Статус «стратегічного партнера» у зовнішній політиці Україна роздавала ситуативно, часто авансом. І він залишався радше декларативним жестом, ніж дієвим інструментом. Стратегічними партнерами ставали авторитарні режими та партнери Росії, а про чіткі універсальні критерії навіть не згадували.
Велика війна продемонструвала неефективність та помилковість такого підходу. Стратегічні партнерства мають пройти жорстку ревізію, з огляду на реальні потреби та зовнішньополітичні інтереси України. Для цього необхідно перейти від абстракцій до відбору партнерів, які мають схожі погляди на загрози безпеці та ключові цінності, здатні та готові забезпечити високий рівень взаємовигідного співробітництва у визначених сферах.
Поняття «партнерство» в міжнародних відносинах остаточно сформувалося після Другої світової війни, будучи необхідним елементом миру та економічного розвитку. Тоді воно насамперед передбачало активну торгівлю та спільні промислові проєкти. Після завершення Холодної війни держави стали надавати перевагу гнучким механізмам співпраці у дедалі більш взаємозалежному світі.
Так з’явилися «стратегічні партнерства», що мали на меті взаємовигідну співпрацю в умовах економічної глобалізації та протидію безпековим викликам і транснаціональним проблемам. Серед перших про стратегічні партнерства оголосили США і Туреччина, КНР і Бразилія та КНР і Росія.
Найбільше цей інструмент вподобав саме Китай, що сформував понад 120 «стратегічних партнерств» різних рівнів: загальне стратегічне партнерство, «всебічне» або «універсальне» стратегічне партнерство, а також «всепогодне» або «постійне» стратегічне партнерство. Фактично Пекін застосовує цей термін для опису партнерств будь-якого рівня залученості.
В зовнішній політиці України поняття «стратегічного партнерства» поки не отримало змістовного наповнення. Відсутність чітких критеріїв та підходів, розбіжності у визначеннях в окремих документах призводило до ситуативного «призначення» стратегічними партнерами випадкових держав. Одним із наслідків цього стало надмірно активне використання цього інструменту, що зменшувало його значення та ефективність.
У часи «багатовекторності» Кучми українські високопосадовці називали стратегічними партнерами України майже 40 країн. Переважна більшість із них не відповідали цьому статусу ні реальним рівнем двосторонніх відносин, ні договірною базою. Однією із причин такого становище була відсутність затвердженої стратегії зовнішньої політики.
Стратегія національної безпеки 2020 року та Стратегія зовнішньополітичної діяльності України 2021 року, серед іншого, мали сформулювати чіткі критерії стратегічного партнерства, однак не виправдали цього очікування. Були введені такі формулювання як всебічне співробітництво стратегічного характеру, стратегічне партнерство, особливе партнерство, глобальне партнерство, важливе партнерство, які не мали під собою жодного чіткого бачення та не формували ієрархії відносин.
Системні суперечності Стратегії 2021 року у «призначенні» стратегічних партнерів
Почнемо із визначення, що таке стратегічне партнерство. Це тип міждержавних відносин, у рамках яких відбувається системна взаємодія з метою реалізації спільних стратегічних цілей та пріоритетних національних інтересів. Отже стратегічне партнерство передбачає високий рівень взаємовигідного співробітництва на довгостроковій основі у певних визначених сферах, загальну зовнішньополітичну підтримку та узгодження позицій у питаннях, дотичних до національних інтересів країн-партнерів.
Щодо значної частини стратегічних партнерів України в Стратегії 2021 року цей статус залишався радше декларативним або відображав бажання політичного керівництва країни до майбутньої співпраці, був свого роду «авансовим». Це зокрема знецінювало відносини з державами, які вже відповідали цьому рівню співпраці.
Важливу роль грає питання спільних цінностей. У Стратегії 2021 року серед критеріїв стратегічного партнерства були визначені «взаємні інтереси і цінності демократії, верховенства права, поваги до прав людини». Такому визначенню не відповідають щонайменше чверть зазначених в стратегії «стратегічних партнерів» України — КНР, Туреччина, Азербайджан, Грузія, які є авторитарними режимами без верховенства права та з порушеннями прав людини.
Також передумовою стратегічного партнерства вказано спільні погляди на ключові проблеми міжнародної політики, зокрема глобальної та регіональної безпеки. В Стратегії 2021 року це згадується наступним чином: «двостороннє співробітництво у політичній, безпековій та військовій сферах, зокрема з метою протидії агресії Російської Федерації та зміцнення стійкості держави».
