Головна художниця Національної опери України Марія Левитська каже, що найкращим подарунком на день її народження буде відсутність тривог. На сцені рідного театру цього дня йтиме «Макбет» — одна із перлин її постановок.
Марія Сергіївна виїжджала з Києва на початку повномасштабного вторгнення на кілька місяців. Більше просто не витримала без рідного міста та роботи, яка дає їй сили. З поновленням театрального сезону 2022 року Левитська вже творила нові костюми. А паралельно вдома, на шістнадцятому поверсі київської квартири, малювала те, що не дає їй спокою досі — війну.
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Марія Левитська поділилася тяжкими спогадами, джерелами натхнення та найбільшою мрією.
«Я пилила дрова, топила грубку і писала, писала»
— Маріє Сергіївно, як вам вдається зберігати таку силу духу, спрагу творчості, попри все, що відбувається довкола?
ВІДЕО ДНЯ
— А ніякої сили духу немає. Є «злісне» малювання часом по 12 годин на добу. Ось я зараз розпочала новий проєкт і знаходжуся весь час із двома пензликами «в зубах». Нещодавно у Великій залі Національної академії мистецтв України відкрилася виставка моїх картин, присвячених полоненим «Азовсталі».
Не обійшлося без моєї «улюбленої» теми: трупи ворогів, буряти з розбитими головами. Вони з'явилися у мене на полотні ще на початку великої війни, коли почалися відключення світла, довкола бахало, а в Спілці художників оголосили різдвяну виставку. Я зробила картину «Різдвяна ніч» — з бурятами, які назавжди залишилися в нашій землі. Тоді саме творчість допомагала мені триматися. Весь жах того, що нас оточувало, я виливала на полотно.
РЕКЛАМА
— До великої війни бувало, що накривали такі сильні почуття?
— Щоб чорнота володіла душею — ні. Перед великою війною був час коронавірусу. Я тоді дуже багато малювала. Нас усіх «засадили» по домівках, і я сама дала собі завдання робити копії. Тижнів два сиділа з пензликом, малювала, поки не приїхав син і не відвіз мене до села. Я жила в нашій старій хаті одна, на відшибі села. Пам'ятаю, було дуже холодно. Я пилила дрова, топила піч і писала, писала. Це були чудові квіти. Я просиділа у селі все літо. А за пів року почалася велика війна.
“Саме творчість допомагала мені триматися”, – зізнається Марія ЛевитськаРЕКЛАМА
— І ви з родиною сина поїхали до Праги…
— І там мало не збожеволіла. Хто я там була? Кому потрібна? Ми жили у квартирі двох хлопців — прекрасної пари — один з яких був художником. Нас оточували великі картини відповідної тематики. Депресія була катастрофічною! Я написала близько п'ятдесяти листів до театрів Європи — ніхто мені не відповів, окрім невеликого театру у Брно, директор якого пояснив, що у них усе під контрактами на кілька років уперед. Тоді я знову почала малювати. Це був мій особистий порятунок, бо почуття, що ти нікому не потрібен — не покидало. Влітку Національна опера України відновила роботу, і я була щаслива, що знову потрібна.
«Під оперним театром були кіоски, в яких продавали портрети Гітлера і прапорці»
— Ваші батьки пережили війну, вони розповідали про той час?
— Коли почалася війна їм було 12 та 14 років. Тато та мама знали німецьку мову на рівні рідної. До війни у кожного з них були особисті вчителі. Щобільше — мама ходила до німецької школи, де все викладання велося цією мовою. Ще пізніше мама написала книгу про той час. Розповідала, як під оперним театром були кіоски, в яких продавали портрети Гітлера та прапорці. Мама згадувала, як туди вишикувалася найдовша черга, а хтось кричав: по дві штуки в одні руки не давати. Тоді її врятував педагог Костирко із художньої школи. Він влаштував майстерню з набивання номерків на велосипеди й взяв кілька хлопців із класу, серед яких була моя мама. Їм видали «охоронні грамоти», що захищали від облав.
“Коли влітку 2022-го Національна опера України відновила роботу, і я була щаслива, що знову потрібна”, – каже художницяРЕКЛАМА
— Ви із родини київської інтелігенції. Ваша прабабуся була успішною кіноактрисою.
