У Києві у Музеї війни відбувся захід пам’яті бойового медика та громадянина Канади Григорія Цехмістренка, який рік тому загинув в боях за Бахмут. Воїну назавжди лишиться 28 років. Він син відомого українського підприємця і політика, народного депутата двох скликань Верховної Ради України Віталія Цехмістренка.
ВІДЕО ДНЯ
Раніше «ФАКТИ» писали, що в Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбувся вечір пам'яті капітана Повітряних сил ЗСУ бойового льотчика Андрія Пільщикова (позивний «Джус»).
– Побратими Григорія розповіли нам з чоловіком історію, яка показує, якою людиною був наш син, — каже мати Григорія Людмила Цехмістренко. — Разом з побратимами син виконував місію на лівому березі Дніпра (вони дісталися туди на гумових човнах). Їм вдалося взяли там в полон вісьмох російських військових, щоб згодом обміняти на наших полонених. Але один з росіян отримав під час бою поранення в живіт. Григорій його оглянув, і зрозумів, що той не виживе. Тож пораненого лишили на місці. Він дуже кричав від нестерпного болю. Наші з полоненими вже пройшли під пересічним вогнем частину шляху назад, аж раптом мій син звернувся до командира: «Дозвольте повернутись — хочу вколоти морфій тому росіянину, щоб він помирав без болю». Командир і хлопці казали Григорію, що це небезпечно — ведеться вогонь. Син стояв на своєму. Командир врешті дозволив йому повернутися. Григорій благополучно дістався пораненого, вколов йому морфій і наздогнав своїх. Вже після завершення операції хлопці спитали його: «Чому ти так вчинив?» «Тому що він (той росіянин) людина», — відповів мій син. Це, певно, свідчить про те, що Григорій отримав при хрещенні душевне світло. Він був дуже хорошою, позитивною, чуйною людиною. Дуже любив життя.
У Музеї війни створено меморіальний стенд, присвячений Григорію Цехмістренку. Фото Ігоря ОсипчукаРЕКЛАМА
Мати Григорія дала інтерв’ю «ФАКТАМ».
«Син повернувся в Україну за тиждень до відкритого вторгнення — розумів, що ось-ось може початися велика війна»
— Перед загибеллю сина у вас було передчуття, що так станеться? — ставлю питання пані Людмилі.
РЕКЛАМА
– Григорій, як і ми з чоловіком, був християнином. Ми щонеділі слухаємо проповідь. В останню неділю свого земного життя син сказав, що не може бути на проповіді, бо в понеділок має їхати. Ми з чоловіком поставилися до цього з розумінням, бо сину треба було чимало часу на збори. Але коли ми почали слухати вдома проповідь, Григорій відкрив двері, посміхнувся й сказав: «Прослухаю з вами». Для нього та проповідь стала останньою (плаче — Авт.). Але я дуже рада, що він її прослухав. Вірю і знаю, що йому там, де він зараз знаходиться, краще, ніж нам тут усім. Вірю, що прийде час, і я з ним зустрінусь — так каже Біблія.
— Він приходить вам у снах?
– Так, приходить, причому часто. Заспокоює мене — каже: «Мамо, зі мною все добре». Я все просила наяву: «Розкажи, як ти загинув». Уві сні він запевнив: «Настане вас час, ви прийдете і я вам все розповім». Рік минув після загибелі сина, але я так і не змогла прийняти, що його немає в нашому світі.
РЕКЛАМА
Григорій з батьками біля будиночка родини в Канаді. Фото надано родиною Цехмістренків
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, Григорій був в Україні?
– Так, в Україні — розумів, що буде велика війна і приїхав на Батьківщину за тиждень до початку вторгнення. Перед цим ми жили за кордоном. Він зібрав вночі свої речі, попросив, щоб я завезла його в аеропорт. Про війну в той день нічого мені не говорив. Вилетів в Київ. Його батько Віталій знаходився в Україні. В перший ж день великої війни, він відвіз Григорія в полк «Азов». Чоловік зателефонував мені і розповів про син пішов воювати.
Тут слід сказати, що Григорій вивчився на військового медика у військовому університеті на Мальті. До того ж на протязі шести років пройшов декілька різних медичних курсів. Став дуже хорошим парамедиком. Він готувався до участі у війні з росією — усвідомлював, що путін, скоріш за все, нападе, не криючись. Ми з чоловіком з недовірою до цього ставилися. Але, на жаль, помилилися — син виявився правим.
Читайте також: «У сина було сім контузій, у стегні залишилась куля»: трагічна історія сапера з Донеччини, який прямо зі шпиталю повернувся на фронт
— Як ви поставилися до того, що Григорій пішов добровольцем на війну?
— Перші пару днів великої війни повністю не усвідомлювала, що це воно таке робиться. Але коли побратими сина почали виставляти в Instagram світлини, зокрема знімки бійців, яким надав допомогу Григорій, мені не те, що страшно стало — земля пішла з під ніг. В перший же день мій син витяг з поля бою свого командира — молодого хлопчину з важким пораненням. Син надав йому допомогу на місці, а потім ніс на собі два з половиною кілометри. Той хлопчина живий — Григорій врятував йому життя. Бої за Гостомель, Бучу, Мощун — син брав в них участь.
— Ви повернулися тоді в Україну, щоб бачитись з сином?
— Він мені це забороняв, але я не послухалася сина — приїхала. Ми з ним бачились, коли він на короткий час відлучався з фронту.
— Побратими Григорія розповіли вам, за яких обставин він загинув?
— Так, розповіли. Група, в якій він був, потрапила в засідку. Перший ж ворожий снаряд розірвався поруч з трьома хлопцями (двоє знаходились поруч з місцем вибуху, один — трохи далі). Григорій стягнув їх до купи і почав надавати допомогу. В цей час, він, певно, почув, що летить ще снаряд. Григорій (він два метри на зріст) накрив поранених собою. Сам загинув, а їх врятував. Один з врятованих вижив, зараз воює. Знаю ще про одного, який, на жаль, помер в шпиталі.
Григорія не змогли зразу евакуювати, бо було багато втрат. Але я дуже вдячна бійцям, які згодом відбили приміщення, в якому він знаходився. Забрали тіло і привезли додому. Оце все, що мені відомо.
Читайте також: «Уламок від снаряду влучив просто в гранату, яка висіла у мене на поясі. Вона вибухнула, розірвавши живіт, пошкодивши руки й ноги»
— Син був одружений?
— Ні, хоча подобався багатьом дівчатам, бо був вихований, товариській, симпатичний, високий на зріст хлопець. Думаю, що в глибині душі він відчував, що життя не буде довгим. Його питали, чому не одружуєшся? Син відповідав, що не знає своєї долі, не хоче, щоб за ним сумували дружина і діти.
— Григорій — ваша єдина дитина?
— Ні, у мене ще є донька Аліса.
У Людмили Цехмістренко (праворуч) залишилася дочка Аліса (ліворуч), у якої двоє дітей. Григорій не був одружений. Фото Ігоря Осипчука
«Брат наснився мені, сказав, що сумує за мною, а о 5 ранку подзвонив мій чоловік, сказав, що Григорій загинув»
— Ваш батько Віталій Цехмістренко відомий підприємець і політик, був депутатом Верховної Ради України. Він хотів, щоб Григорій зайнявся бізнесом? — ставлю питання Алісі.
– Так, хотів. Але брат фактично одразу сказав, що то не його стезя. Точніше так: десь місяць повчився в університеті на фінансиста, а тоді заявив: тато, це не моє.
— Батько намагався відговорити Григорія йти на війну?
— Так, намагався — тато не хотів, щоб Григорій воював. Адже він його єдиний син. Батько сподівався, що Григорій житиме з ним в Канаді. Але мій брат зробив вибір, і наш батько поважав цей вибір, усіляко допомагав Григорію. До речі, брат ще в 2014-му, коли почалася АТО, мав намір йти воювати. Але тато тоді зміг його відговорити. Брат дуже шкодував, що послухався, сумував за побратимами, які тоді загинули на Донбасі. Григорій брав участь в Революції гідності, тож добре знав цих хлопців.
Знаєте, ми з моїм молодшим братиком виросли в дуже дружній родині, у нас було щасливе дитинство. Малими ми проводили майже увесь час разом. Різниця в сім років не ставала на заваді. Коли братику сповнилося сім, батьки відправили його вчитися до школи у Канаді (згодом брат отримав канадське громадянство). Він жив там дев’ять років. І весь цей час ми продовжували спілкуватися, чужими не стали. Коли Григорій врешті повернувся в Україну, зайшов у дім, я побачила, що він вже не той маленький братик, який багато років тому поїхав за кордон — став високим та красивим юнаком. Я казала йому: «Сонечко, зайчик». А він мені: «Яке я тобі „сонечко“, у мене два метри зросту. Тепер я буду старшим братом». Тоді Григорій познайомився з моїми дітьми та чоловіком Андрієм і його (чоловіка) сім’єю. Після того, казав мені: «Андрій, хороша людина. Я пишаюсь твоїм вибором. Бережи чоловіка». Брат багато подорожував, відвідав безліч країн, мріяв про навколосвітнє плавання на яхті. Де б не був, завше знаходив час, щоб написати мені.
Григорій багато подорожував, мріяв про навколосвітнє плавання на яхті. Фото надано родиною Цехмістренків
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він зателефонував, сказав, що йде на війну. Я прийняла його вибір, хоча б через те, що він з дитинства мріяв стати військовим і парамедиком. Але водночас дуже сильно переживала за нього.
— Ви зі своїми дітьми евакуювалися за кордон?
– Так, в Норвегію. Це одна з найулюбленіших країн Григорія. Коли мама повідомила мені, що брат приїде на курси підвищення кваліфікації парамедиків в Данію, я була на сьомому небі від щасті. Адже на той момент не бачилась з братом вже півтора року. Він проїздив повз мій дім о другій годині ночі. Зайшов в коридорчик, я міцно обняла його, ледь дотягуючись до шиї. В ту мить була найщасливішою сестрою на землі.
Зранку ми снідали його улюбленими млинцями, а обідали — його улюбленим борщем. Гуляли по лісу, жартували, сміялися — так, наче нема війни. Коли ми увечері прощалися, я сказала: «Григорій, бережи себе». Якби знала, що то була наша остання зустріч, нізащо його не відпустила б.
Читайте також: «Шолом розколовся навпіл, але врятував життя сина»: 21 місяць мати не знала, де її син, і нарешті отримала звістку про нього
— Коли брат загинув, серце підказало вам, що з Григорієм сталося непоправне?
– Так. В ту ніч о 2.30 він приснився мені. Уві сні ми стояли біля вікна. За вікном було дуже яскраве світло — біле, сліпуче. Брат сказав: «Алісо, пообіцяй мені одне — що ти будеш в безпеці». «Добре, обіцяю». Він мене сильно обняв, мовив: «Я тебе дуже сильно люблю. Ти найкраще сестра. Я дуже за тобою сумую». І я прокинулася від страшної думки, що з братом щось сталося. Не могла зрозуміти, що саме. Зайшла в Instagram. Побратими Григорія писали, що його не стало. О п’ятій ранку мені подзвонив мій чоловік, підтвердив страшну звістку. Я не могла повірити, що втратила свого єдиного брата.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з матір'ю загиблого розвідника з «Азову», яка розповіла про причину того, що урна з прахом сина стоїть удома, як і в багатьох сім'ях полеглих воїнів.