КНР, Індія та Бразилія тісно взаємодіють із Росією в сферах економіки та безпеки, фактично спонсоруючи подальшу війну проти України. Китай, Індія, Туреччина та Бразилія є найбільшими покупцями російської нафти, нафтопродуктів та природного газу, а компанії із Азербайджану — ключовими трейдерами, що надають логістичні послуги. КНР, Індія, Туреччина та Грузія допомагають Росії обходити санкції в сфері технологій подвійного застосування.
У вузькому розумінні стратегічне партнерство може формуватися навколо реалізації певних масштабних міждержавних проєктів в сферах промисловості, торгівлі, інфраструктури, безпеки, тощо. Під ці умови значна частина «стратегічних партнерів» України теж не підпадає зараз, і не підпадала у 2021 році, до повномасштабного вторгнення Росії.
Для того, щоб називати відносини між державами стратегічним партнерством необхідно мати широку співпрацю щонайменше в одній сфері. Стратегічне партнерство повинне встановлюватися між сторонами, що мають, відповідно, стратегічне значення одне для одної, визнають це, та спроможні, завдяки взаємодії між собою, посилювати один одного у певних сферах. На цьому підгрунті можна визначати пріоритетні напрями взаємодії, спільні стратегічні цілі, засоби та шляхи їх реалізації.
Взаємне визнання стратегічного характеру стосунків є ключовим принципом. Україна уклала угоди, де чітко визначається стратегічний рівень відносин, лише з двома країнами: США (Хартія Україна – США про стратегічне партнерство 2008 року та оновлена версія 2021 року) та Великою Британією (Угода про політичне співробітництво, вільну торгівлю і стратегічне партнерство з Великою Британією 2020 року та Угода про сторічне партнерство).
Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Азербайджанською Республікою (2000 року), у якому зазначається, що «договірні Сторони розвиватимуть свої відносини як дружні держави на основі стратегічного партнерства» є декларативною та немає сутнісного наповнення. З іншими країнами є лише спільні декларації про стратегічне партнерство, що фактично не мають юридичної сили і є заявами.
Із Францією, Індією, та Молдовою не сформовані міждержавні органи, відповідальні за реалізацію стратегічного партнерства, а сам статус не зафіксований у двосторонніх документах. Із Францією, однак, Україна підписала Угоду про співробітництво у сфері безпеки, яку можна розглядати як частковий замінник.
Вразливість стратегічних партнерств в умовах політичної турбулентності та радикалізації суспільства в країнах Заходу
Стратегічні партнери повинні бути готові враховувати інтереси один одного, йти на компроміси, не здійснювати ультимативних або деструктивних дій. Споглядаючи антиукраїнську істерію в Польщі, можна стверджувати, що наш сусід перестає відповідати цьому параметру. Однак межі ще не були перейдені, тож ситуація ще може завершитися без розриву відносин високого рівня.
Стратегічне партнерство має ґрунтуватися на довгострокових партнерських відносинах, що були послідовними та прогнозованими. Відносини України зі США перестали бути такими під час президентства Дональда Трампа. Окрім Польщі, під загрозою кризи також перебувають відносини із Францією, Британією та Німеччиною, де до влади на наступних виборах можуть прийти ультраправі політичні сили.
Ступінь вразливості стратегічного партнерства до зміни політичних еліт лише зростає з огляду на радикалізацію політичного середовища країн Західного світу. Це, у свою чергу, підвищує рівень стратегічної невизначеності, оскільки навіть геостратегічний курс держави може змінюватися залежно від політичного світогляду представників партій, що приходять до влади. Такий принцип визначення національних інтересів ставить під сумнів довготривалість як невід’ємну характеристику партнерства стратегічного рівня. Зі зміною влади можуть змінюватися стратегічні цілі, і, відповідно, стратегічні партнери.
Україна та США підписали Хартію стратегічного партнерства у 2021 році, мають відповідні механізми реалізації — Комісію стратегічного партнерства, Раду з торгівлі та інвестицій, Робочу групу з науки та технологій. Водночас за другого терміну президентства Дональда Трампа співробітництво України та США, що під час повномасштабного вторгнення Росії в першу чергу полягало у наданні фінансової та військово-технічної підтримки, значно звузилося. Сторони мають різне розуміння змісту партнерства, США не координують свою політику стосовно російсько-української війни з Україною, співробітництво загалом не демонструє висхідного тренду.