— Так, працювала на кінофабриці. Знімалася і після війни. Вона мені багато розповідала про театральні історії. Завдяки прабабусі я полюбила ляльковий театр і стала художницею. Про те, щоб стати актрисою і розмов не було. Та і я була більше схильна до хлоп'ячих ігор. У нашій квартирі ми з подругами влаштовували битви трьох мушкетерів! Ми жили у старому будинку у центрі Києва на вулиці Чкалова. На жаль, будинку цього вже немає. А ось сусідній, схожий на замок, стоїть і досі. До речі, саме на терасі цього замку я викурила свою першу цигарку. У дев'ятому класі.
— І з того часу…
— Не кидала палити. Я ніколи не вирізнялася зразковою поведінкою, вчилася «так собі» і не подавала надій. Пам'ятаю, минуло багато років, я вже була лауреатом державної премії і якось прийшла на кафедру до тата — він був відомим фізиком. Одна з його секретарок, звертаючись до тата, запитала: «А пам'ятаєте, ви казали, що з Маші нічого не буде?» Він дуже зніяковів. Але насправді я відбулася завдяки досить жорстким характерам і тата, і мами. І, звісно, Данилові Лідеру.
Читайте також: «Так в їхній же двір не прилетів якийсь уламок»: українська оперна співачка висловилась про російський репертуар
— Відомому українському театральному художнику.
— Моє захоплення сценографією відбулося саме завдяки йому. Ми познайомились із Лідером, коли він був головним художником театру імені Івана Франка. Був якийсь ювілей Франка, мама з колегою-скульптором робили виставку, а потім усі зібралися у фоє. Прийшов Лідер зі своєю дружиною-красунею Аріадною. Мені тоді було шістнадцять років.
Безперечно, на мене вплинув і Федір Нірод — головний художник Національної опери України, з яким мама була знайома ще з часу навчання у Львові. Але на роботу до оперного мене взяв тодішній директор театру Лев Венедиктов. То був 1989 рік.
— А до цього — кіностудія імені Олександра Довженка.
— Так, одразу після інституту. Я працювала на кіностудії десять років. Робила костюми для багатьох картин, у тому числі «Мадам Батерфляй» Олега Фіалко, «Поцілунок» Романа Балаяна. Тоді я познайомилася з відомим театральним режисером Іриною Молостовою і працювала з нею, зокрема, для оперного театру. Пам'ятаю, якось на мій день народження пролунав телефонний дзвінок. Лев Венедиктов попросив зайти до оперного театру. «Напишеш заяву на посаду головного художника», — коротко сказав він.
Марія Левитська створила декорації та костюми для понад 160 опер, балетів та драматичних вистав в Україні та багатьох країнах світу
«Через трійки мене не взяли в комсомол»
— Ви зайняли високу посаду головного художника одного з провідних театрів тоді Радянського Союзу і при цьому уникнули партії. Як вам удалось?
— А мене туди ніхто не кликав. На кіностудії до цього ставилися спокійно, і я про це навіть не думала. Пам'ятаю, мені було років вісім, тато якось відкликав мене і сказав: «Запам'ятай, совєти розстріляли 2000 тисяч священників. Твій дід був священником». Мене й у комсомол не відразу прийняли. У районі таких учнів було двоє — я та Сергій Маслобойщиков — зараз відомий режисер. Комісія запитала: «У вас трійки є?» Ми чесно відповіли, що є, і нас не взяли. Потім таки прийняли, по-тихому, а не як інших — в урочистій обстановці.
Читайте також: «Я — фаталіст. Кому судилося згоріти, не втопиться»: Анатолій Солов’яненко про зміни у житті під час великої війни
— За довгі роки роботи в Оперному були моменти, коли ставало нестерпно складно?
— Легко ніколи не було. Мене не носили на руках. Іноді запитують: почуваєтеся у театрі як вдома? Відповідаю: ні, я на службі. Пам'ятаю, коли робила чергову виставу, мама казала, що я працюю, ніби востаннє. А я відповідала, що, якщо не робитиму її, як останню, вона такою і стане.
Квіти і оплески – найкраща нагорода від вдячних глядачів
— А як же — натхнення?
— Це не про мене. У театрі є план, час, цехи і ніхто не питає, чи є у тебе натхнення чи ні. Гадаю, чим жорсткіше ставишся до себе, тим спокійніше жити.
— Аби не було війни…
— Так, сьогодні це так. Щоб не було тривог та обстрілів. Знаєте, що я хотіла б на день народження? Щоб спектакль «Макбет», який гратимуть цього дня, пройшов спокійно. Це був би для мене найкращий подарунок.
Читайте також: «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому
