Українські лідери часто дорікають міжнародним організаціям у тому, що їхні принципи і методи застаріли, втратили зв'язок з актуальним світовим порядком денним, а дії розходяться з цілями, заради яких вони створювалися. Ці закиди багато в чому справедливі. Але справедливо розглянути крізь цю призму і діяльність українських організацій. Чи відповідають вони масштабам викликів, з якими зіткнулася Україна? Яку цінність несе їхнє існування для воюючої країни, армії, бізнесу?
Налагодження комунікацій для бізнесу не в пріоритеті ТПП України
Джерело економіки України — це податки і валютна виручка від експорту. Не випадково агресор так наполегливо підриває фізичні та організаційні спроможності українського бізнесу виробляти продукцію та постачати її на внутрішній і зовнішні ринки. Флагманом і опорою бізнесу у скрутні часи мали стати торгово-промислові палати, покликані нарощувати довіру між українськими та іноземними бізнесами. Прикладом відсутності довіри стало закриття з квітня європейських ринків для української аграрної продукції через жорстку позицію польських фермерів, які вважають, що українські зерно, ягоди та фрукти дестабілізують їхній внутрішній ринок і позбавляють їх доходу. У європейських країнах торгово-промислові палати (ТПП) моментально включаються у вирішення таких проблем, організовують діалог зацікавлених сторін. Адже це функція палати — вести комунікацію, підтримувати довіру до бізнесу і шукати точки дотику, коли довіри немає.
Українська ТПП формально є частиною світової мережі торгово-промислових палат. Однак цей канал комунікації з бізнесами країн, де запровадили заборону на українську агропродукцію, чомусь досі не відкритий. Скільки зустрічей з метою зняти ембарго організувала ТПП України з підприємцями Польщі, Угорщини, Румунії та Болгарії? Подивимося сайт ТПП України й отримаємо відповідь: нуль! І справа не в упередженості палати до аграрної галузі. Наявні при ТПП України Комітети підприємців, що охоплюють 20 напрямів, перебувають в аналогічному анабіозі.
Причина на поверхні: налагодження комунікацій для бізнесу не в пріоритеті ТПП України, бо її економічна модель заснована на монополії на низку послуг. Це в Європі палати є громадськими організаціями, мета яких — допомагати бізнесу. Європейська модель має міцне фінансове підґрунтя: обов'язкове членство в торгово-промисловій палаті та сплата членських внесків, залежно від розмірів і прибутковості бізнесу. Якщо корпорація Mersedes завдяки діям торгово-промислової палати Німеччини збільшує свій дохід, то вона збільшує і свій внесок за членство в палаті, забезпечуючи їй ще більше можливостей для ефективної діяльності.
Українська ж модель ТПП «унікальна»: вона поєднує ідеологічну спадщину радянських часів і матеріальну спадщину часів Леоніда Кучми, коли Торгово-промислові палати знайшли свою частку в монополії на державні послуги. Це сертифікати про засвідчення форс-мажорних обставин, сертифікати походження продукції, карнети АТА (уніфіковані міжнародні митні документи, що дозволяють тимчасове безмитне ввезення), а також послуги експертизи товарів, оцінки майна та нематеріальних активів, штрихового кодування товарів, патентно-ліцензійні послуги тощо. Віддати частину держпослуг громадській організації було вимушеним заходом 1997 року. Тоді це був єдиний спосіб підтримати торгові палати в пострадянських реаліях, коли бізнес тільки зароджувався. Помилкою було зберігати цю монополію всі наступні роки. Тому що в цій моделі нуль стимулів для розвитку структури за європейським типом і всі умови для її деградації.
Європейський досвід громадського контролю за діяльністю недержавної організації нереалізований
ТПП позиціонує себе як «недержавна неприбуткова самоврядна самоврядна організація, яка на добровільних засадах об'єднує юридичних осіб та громадян України, зареєстрованих як підприємці», але водночас — займається господарською діяльністю, яка передбачає оплату послуг і отримання прибутку. Центральний офіс ТПП і більшість регіональних палат володіють нерухомістю, що дає можливість отримувати доходи від оренди, утримують парки службових автомобілів. Держава не вправі це контролювати, оскільки «гроші й активи будь-якої палати — це недержавне майно, і держава не має права втручатися в її діяльність. Це прямо прописано в законі «Про торгово-промислові палати в Україні», акцентував перший віце-президент ТПП України Михайло Непран. Контроль же громадськості, як у Європі, де палати звітують про результати і витрачання членських внесків перед бізнесами, в Україні нереалізований. Наприклад, 2015 року засідання ради ТПП України закінчилося скандалом: голову ревізійної комісії, ректора Київського національного торговельно-економічного університету Анатолія Мазаракі було знято з посади, за його словами, за спробу озвучити «неправильний» звіт. Він заявив, що керівництво ТПП витрачало мільйони на ремонти (списувалося по 250 тисяч гривень на заміну одного унітазу), відрядження керівництва та інші непрофільні статті витрат. До цього Мазаракі неодноразово критикував керівництво ТПП за перевищення витрат центрального апарату над доходами, а збитки за 2 роки діяльності на посаді президента ТПП Геннадія Чижикова становили 24 млн грн.
Гучний конфлікт спалахнув на ґрунті доходів ТПП. З окупацією Криму і початком війни 2014 року, сертифікати про форс-мажорні обставини мали перспективу стати для ТПП справжньою «золотою жилою». Але Верховна Рада ухвалила закон «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який жорстко регулював вартість сертифіката, а для малого бізнесу зробив його безкоштовним. Звернення керівництва ТПП з вимогою скасувати цей пункт закону привернули увагу народних депутатів і стали приводом запитів і розглядів. Бізнеси АРК, Донецької та Луганської областей, які раніше за всіх зіткнулися з російською агресією, підпадали під процедуру моніторингу керівництва ТПП щодо можливості отримання цього сертифіката. Як заявляли багато членів палати, від результатів «моніторингу» залежав спосіб отримання сертифіката: або безоплатно на розсуд керівництва ТПП, або згідно зі встановленими президією ТПП тарифами, або ж — після внесення «додаткової плати» до тарифів ТПП. І оскільки цей сегмент послуг ТПП, як у 2014 році, так і зараз, продовжує курирувати перший віцепрезидент ТПП України Михайло Непран (якого підозрюють у прагненні до грошей і неоднозначному минулому), значить, цей напрямок і надалі є найвигіднішим — особливо у воєнний період.
У цивілізованих країнах посади президента та віце-президентів ТПП за замовчуванням означають бездоганну бізнес-репутацію, адже вони презентують бізнес-клімат країни. У нашому ж випадку, які обличчя — такий і клімат. Геннадій Чижиков, який перебуває на посаді президента ТПП ще з 2013 року, розпочав своє сходження «палатною» номенклатурною драбиною 1994 року з посади керівника Донецької ТПП, яку отримав завдяки підтримці дружини одіозного ексгенпрокурора Віктора Пшонки. У ЗМІ детально висвітлювалися теми історичної ролі Ольги Пшонки в його кар'єрному зростанні та секретів його непотоплюваності після Революції гідності, втечі Януковича та зміни кількох каденцій уряду. З огляду на те, що з 2014 по 2022 рік ексгенпрокурор Пшонка та його син були під санкціями ЄС, очевидна відповідь, як це сприяло репутації українського бізнесу… Крім президента і першого віцепрезидента, у керівництві ТПП є ще чотири віцепрезиденти: Микола Гавриленко, Ростислав Коробка, Валерій Король і Наталія Забрудська. Усі спроби з'ясувати їхню роль у налагодженні зв'язків бізнесу і знайти приклади їхньої публічної активності виявилися марними. За словами інсайдерських джерел, віце-президенти просто виконують функціонал основних співробітників, користуючись при цьому багатьма благами палати, зокрема вільним графіком роботи.
Бізнес-процеси ТПП зосереджені навколо монополії на послуги
Що ж забезпечує непотоплюваність керівництва ТПП? У 2010 році до статуту ТПП України було внесено зміни, які спростили процедуру виборів керівництва. Його обирають не більшістю голосів членів ТПП (яких понад 7 тисяч), а голосами членів ради, які формуються за принципом «2 делегати на 100 членів палати». Як правило, це заздалегідь визначені та лояльні люди. Спростили процедуру виборів і регіональні ТПП. Вони так само переробили свої статути, і тепер так само обираються радами, до яких входять співробітники ТПП і лояльні до керівництва люди. Тут нічого спільного з європейським самоврядуванням, зате дуже схоже на традиції «безальтернативних» виборів у СРСР. Що в підсумку призвело до засилля родичів на виборних керівних посадах у торгово-промислових палатах України. По суті, найближчою аналогією управлінських структур регіональних ТПП стає сімейне генеалогічне древо. Приміром, керівники Рівненської ТПП — батько і син, Дніпропетровської — дід, онук і небіж, Запорізької ТПП — свекор і невістка (які, за інформацією місцевих підприємців, від початку повномасштабної війни перебувають за кордоном), Хмельницької ТПП — мати й донька, Одеської ТПП — батько й донька. Нерідко керівниками ТПП обираються люди, які не мають ні досвіду, ні авторитету, ні репутації в бізнес-спільноті цих регіонів. Президент Херсонської ТПП, будучи киянкою, лише зрідка «радувала» приїздами співробітників палати. І абсолютно абсурдна ситуація на Закарпатті, де президент палати скоїв ДТП зі смертельними наслідками, поїхав в Угорщину і перебуваючи там, будучи нев'їзним в Україну, примудрився повторно обратися на цю посаду.
Що ж тягне людей проштовхувати себе і родичів керувати організаціями, де офіційна зарплата значно нижча за середню по регіонах? Просто в ТПП існує дві касти співробітників. Перші — це рядові фахівці, які проводять експертизи, дослідження, переклади, і чия робота приносить доходи ТПП. А другі — управлінська верхівка, яка розпоряджається прибутками і майном (ні держава, ні бізнеси-члени ТПП це не контролюють).
Взаємовідносини між київським офісом і регіональними ТПП вибудувані за принципом: ви можете робити все, якщо не будете питати ні про що. Президент ТПП не втручається в діяльність регіональних ТПП, вони ж забезпечують йому безпроблемне продовження каденції. А регіональні президенти можуть запроваджувати для себе вільний графік роботи (як у власній компанії), активно користуватися палатними благами: майном, автопарками, можливостями вільного виїзду за кордон (без жодних результатів, зокрема й інвестиційних), можливістю безконтрольного передавання посад у спадщину, відсутністю обов'язку звітувати про доходи, створені працею пересічних експертів і фахівців.
Не дивно, що потенційні можливості торгово-промислових палат у розв'язанні проблем бізнесів і волонтерів, координація з обласними військовими адміністраціями — все це задіяно тільки в тих нечисленних регіонах, де президентами палат стали професіонали з сучасними цінностями і підходами. Однак ці рідкісні приклади — лише винятки, що підтверджують правило. Переважна більшість керівників цієї структури — «удільні князі», які сприймають свої посади як даність, палати — як особисту власність, а співробітників — як підневільних рабів. І варто в цій системі проявити гідність, висловити незгоду або замислитися над питаннями на кшталт «Куди витрачаються гроші?» (на прикладі ректора Київського національного торговельно-економічного університету Анатолія Мазараки) — система негайно виштовхує таку людину, як чужорідне тіло.
Найсумніше, що це все відбувається на тлі закликів влади допомагати розвитку бізнесу, спрощувати шляхи української продукції на зовнішні ринки, сприяти поверненню з країн ЄС українських біженців. І також — лякаючих прогнозів міжнародних консалтингових агентств, що втрата Україною цих людей позбавить країну щонайменше 20% ВВП. На прикладі торгово-промислових палат виразно видно перспективи фахівців з освітою, досвідом і знаннями: працювати за копійки і з розумінням, що матеріальні результати їхньої діяльності будуть безконтрольно привласнюватися некомпетентними людьми, які отримали посаду у спадок.
І справа зовсім не в особистих якостях президента ТПП України або регіональних президентів. Просто структура і принципи управління цієї організації такі, що керівникам з іншими цінностями і підходами нізвідки з'явитися. Якраз спроби розхитати крісло під Геннадієм Чижиковим у 2015−16 рр., і сам факт появи посади президента ТПП України то в «шахівниці» коаліційних торгів у ВР, то в схемі розподілу посад після виборів президента України — свідчить про те, що конфлікт зовсім не на ґрунті ідей, як допомогти українському бізнесу жити і комунікувати.
В Україні багато бізнес-спільнот, чому ж жодна з них не має подібного шлейфу конфліктів за посади, гроші та майно, включно з епізодами зі спробами «рейдерського захоплення»? Чи можливо, щоб народний депутат збирав голів регіональних представництв якогось міжнародного бізнес-клубу і пропонував гроші та інші блага, щоб його обрали президентом? Здорова організаційна модель бізнес-спільнот за замовчуванням це виключає. Наприклад, у «Ротарі» керівники всіх рівнів переобираються щороку, а всі фінансові та організаційні питання вирішуються прозоро. Купувати або рейдерити «портфель» президента клубу нікому і на думку не спаде. Хочеш бути президентом — завоюй авторитет. Став президентом — доведеться багато працювати, а не ділити гроші та майно.
У критичній ситуації для економіки України популярні пошуки точок зростання, де навіть мінімальні зусилля дадуть відчутний ефект. Але методолог теорії обмежень, Еліяху Голдратт, пропонує шукати точку зростання з іншого кінця і висловив таку думку: «Продуктивність системи залежить від її найслабшої ланки. Ви можете прискорювати що завгодно і де завгодно. Але це не принесе результату доти, доки ви не виявите реальне обмеження і не усунете його». Це переконливо пояснює, чому марно розраховувати на корисні для бізнесу активності Торгово-промислових палат. Доти, доки бізнес-процеси цієї організації будуть зосереджені навколо монополії на послуги, розподілу прибутків від нерухомості, автопарків, та експлуатації пересічних працівників заради матеріального благополуччя управлінської верхівки, — ТПП України та її регіональні структури так і залишатимуться слабкою ланкою в ланцюжку захисту інтересів українського бізнесу.