Водночас можна сподіватися на те, що турбулентність у відносинах завершиться із відходом із Білого дому чинного президента, або принаймні після втрати республіканцями контролю над обома палатами Конгресу. Палата представників США 3 червня, завдяки підтримці демократів і невеликої групи республіканців, та попри опір Трампа, проголосувала за законопроєкт про нову військову допомогу Україні в розмірі 8 мільярдів доларів, та запровадження додаткових санкцій проти Росії.
Опитування YouGov та Pew Research Center в квітні 2026 року демонструють переважну прихильність американців до України. 62% американців підтримують Україну у війні та лише 2% підтримують Росію. 27-29% громадян США вважають, що їхня країна не надає Україні достатньої підтримки, 26-28% вважають, що рівень підтримки є приблизно достатнім, а 20-22% вважають, що підтримки надається занадто багато.
Демократи в чотири рази частіше, ніж республіканці, вважають, що США не надають Україні достатньої підтримки (50% проти 11%). Проте в 2022 році 49% республіканців вважали, що США не надає Україні достатньої підтримки, що було навіть більше, ніж демократів (38%). Тож зміна позиції стала наслідком системної критики Трампом України та допомоги, наданої Байденом.
В той же ж час 66% громадян США не впевнені, що Трамп здатний приймати правильні рішення щодо війни між Україною та Росією. 51% американців, зокрема 47% республіканців, вважають Росію ворогом, 39% сприймають її як конкурента, а 7% — як партнера. Тож суспільні настрої та позиції значної частини політичного середовища дають підстави прогнозувати відновлення високого рівня відносин між США та Україною в наступні роки.
Інструментальний підхід, типологія та критерії стратегічного партнерства
Заступник керівника Офісу Президента України Ігор Жовква, що написав дисертацію на здобуття ступеня кандидата наук на тему «Стратегічне партнерство у зовнішній політиці України», визначавши його в першу чергу як інструмент зовнішньої політики держави, а не як тип відносин. Однак і таке трактування передбачало «взаємодію у використанні даного інструмента та збіг стратегічних національних інтересів у декількох сферах».
Ігор Жовква також запропонував типологію відносин стратегічного партнерства, виділяючи «представницьке стратегічне партнерство», стратегічне партнерство проти спільної загрози», «тактичне партнерство заради стратегічних результатів» та «асиметричне стратегічне партнерство».
«Представницьке стратегічне партнерство» встановлюється між державою, яка є центром сили, та іншими державами, які можуть забезпечувати інтереси партнера в певному регіоні. Прикладом може бути партнерство США та Великої Британії.
«Тактичне партнерство заради стратегічних результатів» — відносини, в яких сторони акцентують увагу на кількох спільних тактичних інтересах як основі для партнерства, приховуючи стратегічні. Таким чином можна охарактеризувати партнерства КНР із державами-учасниками Поясу та шляху.
«Стратегічне партнерство проти спільної загрози» — тип відносин України з Польщею, Литвою, Молдовою та Грузією у Стратегії 2021 року. Зараз же ж цей тип партнерства можливо розширити на ряд європейських країн, в першу чергу — скандинавські, паралельно викресливши звідси Грузію.
«Асиметричне стратегічне партнерство» — відносини держав, що знаходяться в одному регіоні, активно співпрацюють з метою взаємної вигоди, і одна із сторін виступає домінуючою. Таким чином можна охарактеризувати партнерство України з Німеччиною, Великою Британією та Францією. Якщо розширити трактування регіону до поняття «Західний світ», то сюди також потраплять США, Канада та Японія.
Ігор Жовква також визначив перелік критеріїв стратегічного партнерства: наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва, однакове розуміння сторонами змісту партнерства, наявність попередньої практики координації у зовнішній політиці, тривалий висхідний розвиток відносин співробітництва та перспективи його збереження, наявність чітких механізмів реалізації та координації стратегічних інтересів, закріплення змісту стратегічного партнерства і механізмів в міждержавних документах.
Ревізія та нові підходи до стратегічних партнерств України
Із 16 країн, які визначені в «Стратегії зовнішньополітичної діяльності України» 2021 року як стратегічні партнери, або щодо яких проголошений намір досягнення такого статусу, станом на 2026 рік відповідають принаймні половині критеріїв США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Канада, Японія, Польща, Литва, Румунія, Молдова. Решта шість «стратегічних партнерів» щонайменше перебувають під питанням.
