теплоту і чесність, що Наталя відчула – цьому чоловікові можна довіряти беззастережно. Він говорив про службу, про мрії, про те, як бачить своє майбутнє – і в його словах не було пафосу, лише щирість і рішучість, що так приваблювали її.
Він був дуже стриманим. Навіть друзям спершу не зізнавався, що зустрічається зі мною. Мабуть, не хотів ділитися чимось настільки особистим, поки не був упевнений, що це саме те. А коли зрозумів, то вже не вагався, – усміхається Наталя, згадуючи ту його особливу впевненість, що межувала зі скромністю. Це був знак, що він – той самий. У Серьожі був випускний курс і перед випуском у нього було практика у військових частинах. Йому дуже пощастило поїхати на практику в Броди і якраз в цей час у мене була відпустка, тому я поїхала у рідне місто Броди. Познайомила свою маму з Серьожею, оскільки на той момент тата і брата вже не було з нами. Мамі дуже сподобався Серьожа своєю простотою, відповідальністю і те, що ми знайшли одне одного в житті.
Вже влітку, лише за кілька місяців після знайомства, молоді люди познайомили свої родини. Коли Сергій повертався з практики до Чорнобаївки, запропонував на вихідні поїхати до Одеси познайомитися з його батьками. Наталя погодилася.
Це було швидке, але цілком усвідомлене рішення. Наталя пригадує, як швидко все завертілося після того першого погляду:
Ми весною познайомилися, в 2019 році, і влітку ми вже познайомили батьків між собою. Так, дуже все швидко, потім випуск, і відповідно він вже поїхав служити військову частину, а я ще залишилася в Харкові до свого випуску. Дуже запамʼятався випуск Серьожі, на якому ми були разом. Приємна атмосфера, їхні традиції та курсантська дружба, яка залишилася на все життя. Для мене це велика честь: бути у такий важливий день з ним. На випуск я подарувала Серьожі альбом, який зробила сама з його курсантськими фотографіями і коментарями до них, а також флешку.
Це був початок їхнього спільного шляху, позначеного не лише романтикою, а й тверезим розумінням викликів, які несе життя у військовій родині.
Життя між коханням і армією
Після випуску Сергій вирушив до військової частини, далеко від Харкова. Наталя залишилася у Харкові завершувати своє навчання. Вони спілкувалися щодня, годинами, намагаючись втиснути в телефонні розмови весь простір, що їх розділяв. Чекали зустрічей, які траплялися не так вже й часто – короткі відпустки, вихідні, коли Сергій міг вирватися. Кожна така зустріч була святом, наповненим обіймами, сміхом і планами на майбутнє, які здавалися такими реальними.
Я знала, що так буде. Сергій постійно мені нагадував, що його життя буде повʼязане із постійними відрядженнями. Життя з військовим – це постійне очікування: очікування дзвінка, очікування звістки, очікування зустрічі. Але мене це не лякало. Навпаки, я розуміла, що він вартий того, щоб чекати. Він мав сильний внутрішній стрижень, неймовірну глибину. Дуже щирий, добрий, і при цьому – зібраний і рішучий. Ще він мав дуже гарне почуття гумору, завжди вмів підняти настрій. Душа компанії, завжди йому подобалось організовувати поїзди, збирати всю компанію друзів разом. Він ніколи не давав мені приводу сумніватися в ньому, навіть на відстані. Його слово було твердим, як сталь, – розповідає Наталя. – Пам'ятаю, як він розповідав про свої будні. Без подробиць, щоб не лякати, але я розуміла, що там нелегко. Він говорив: “Наталі, все добре, не хвилюйся. Ми тут, щоб захищати.” І я вірила йому. Він був моєю тихою гаванню, моїм захисником навіть тоді, коли я була далеко від нього.
Служба Сергія проходила у частих відрядженнях у прикордонну зоні ще до повномасштабного вторгнення. Із 2020 року – учасник бойових дій. Це вже тоді були неспокійні часи, хоча ніхто не міг уявити масштаб лиха, що насувається. Він ніколи не скаржився – навіть коли було важко, навіть коли відчував втому чи небезпеку. Завжди на зв’язку, завжди з добрим словом, завжди здатний заспокоїти, навіть коли сам мав мало сил. Його голос був її опорою, його спокій – її мирним прихистком у буремному світі. Він був тим, хто міг своїм голосом розвіяти всі сумніви, всі страхи.
Військова родина: вибір, що передається у спадок і гірка ціна
Її власна історія тісно пов’язана з армією, з цією професією, яка для багатьох є лише словом, а для неї – генетичним кодом.
Я з родини військових, – каже Наталя із гордістю. Мій батько служив прапорщиком у бригаді армійської авіації, у батальйоні охорони. Брав у часть у миротворчих операціях в Ліберії та Конго. У дитинстві я завжди чекала тата з полігонів. Чекала, як свята. І завжди пишалася, що він носить форму. Тоді ще не розуміла до кінця, наскільки це – відповідально і небезпечно. Бачила лише його горду поставу, його посмішку, його впевненість.
Старший брат Наталії пішов слідами їхнього тата. Навчався в тому самому університеті, де згодом опинилася і вона. Він був її героєм – старшим, сильним, завжди підтримував, завжди готовий захистити. Вони були не просто братом і сестрою, а справжніми побратимами по духу, розділяючи спільну мрію про небо і службу.
Він для мене був прикладом, підтримкою, і мені дуже його не вистачало. І я вирішила, я обов'язково навчатимусь в тому ж виші, що й брат. Мені здавалося, що у такий спосіб ми будемо ближчими. І не помилилася, – пригадує Наталя.
Після випуску брат Наталі старший лейтенант Павло Дацюк, бортовий авіаційний технік вертольоту, поповнив ряди особового складу бригади армійської авіації, в якій ніс службу їхній батько. 29 травня 2019 року назавжди змінило життя родини військовослужбовців. О 23.27 на Рівненщині під час навчально-тренувального польоту впав гелікоптер Мі-8. Всі члени екіпажу загинули, серед яких був брат Павло.
Я досі пам’ятаю той день до деталей. Кожен звук, кожне слово, кожну хвилину того жахливого ранку. Місяць ми чекали експертизу ДНК, щоб можна було ідентифікувати тіла екіпажу. А потім – похорон, тиша, біль, що не вщухає досі. Це був шок, який паралізував нас з мамою і дружину брата Катерину надовго. Я не розуміла, як можна жити без нього, без його підтримки, без його сміху, – зі сльозами на очах ділиться Наталя.
За місяць до трагедії 20 квітня родина пережила ще одну втрату – пішов із життя батько. Ця трагедія не зламала дівчину, ба більше: зміцнила у намірі бути причетною до військової справи, незважаючи на особисту біль. Вона продовжила навчання, закінчила університет, вступила на військову службу. Тато би нею пишався….
Я не змогла зійти з цього шляху. Це моя сім’я, мої принципи. Це пам’ять про брата і батька. Це любов до того, що справжнє, до того, що цінне. Я відчувала, що це мій обов’язок: продовжувати їхню справу, їхнє життя. Сергій дуже сильно підтримував в той важкий період. Він був поруч, хоч і на відстані, але його слова, його увага давали мені сили. Він розумів мій біль, бо сам був військовим і знав про ціну служби. Саме тоді я усвідомила, наскільки він насправді особливий, – каже Наталя.
Кохання крізь виклики
Сергій Глиненко поспішав жити. Він був людиною дії, і його плани завжди були спрямовані на "зараз". Все хотів зробити зараз, тому що він не знав, як буде далі. Ця його риса проявилася і в пропозиції руки та серця.
Для мене це було, дуже неочікувано. 7 листопада 2020 року. Сергій запросив до ресторану “Тераса” в місті Херсон. Ми на цей час служили в Чорнобаївці. І в Херсоні він мені зробив пропозицію, звісно, наодинці, так як це ще один наш щасливий день. Було чудово, не передати, чесно, я не очікувала, – розповідає Наталя з теплою усмішкою.
В листопаді Сергій освідчився, а 5 червня молодята зареєстрували свої стосунки в Херсонському РАГСі. 12 червня вони взяли шлюб на батьківщині Наталі – на Львівщині.
Після весілля вони одразу ж почали мріяти про дітей.
В наших планах зі Сергієм було п’ятеро дітей. Ми дуже спішили жити. Тому що хотіли бути молодими батьками, аби показати дитині світ, навчити її, проводити більше часу. Ми розуміли, що війна. Але продовжувати свій рід теж треба, – пояснює Наталя.
Небо як покликання
Сергій обрав професію льотчика не випадково. Пристрасть до неба передалася хлопчині від батька, Анатолія Васильовича Глиненка, льотчика-штурмана, який на професійному рівні займається парашутним спортом. Батько проходив службу в Криму. Після подій 2014 року батьки Сергія виїхали з Криму на материкову частину України. Разом із татом 13-річний Сергій здійснив свій перший тандем-стрибок. А вже з 14 років почав стрибати сам. І отримував величезне задоволення від польоту над хмарами, часу і швидкості вільного падіння.
На наше весілля батьки Сергія подарували тандемний стрибок з парашютом. Я дуже довго мала сумнів, навіть просила Сергія передарувати. Чоловік переконав мене у тому, що раз в житті треба спробувати стрибнути. І він мене настільки переконав, що я погодилася на цю авантюру. Я стрибнула з татом тандем стрибок. Мої емоції неможливо передати словами. Я би ще раз повторила цей стрибок, – ділиться Наталя.
Сергій цілеспрямовано обрав армійську авіацію, любив гвинтокрили. Наталя згадує свої перші враження від бойових машин, коли тато одного разу взяв із собою на аеродром. Вертольоти були дуже потужними машинами.
Молоде подружжя певний час служило разом в одній бригаді армійської авіації. Першим до бригади долучився Сергій у 2019 році, а Наталя – у 2020 році.
Ми були з ним на зв'язку 24 на 7. Із початку нашого спілкування. Ділився думками та переживаннями перед польотами. Ми завжди з ним обговорювали. Сергій завжди прагнув допомагати людям, бути там, де “гаряче”. Він завжди мені казав, що “ти мій ангелик”. Просив молитися за нього. Завжди, особливо коли почалася війна, – каже Наталя.
Молодята прагнули бути християнською сімʼєю, зберігати всі традиції наших родин. Частенько молода дружина надсилала ті молитви, які знала сама. І вони його берегли… Як би не війна…
24 лютого 2022 року: початок іншого життя
Сергій був у відрядженні на сході ще із 18 січня 2022 року. Наталя пригадує, що душа чоловіка не сильно “лежала” до відрядження. Молодий чоловік дуже не хотів залишати вагітну дружину саму. Проте, як людина відповідальна, не міг підвести екіпаж.
24 лютого 2022 року було сповнене жахливих подій, невизначеності та загальної паніки. Наталя згадує, як "зібрала речі, поїхала в частину. Дуже тяжко було змиритися, що почалася війна. До останнього всі думали, що не може цього бути".
Її життя кардинально змінилося: нескінченне чергування між тривогами, новинами і дзвінками.
Сергій з перших днів був на фронті, у найгарячіших точках. Я знала, що він ризикує життям щохвилини. Але він ніколи не панікував. Завжди спокійний, зібраний, виважений. Заспокоював мене, навіть коли сам був виснажений до краю. Він не втомлювався повторювати: “Все буде добре, кохана. Ми впораємося. Головне – вірити”. Незважаючи на виснажливі дні і тижні війни, бойові завдання та безсонні ночі, Сергій завжди знаходив кілька слів для мене. Знав, що я хвилююся.
Він телефонував, коли була можливість. Іноді це були лише кілька секунд, щоб сказати "я живий" і почути її голос. Іноді щастило поспілкуватися довше і це давало змогу відчути його присутність, почути його сміх, який вона так любила. Кожен дзвінок був маленьким дивом, подарунком долі. І вони його цінували.
Звістка, яка зупинила час
З першого дня повномасштабної війни Сергій Глиненко брав безпосередню участь у запеклих боях у Донецькій, Луганській та Запорізькій областях. Загалом з 24 лютого по 04 березня 2022 року екіпаж здійснив 11 бойових вильотів та два вильоти на аеромедичну евакуацію поранених захисників м. Маріуполь.
Останній дзвінок подружжя був коротким. Як завжди – спокійний голос Сергія, кілька слів підтримки, обіцянка зателефонувати пізніше, коли буде змога.
Ми востаннє спілкувалися о пів на дев’яту ранку 4 березня 2022 року. Цей день був особливим, адже у моєї мами було День народження. Я ще йому нагадала зателефонувати. Сергій запевнив, що все пам’ятає і обов’язково зателефонує. І попрохав молитися за нього. І все, – пригадує Наталя.
А потім – тиша. Тиша, яка тривала довше, ніж зазвичай, і з кожною годиною ставала все більш гнітючою, загрозливою. Наталя відчувала, як всередині наростає тривога, наче холодок повзе по спині. Вона намагалася дзвонити йому, але телефон був поза зоною досяжності.
Я чекала від нього дзвінка. На той час я була в окупації в Чорнобаївці. Всі машини обстрілювалися, спалювали автобуси. Вулицями їздили рашистські танки. Постійні обстріли. Я просто молилась за чоловіка, за себе і за нашу ще ненароджену доньку. Мене підтримувала сусідка, їсти приносила, хвилювалася як за рідну. Я чекала дзвінка від чоловіка. Трохи задрімала, а коли прокинулася, то відчула якусь тривогу на душі. Тривога збільшилася, коли я не побачила на телефоні ані пропущених дзвінків, ані повідомлень. Це для мене було трохи лячно. Але я чекала. Вже була п'ята, шоста година вечора. Я почала телефонувати батькові Сергія, оскільки він, можливо, знає щось, – ділиться Наталя.
