Автор фото, Reuters
"Він часто казав, що хотів би померти молодим", – каже ВВС один з близьких співробітників Андрія Парубія.
Соратники вбитого кажуть, що Україна ще не усвідомлює масштаб втрати, яку їй завдано сьогодні на львівській вулиці Єфремова.
До приходу Парубія у велику політику він був мало відомий за межами рідного Львова. Був археологом за освітою, помітним діячем націоналістичного руху місцевого масштабу, провадив табори для патріотично налаштованої молоді, обирався до Львівської міської та обласної ради.
У велику політику його приніс Помаранчевий майдан, коли Парубій став комендантом Українського дому, одного з головних осередків спротиву проти фальсифікації президентських виборів 2004 року. Час був непевний, багато хто тоді волів зайвий раз не висовуватись. Парубій же тоді вперше показав себе на всю країну як людина дії, яка, втім, не пнеться в об'єктиви телекамер.
Наступний раз Парубій опинився на перших шпальтах ЗМІ… Звісно, під час другого Майдану, ставши одним з польових командирів Євромайдану, куратором "Самооборони Майдану". Під час жорстких протистоянь з "Беркутом" він отримав кілька поранень – одного разу на Грушевського в його руку від вибуху "вдосконаленої" силовиками шумової гранати увійшло вісім осколків. Після втечі Віктора Януковича і його команди, коли структури нової влади творилися буквально на коліні, він став секретарем РНБО – як представник радикально налаштованих майданівців, які були тоді помітною силою в українській політиці.
Це Парубій проводив засідання Радбезу, на яких обговорювалась реакція Києва на анексію Криму, яка щойно починалась. Це за Парубія РНБО приймала рішення про початок АТО – силової операції у відповідь на спроби Росії окупувати вслід за Кримом і Донбас.
Після обрання Петра Порошенка президентом Парубій подав у відставку з поста секретаря Радбезу і перейшов у політичну команду Арсенія Яценюка. Був першим заступником спікера, а потім спікером Верховної Ради. У 2019 році, вже за президентства Володимира Зеленського, Парубій обрався до парламенту як другий номер списку партії Петра Порошенка "Європейська солідарність".
Автор фото, EPA
Підпис до фото, Парубій, як тодішній спікер Верховної ради, вітається з президентом Європарламенту Антоніо Таяні перед зустріччю у Брюсселі. Листопад 2018 року
За цим списком посад, кажуть соратники Парубія, не видно головного: у часи, коли політика перетворилася на хайп, та й взагалі мати політичні погляди стало не модно, – покійний послідовно захищав свої принципи, був одним з небагатьох в Україні візіонерів "української України".
На посаді спікера парламенту він проштовхував закони про розширення вжитку української мови, навіть попри м'який саботаж цих питань з боку частини соратників по коаліції. Він був одним з найпереконаніших прихильників запуску в Україні антикорупційної інфраструктури, і напряму обговорював її утворення з американськими політиками. Якщо питання, що їх спікер Парубій виносив на голосування, не проходили з першого разу, він виносив їх ще раз і ще раз. І ще раз, і ще раз. Один з його тодішніх помічників згадує, що одного разу до результативного голосування минуло понад п'ять десятків разів.
Хтось міг називати львів'янина Парубія у політичному плані ретроградом, який ментально застряг у часах Бандери. А проте історія свідчить про інше. "Радикал" і "бандерівець" Парубій протягом десятиліть присутності у політиці залишився на своїх позиціях – це спочатку Петро Порошенко, а потім і Володимир Зеленський у своїй політичній риториці дедалі помітніше наближалися до нього.
Після початку повномасштабної агресії Росії проти України Андрій Парубій, кажуть його соратники, помітно знизив публічну активність. У перші місяці після нападу росіян він долучився до рядів тероборони у захисті Києва, згодом – цілком і повністю зосередився на роботі у парламентському комітеті з питань нацбезпеки та оборони. Хтось з його колег припускав, що у нинішніх обставинах можна було б бути активнішим, помітнішим, гострішим. Проте, незмінно, відповідав той, сьогодні в Україні може бути лише дві партії – проукраїнська і антиукраїнська, – і він зробить усе, аби не розхитувати ситуацію і належати саме до проукраїнської партії.
Автор фото, EPA
Підпис до фото, Андрій Парубій охороняє один із блокпостів у складі Збройних сил територіальної оборони поблизу Києва. 8 березня 2022 року.
Саме тому соратники Парубія впевнені, що корені його вбивства слід шукати в Росії: в Україні просто немає людей, кому він міг би перейти дорогу.
Для Росії ж Парубій, при всій своїй непомітності на внутрішньому політичному ринку, був фігурою знаковою. Один з лідерів обох Майданів (між ними він навіть у російських протестах на московській Болотній площі у 2011 році встиг засвітитися). Ще у 2010 році намагався зірвати прийняття "Харківських угод" про продовження базування Чорноморського флоту РФ в Криму (навіть кинув димову шашку у сесійній залі Верховної Ради, за що потім став фігурантом кримінальної справи). Один з головних прихильників обмеження російської мови в Україні. Фактично почав спротив Росії на Донбасі у 2014 році і займав переконану антипутінську позицію до останнього часу. Помітно доклався до отримання Православною церквою України томосу про автокефалію.
Отож, кажуть соратники Парубія, якщо Москва ставить за мету деморалізувати, "розхитати" українське суспільство напередодні, можливо, вирішального етапу воєнного протистояння між Україною і Росією, яке має і своє дипломатичне продовження, то вбивство цієї символічної фігури на вулиці тилового, здавалося б, Львова, та ще й на наступний ранок після масштабної ракетної атаки на українські міста, виглядає цілком виправданим з точки зору Кремля кроком.
У цій ситуації затримання вбивці – уже відомо, що його скоїв чоловік, замаскований під кур'єра, що очікував на традиційному маршруті Парубія від його квартири до спортзалу – стає, висловлюючись заїждженим штампом, справою честі для українських правоохоронців. І, судячи з масштабних пошукових заходів, які розгорнулися по всьому Львову, поліція і спецслужби взялися за це на повну силу.
Проте головний висновок з вбивства Андрія Парубія – одного з найпомітніших діячів Євромайдану, колишнього голови Верховної Ради і секретаря Радбезу звучатиме, можливо, максимально банально. Війна в Україні триває, поняття "тилу" є надзвичайно відносним (додаткового символізму сьогоднішньому вбивству додає те, що його місце розташовано буквально в ста метрах від будинку, зруйнованого російською ракетою у минулому вересні, в якому загинула мати з трьома доньками), і ніхто й ніде на території України не може почуватися безпечно.