Стратегічне партнерство передбачає «системну взаємодію з метою реалізації спільних стратегічних цілей». Під час повномасштабного вторгнення Росії для України стратегічними цілями є посилення в військово-технічному, технологічному, економічному, інституційному та соціально-демографічному вимірах. І ослаблення Москви у всіх можливих вимірах, зокрема санкціями.
З Грузією та Азербайджаном в України немає актуальних стратегічних сфер співробітництва чи спільних стратегічних цілей. З Туреччиною такі цілі та сфери є, зокрема військово-технічна співпраця, торгівельно-економічні зв’язки, однак на шляху стратегічного партнерства стоїть щонайменше активна співпраця з Росією в сфері енергетики (торгівля нафтою, газом, побудова АЕС Аккую). З країнами-партнерами Росії — Китаєм, Індією та Бразилією — стратегічних сфер співробітництва чи цілей немає взагалі.
Відносини з Туреччиною можна охарактеризувати як співробітництво стратегічного характеру. Анкара має ряд очевидних стратегічних зовнішньополітичних цілей, зокрема проектування сили на Близький Схід, в Африку та Центральну Азію. Туреччина, як і Росія, є неоімперіалістичною державою з реваншистськими амбіціями. Проте ці амбіції конфліктують та часто є взаємовиключними з амбіціями Москви у відповідних регіонах.
Тож використовуючи один із найстаріших принципів зовнішньої політики «ворог мого ворога — мій друг», варто зберігати та розширювати взаємовигідне співробітництво в рамках реалізації спільних інтересів. Реалізовувати ситуативну взаємодію в чітко визначених сферах, зокрема на основі двосторонніх органів високого стратегічного рівня — Стратегічної ради високого рівня та «Квадриги». Сприяти цьому може зокрема нещодавно укладена угода про вільну торгівлю.
У той же ж час, окрім десяти зазначених чинних стратегічних партнерів, що відповідають принаймні половині критеріїв, є чимало країн-партнерів, відносини з якими можуть претендувати на статус стратегічних. Зокрема такими є лідери за військово-технічною та фінансовою допомогою Україні — Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Бельгія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Італія, Іспанія.
Ці країни є важливими партнерами в умовах війни, і будуть такими в умовах повоєнного відновлення. Скандинавські країни, Бельгія та Нідерланди є значними донорами фінансової та військово-технічної допомоги Україні, місцеві оборонні компанії розширюють партнерства з українськими, є значний потенціал інвестицій з цього регіону в українську цивільну промисловість та розширення двосторонньої торгівлі.
Естонія та Латвія, як і чинний стратегічний партнер Литва, є ключовими та найбільш послідовними адвокатами України в ЄС. Були такими ще до повномасштабного вторгнення, а під час нього не лише стали лідерами за допомогою Україні пропорційно до ВВП, а й безліч разів були рушіями масштабування міжнародної допомоги. Основою партнерства на майбутнє є сталі механізми військово-технічного співробітництва, участь у трансформації сектору оборони України, логістичні проєкти між Балтійським та Чорноморським регіонами.
Італія та Іспанія є одними із найбільших імпортерів українських товарів, надають значні обсяги фінансової та військово-технічної допомоги. Обидві країни розширюють співпрацю з Україною в сфері ОПК. Італія володіє спроможним оборонним сектором, зокрема разом із Японією та Великою Британією розробляє проєкт винищувача шостого покоління. Рим просуває створення «континентального» оборонного альянсу за участю України, з огляду на скорочення участі США в системі безпеки Європи.
Таким чином до десяти стратегічних партнерів України зі Стратегії 2021 року, які пройшли перевірку часом, варто додати ще десять нових, довести загальне число до 20, та інституціоналізувати дані статуси. Зокрема виділити додаткове фінансування на розширення посольств та відповідних активностей в цих країнах. І всіляко сприяти розширенню представництва країн-партнерів та їх державних і приватних підприємств в Україні.
Варто розглянути можливість запровадження статусу «потенційного стратегічного партнера». Такий статус необхідний як для пріоритизації зусиль щодо розширення співпраці з країнами, що мають високий потенціал двостороннього співробітництва для України, так і для публічного сигналізування про свої наміри відповідним державам.