Повільно спливали години очікування. Її подруга подзвонила та повідомила, що збили борт, командиром якого був капітан Бєсов Олександр. Тоді вони все зрозуміла. Це екіпаж Сергія. Любляче серце не хотіло вірити в це. Вона наполегливо ще й ще раз писала коханому. І молилася… Проте дійсність все-таки шокувала її. Борт, на якому перебував Сергій Глиненко, був збитий ворожими ракетами в районі с. Велика Новосілка Волноваського району Донецької області. Вертоліт впав в річку Шайтанку. Тіла двох членів екіпажу: бортового авіаційного техніка капітана Юрія Пентелу та старшого механіка групи молодшого сержанта Владислава Чернікова, яких викинуло з вертольоту, вдалося евакуювати одразу. Тіла Сергія та його командира залишилися на місці загибелі…
Я не пам’ятаю, як дихала ті перші години. Мабуть, не дихала взагалі. Світ згас. Усе навколо потьмяніло, звук зник, лише цей глухий, нестерпний біль. Мені здавалося, що я чую його голос, але це було лише відлуння моїх власних страждань. Тіло мого чоловіка забрали через тиждень після трагедії. Сергій сидів пристібненим в кабіні. А ще через два роки підняли гвинтокрил та знайшли тіло командира екіпажу… Сергія поховали в Очакові. Лише через місяць мені вдалося виїхати з окупації. Це було справжнім дивом. Сусідка написала, що наступного дня за мною приходили, – розповіла Наталя.
"Він хотів би, щоб я жила"
Їхня донька Ангелінка, якій зараз 2 роки і 10 місяців, ніколи не бачила тата, але відчуває його присутність. Ба більше: успадкувала його характер, всі манери, поведінку. Історія Ангелінки – це окремий промінь світла у житті Наталії. Вона розповідає, як донечка щоранку питає про тата.
Щоранку я запитуюсь у донечки: Ангеліночка, що тобі снилася? Вона каже: Тато. А ще хто? А ще каже: Господь снився. Кожен ранок вона розповідає про те, як її цілував татусь, як татусь передавав мені поцілунок. Ангелінка дуже сумує за татом, постійно переглядає фотографії, відео та запитує: Чому її немає на них. А коли я починаю плакати за Сергієм, вона втішає, міцно обіймає мене своїми дитячими ручками і промовляє: “Не плач мамусю, не плач…” – зі сльозами на очах розповідає Наталя.
Наталя перебуває в декретній відпустці. Але попри біль та страждання, мріє повернутися на службу. Вона досі любить армійську авіацію та небо, яке забрало її коханих чоловіків.
Після всього пережитого вона знає: любов не зникає. Вона трансформується в пам’ять, у силу, у здатність бути для інших тією самою підтримкою, яку отримувала сама. Вона стала ще сильнішою, ще більш цілеспрямованою, бо тепер несе в собі не лише власну місію, а й пам'ять про його жертовність.
Я щоранку прокидаюся і думаю, що він би хотів, щоб я жила. Не існувала, не страждала мовчки, а саме – жила. І допомагала іншим. Тому я залишаюся в строю, тому я продовжую його справу. Він не хотів би, щоб я зламалася. Він би хотів, щоб я боролася, як він боровся до останнього подиху, – каже Наталя.
У її руках альбом всіх теплих спогадів прожитих разом. Усередині – фото Сергія, їхні спільні фото, дитячі фотографії із його батьками. Його усміхнене обличчя, його добрі очі. Вона переглядає альбом щодня з донечкою і відчуває його присутність.
Він завжди зі мною. І я завжди – з ним. Його усмішка, його підтримка – це те, що дає мені сили рухатися далі. Навіть зараз я бачу знаки його присутності. Я почала їздити за кермом, так як і хотів мій Серьожа. Сергій народився 29 серпня. І цей номер 29 я кожен день можу бачити повсюди, де б я не їздила. В машині є його фотографія. Я його завжди з собою беру, – ділиться Наталя.
Найбільше, про що Наталя зараз мріє, так це про присвоєння капітану Глиненку Сергію Анатолійовичу звання Герой України посмертно. Вона створила петицію і дуже чекає на підтримку громадян.
Світлана Борисова, спеціально для Укрінформу,
фото надане Наталею Глиненко
Источник: www.ukrinform.ua