Першими в цьому списку можуть опинитися Чехія, Словаччина, Болгарія та Хорватія. Попри зниження рівня відносин із першими трьома за нових урядів, співпраця в сфері ОПК лише розширюється, і є значний потенціал для промислової співпраці в цивільних секторах економіки. Чехія та Словаччина мають розвинену автомобільну та машинобудівну промисловість, Болгарія — енергетичну та металургійну. Хорватія ж є лідером в сфері технологій розмінування та хабом з відповідної допомоги Україні.
Серед «потенційних стратегічних партнерів» варто розглянути країни Перської затоки, в першу чергу — Саудівську Аравію, ОАЕ, Катар та Кувейт. З першими трьома підписані Drone Deals, з останньою — угоду про співпрацю у військовій сфері та суміжних галузях. Ці держави є фінансовими центрами регіону та експортерами капіталу, мають суверенні фонди загальним розміром 4,7 трильйона доларів. Це фактично безмежне джерело інвестицій в ОПК, цивільну промисловість, аграрний сектор, якщо створити сприятливі умови для їх залучення.
Необхідно також шукати можливостей для розширення економічної та політичної присутності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. В цьому випадку спиратися лише на стратегічне партнерство з Японією може виявитися недостатнім. Потенціал відносин з Південною Кореєю та Австралією аж ніяк не використовується на повну. Статус «потенційного стратегічного партнера» та відповідне розширення активності зовнішньої політики України посприяють виправленню цього недопрацювання.
Якщо Україна прагне проектувати вплив у інші регіони, зокрема в Африку та на Близький Схід, то повинна використовувати інструменти «тактичного партнерства заради стратегічних результатів» та «представницького стратегічного партнерства». Варто розглянути можливість їхнього застосування у відносинах з Ганою, Нігерією, Кот-д’Івуаром, Єгиптом, Марокко, Тунісом, Кенією, Ботсваною, Сирією та Йорданією.
Економізація та прагматизація партнерств на основі чітких взаємних інтересів
Під час повномасштабного вторгнення Росії чимало наших партнерів надали нам значні обсяги військово-технічної та фінансової допомоги аби стримати загрозу з боку Росії для регіональної та глобальної безпеки. Через реалії відносин із США за президентства Дональда Трампа та перспективи втрати підтримки з боку держав ЄС в результаті приходу до влади радикальних політичних сил протягом електорального циклу 2027-2029 років, подальші пакети фінансової допомоги Україні щонайменше опиняються під питанням.
Стратегічні партнерства слід економізувати, як шляхом просування національного експортно орієнтованого бізнесу, так і створення ідеальних умов для залучення прямих іноземних інвестицій. У сфері військово-технічної співпраці Україна поступово перейшла від отримання прямих пакетів допомоги до розвитку власного ОПК та спільних підприємств з партнерами. Це було цілеспрямованої політикою, що мала на меті гарантувати забезпечення збройних сил від зовнішньополітичної турбулентності, так і посилити промислово-економічний потенціал країни.
Варто рухатися до підписання угод про стратегічне партнерство, які б відображали реалії сучасних потреб України та її контрагентів. Успішними прикладами є Угода про сторічне партнерство між Україною та Великою Британією і Декларація про стратегічне партнерство між Україною та Німеччиною.
Замість декларативних формулювань в подальших угодах, на кшталт просування демократії, захисту прав людини, відданості ідеям боротьби з корупцією, боротьби з кліматичними змінами, і т.д., слід чітко визначати та описувати сфери співпраці, наприклад розбудова спільних підприємств ОПК, залучення інвестицій у цивільну промисловість, військово-технічна допомога, фінансова допомога, тощо.
Ключовим фактором є зацікавленість партнерів у стратегічному форматі співпраці — односторонні стратегічні відносини не працюють. Україна повинна пропонувати такі формати партнерства, які сприятимуть реалізації національних інтересів відповідних країн. Відносини стратегічного партнерства мають бути взаємовигідними.
Варто спільно формувати довгострокові програми стратегічного співробітництва з основних напрямів. Встановлювати чіткі пріоритети та завдання, що сприятимуть досягненню стратегічних цілей обох сторін. Формувати ефективні механізми імплементації на основі двосторонніх органів стратегічного рівня.
Україна перебуває в стані екзистенційної війни — війни на виживання. В таких умовах необхідна мобілізація всіх можливих ресурсів — військово-технічних, фінансових, технологічних, та інших і послаблення ворога в усіх доступних сферах та доменах. Кожне стратегічне партнерство повинне сприяти реалізації бодай частини із цих цілей.